Вже вкотре останні місяці року політична еліта України проводить не в напруженій роботі над економічними реформами, а у вирі чергового чи то конфлікту, чи то скандалу. Шукати винного у цій ситуації можна, однак пошук приречений на суб’єктивність: висновок буде залежати від того, хто саме шукає винного у черговій кризі влади. Набагато продуктивніше вести пошук за іншим орієнтиром: кому нинішній стан справ вигідний? Та спочатку пригадаємо, чим займалася влада у такий же час в останні, скажімо, п’ять років.
Осінь 97-го — перед першими виборами на змішаній мажоритарно-пропорційній основі йде термінове формування політичних партій і блоків і боротьба за симпатії виборців. Лазаренко ще на свободі. Не до реформ. Восени 98-го Україна намагається подолати наслідки фінансової кризи у сусідній Росії. Кризи, яка показала нам всю повноту нашої економічної незалежності. Звісно, що і тепер якось не до реформ. За рік, восени 99-го — кульмінація президентських виборів, що теж не сприяло іншим ініціативам. Коли ж невдовзі після цього утворилася парламентська більшість і ніби можна було братися за справу, вибухнув «касетний скандал», який восени 2000-го вже традиційно відсунув все інше на другий план. Осінь 2001-го була останньою перед виборами до Верховної Ради, і всіх найбільше цікавив виборчий закон і все, що з ним пов’язано. Не треба бути великим аналітиком аби спрогнозувати, що й цієї осені справи з реформуванням української економіки не зсунуться з місця. Здається, причина не має значення. Вона просто приречена була знайтись, оскільки перманентна криза у боротьбі за владу вигідна обом сторонам ніби конфлікту.
Якщо прослідкувати за тим, хто знаходився по різні сторони політичних барикад щораз, коли виникала «осіння криза», починає мерехтіти в очах від одних і тих самих фігур. Найбільш помітними є ті, котрі в залежності від моменту і особистих інтересів починали називати законну владу «злочинним режимом» або навпаки. Окремі політики і навіть цілі політичні партії встигли утнути подібний кульбіт декілька разів і не збираються з цього приводу комплексувати. Вони мають рацію. Для них влада є законною тоді, коли сприяє або їхньому особистому бізнесу, або бізнесу близьких до них людей. Якщо ж такого сприяння немає, влада водночас стає «злочинним режимом». Зайве наголошувати, що кожен із нинішніх «непримиренних» опозиціонерів з радістю перейшов би до протилежного табору в разі гарантій сприяння власним економічним інтересам.
Цікавим у цьому процесі є те, що ні влада, ні опозиція не зацікавлені реально в тому, щоб правила гри в бізнесовому полі були однаковими для всіх. Бо тоді втрачається сенс боротьби за владу. Побувайте у будь-якому райцентрі і переконайтеся, що незважаючи на всі «негаразди», ті підприємства, керівники чи власники яких дружать з владою, завжди залишаються «на плаву». І навпаки — «кризові явища» чомусь відбиваються на тих, хто не зумів знайти спільну мову із місцевою владою. Так виглядають справи всюди, нітрохи не залежачи від того, до якої партії чи блоку належить керівник району, області чи міста. Підтвердженням вищесказаного є найвищий ступінь готовності нинішньої і колишньої опозиції заповнити своїми людьми хоч які керівні посади, як тільки такі будуть запропоновані. Звісно, що одержавши реальну владу волати про «злочинний режим» вже якось не виходить.
Таким чином криза нинішньої осені виглядає як небажання віддавати здобуте з боку реальної влади і незгода зі своїм становищем тих, хто з різних причин такої влади не отримав. Можна зрозуміти незадоволення тих, хто пристав на останніх виборах до блоку Віктора Ющенка і не отримав після оголошеної «перемоги» нічого, окрім морального задоволення і клопотів із контролюючими органами. В той же час немає жодного сумніву в тому, що подібні проблеми мала б і протилежна сторона, якби «Наша Україна» спромоглася сформувати парламентську більшість на чолі з собою.
Це звичайно ще не привід для занадто жорсткої лінії, обраної ініціаторами утворення нинішньої парламентської більшості. Ставши перед вибором: залишатися поза більшістю чи поповнити її лави, багато хто із досвідчених бізнесменів але недосвідчених політиків почав робити гучні заяви про тиск, який чинять на них контролюючи органи. Однак сльоза в результаті одкровень, приміром, Євгена Червоненка, на очі не навертається. Бо те, з чим цей бізнесмен має справу сьогодні, називаючи це ледь не беззаконням, чиниться з усіма іншими бізнесменами, які не так близько стоять до влади, як стояв в останні роки пан Червоненко, особливо коли очолював Держкомрезерв. Тисячі і тисячі підприємств постійно працюють під шаленим тиском армії контролюючих бюрократів і викручуються хто як може. То чи не краще було б не волати про утиски своїх структур, а дбати про нормальні умови для всіх інших? Окремі друковані рупори опозиції лише зараз почали відкривати джерела фінансування свого весняного передвиборчого натхнення. І не з доброї волі, а тому, що у цих джерел почались проблеми. Тобто явно визначилось те, в чому ніхто й не сумнівався — обидві сторони політичного конфлікту підтримуються «олігархами», які в залежності від поточного моменту стають то хорошими, то поганими.
Чи може бути інакше, чи могла Україна цієї осені не бути втягнутою у чергову серію внутріполітичних конфліктів, тепер вже із прямим залученням зарубіжних країн? Навіть побіжний погляд в нашу недовгу історію показує, що такого бути не могло. Не було б «плівок Мельниченка», були б «Кольчуги», не було б зникнення Георгія Гонгадзе, були б просто заяви про утиски преси, не було б арешту Юлії Тимошенко, було б затримання Костянтина Григоришина. Практично всі герої недавніх, теперішніх і майбутніх конфліктів встигли, як вже було зазначено, побувати і в таборі влади, і в таборі опозиції. І це нормально, оскільки конфлікт, передкризова ситуація, в якій можна застосовувати «особливі» економічні і політичні важелі, є природнім станом нашої політики. По-іншому у нас не вміють. Або не хочуть.
