У зв’язку з виборами сторонам знадобилося підключити додаткові — зовнішні — політичні ресурси. Не лише фінансові й матеріальні, але не меншою мірою — символічні. Попри досить стисло позначені геополітичні пріоритети України в програмах основних кандидатів, ніхто з претендентів не зміг обійти проблему своєї зовнішньополітичної ідентифікації. У результаті за Віктором Януковичем закріпився імідж «російського кандидата», в той час як образ Віктора Ющенка отримав «західну атрибутику». Це не можна назвати спекулятивним ходом з боку кожного з двох кандидатів, оскільки вони були від початку приречені на цю модель своєї передвиборної гри. Тому в результаті реалізується сценарій не лише зовнішньополітичного вибору нового президента, а й сценарій «зовнішньополітичних виборів» президента: крім вибору внутрішнього, народного, присутній чинник вибору «потрібного результату» найважливішими зовнішніми гравцями. На жаль, цей сценарій-плюс занижує ціну перемоги майбутнього президента, позбавляє його певних можливостей для маневрів і незалежної легітимності у зовнішній політиці.
З позиції національних стратегічних інтересів конкуренція ЄЕП і ЄС проектів виходить далеко за межі виборного процесу в Україні. Жоден із двох кандидатів не міг уникнути спокуси отримати та перерозподілити на свою користь надані ззовні ресурси. Однак те, як легко кожний із кандидатів потрапив у пастку цих ідентифікацій для проведення внутрішнього процесу президентських виборів, свідчить, наскільки сильно механізм внутрішньої політики потребує зовнішньої точки опори. Незалежно від того, чи надають таку «послугу» Росія, ЄС або США.
Модель українсько-російської співпраці робить акцент на відносно новому продукті ринку геополітичних проектів — ЄЕП. Інша модель — модель національного прилучення до ЄС — вже не новий бренд для української зовнішньої політики, що пройшов чимало «стадій експлуатації». Третя модель, яку умовно можна назвати «нейтралітетною». Зупинимося на поясненні цієї ідеї.
По-перше, жоден із учасників виборчих змагань не доніс до свого електорату чітких месіджів того, що ж саме чекає Україну за порогом доктрини її нової зовнішньої політики. За правилами виборного шоу як мас-зразки виборцю пред’явили лише біло-чорні кадри, поки ще погано верифіковані наслідки зовнішньополітичних виборів — виборів вектора української інтеграції. І якщо згідно з першою версією інтеграції на одну шальку терезів кладеться швидка за термінами угода зі створення українсько-російсько-білорусько-казахського економічного союзу, то на іншу кидається невдача поглинання економічно «сильною» Росією «слабкої» України, яка стане жертвою російської імперськості нарівні з Білорусією та Казахстаном.
Згідно з другою версією аргументом позитива виступає статус повноцінного члена ЄС. Однак проблема розгортається в негативі: небажання Європи бачити та приймати Україну такою, якою вона подана на даний момент. Тобто неготовою за багатьма позиціями європейських стандартів до повноцінного членства, звинуваченою в серйозних і постійних порушеннях принципів свободи, демократії, прав людини тощо. Масовий споживач таких зовнішньополітичних трендів опиняється в ситуації клієнта, обдуреного рекламою. Виборець не може самостійно прорахувати плюси і мінуси такої «чорно-білої картини», він голосує не розумом, а нав’язаною ззовні емоційною установкою. Хоча насправді зовнішньополітичний вибір України не опосередкований однозначно результатами виборів. Варто вважати, що перемога будь-якого з кандидатів не дасть швидкого та яскравого ефекту геополітичного інтеграційного прориву для України. «Сірий і тривалий» або, краще сказати, «повнокольоровий» сценарій національного зовнішньополітичного тренда буде адекватнішим явищем, ніж швидка інтеграція в будь-якому векторному напрямку.
По-друге, обидва учасники другого туру стали заручниками певних зовнішньополітичних месіджів, спрямовані не національному споживачу, а адресовані зовнішнім елітам. Це значно збільшує не лише відповідальність за подібні речі, а й ризики пост-виборної реакції зовнішньої сторони, яка програє. Це означає, що сторона, яка «програла», чи то Росія у разі перемоги Ющенка, або ж Захід за перемоги Януковича намагатиметься фінансово й економічно компенсувати свої моральні й матеріальні втрати. Захід може тиснути на Україну зменшенням обсягів квот для національного експорту в Європі та Північній Америці, а Росія — зробити жорсткішою політику митних зборів і цін на енергоносії для української сторони. Це свідчить про те, що електоральна кампанія 2004 року в Україні триває аж ніяк не за найкращим зовнішньополітичним сценарієм. Національний баланс зовнішньої політики «Захід — Україна — Росія», вибудовуваний протягом останніх 10 років незалежності, розгойдали буквально за лічені місяці. Наступний президент, незалежно від персони, мусить повертати обіцяне або Заходу, або Росії, так і не зумівши стати внутрішнім інтегратором нації.
По-третє, «нейтральний» сценарій зовнішньої політики кандидати відкинули як слабку PR-ланку в задуманій штабами електоральній грі, і шанси оперувати в кампанії «цінностями геополітичної поміркованості та зваженості» було зведено до мінімуму. Крім того, що це створило непотрібний соціальний поділ за інтеграційною ознакою, було створено ефект інтеграційної безвиході України. Хоча насправді виходом з цієї дилеми стала б саме нейтральна зовнішньополітична логіка виборчої кампанії.
На запитання «кому що вигідно?» або «які інтеграційні інтереси?» варто відповісти таким чином. ЄЕП-проект може виявитися більш вигідним Росії та менш вигідним Україні, якщо не вдасться сформувати рівну систему прийняття рішень у рамках проекту. ЄС-проект вигідний для України, але для Західної Європи інтеграція такої великої держави потребуватиме не лише фінансових витрат, а й середньострокового запасу часу. Натомість проект «проникаючого нейтралітету» вигідний і США, і Україні. Але в третьому випадку не вистачає ще одного кандидата кампанії, який би міг змінити окреслений хід гри, підхопивши реалістичний сценарій національної геополітики. Втім, за певних умов, кожен із претендентів може почати експлуатацію цього бренда.
Змагальний процес зовнішньополітичних брендів зачепив не стільки сам електорат, скільки продемонстрував конкуренцію західних і російських технологій і методик супроводження виборчих кампаній у третіх країнах. Так, наприклад, приїзд Путіна на 60-річчя визволення України не став тією критичною масою, здатною змінити внутрішню ментальну установку середньостатистичного виборця. Інформпотоки західної журналістики, західних політологів і ЗМІ, що критикують хід виборчої кампанії в Україні, також навряд чи є прикладом успішного інформування простого виборця з метою скоректувати його вибір. Можна відзначити персональний контакт російського керівництва зі своїми протеже, у той час як Захід розпорошує персональну присутність, обмежуючись участю у педантично правовому полі, в демонстративно транспарентному для ЗМІ середовищі, цим виявляючи ефект не прямої, а непрямої зацікавленості в необхідному результаті. Крім зіткнень ЗМІ, журналістських атак з того і з іншого боку можна було спостерігати широкий спектр технологічних прийомів, сценарних знахідок і винаходів зовнішніх політтехнологів, які впливали на волевиявлення національного виборця більшою або меншою мірою. Так «моменту отруєння» надали західного фокусу, тому невипадково в цьому випадку фігурувала австрійська лікарня, а не вітчизняна установа. А «яєчний скандал» російські ЗМІ верифікували як випадок замаху, а ляпсуси цього сценарію замовчувалися.
Особливу увагу варто приділити «невидимій війні» між західними і есендешними (в тому числі й російськими) спостерігачами в першому турі виборів. Західні спостерігачі, як від ЄС, так і від США зайняли переважно схожі позиції в оцінці чесності й демократичності виборчого процесу, а також відзначили, що загалом негативно оцінюють перший тур. На відміну від західних спостерігачів їхні російські колеги визнали, що загальний хід виборчого процесу не викликав у них особливої критики. Подібні контрастні оцінки вказують на одне — Україна є не лише зовнішньополітичним суб’єктом, але сьогодні вона гостро переживає свій об’єктивний геополітичний статус, болюче проходить черговий маятниковий етап зовнішньої політики. Це позначилося на високій зовнішній заангажованості простого виборця. Електорат став жертвою часто безвідповідальних технологічних продуктів, у яких використовувався ефект зовнішньої політики. Вибираючи з двох кандидатів, виборець одночасно був змушений віддавати свій голос не тільки на користь внутрішньополітичних і внутрішніх соціально-економічних змін, а за той або інший зовнішньополітичний курс. Це стало сильною перешкодою для того виборця, який би не хотів змішувати дві тенденції в одному кандидаті.
Ще один важливий «зовнішньополітичний» момент кампанії полягає у прикладних геополітичних проектах, які пропонують на вибір сьогодні для України Захід, в особі ЄС, і Росія. У той час як Росія спрощує візовий режим, змінює термін реєстрації для українських громадян, голова європейського парламенту заявляє про те, що Україна й Білорусь могли б стати новими членами ЄС, хоча, як відомо, до останнього часу Україна могла орієнтуватися на обмежений статус євросусіда. Російська сторона на сьогодні пропонує набагато тісніший рівень контакту для України, ніж ЄС. При відповіді на запитання: «який варіант кращий?», виникає третій варіант — нейтралітет, проникаючий до вищого міжнародного статусу України.
Третій «нейтралітетний» варіант передбачає модель, якій, швидше за все, доведеться «увійти в експлуатацію» за нового президента. Хоча зовні ця модель матиме як «проросійські», так і «прозахідні» трансформаційні тенденції та нові ідеї старої багатовекторності, маятниковість зовнішньої політики збережеться. Але це будуть нові геополітичні рамки — європейський статус України в американо-російському регіональному балансі сил. Ще одним аргументом на користь третього варіанта є ресурс часу, який з’являється для набору недостатньої зовнішньополітичної ваги України в європейському регіоні. Ваги, яка знадобиться для того, щоб перейти в нову вагову категорію європейської геополітики. Країна, яка намагається інтегруватися до вигіднішої їй політичної системи держав — це менша за потенціалом величина, ніж та одиниця, що отримує кілька запрошень на інтеграцію і робить свій вибір сама. Тобто вибір із двох кандидатів, полярних за ознакою геополітичної інтеграції України, дає зрозуміти, що «золота середина» — це новий-старий варіант. Старий нейтралітет, що складається з потенціалу української незалежності, сьогодні набуває нової динаміки дії, здатної довести геополітичний статус України до стану вільного вибору не з двох зол, а своєї ніші — між Заходом і Росією.
