Цього тижня планується розгляд питання про відставку уряду.
Пропрем'єрська опозиція нагнітає пристрасті, начебто наближається комуно-олігархічна вакханалія і кінець світу. А помірні політики побоюються різкого гальмування реформ і падіння темпів розвитку. Одним словом, виникає питання, а чи є життя без Ющенка?
Чому ж 283 депутати проголосували проти результатів діяльності В. Ющенка, людини, яку називають символом нації, талановитим економістом, фінансистом, художником, політиком і справжнім реформатором? І чому він викликав таке полярне відношення з боку США і Росії? Невже в нас 283 депутати неадекватно оцінили діяльність прем'єр-міністра?
Спробуємо розібратися в процесах, що відбуваються, і систематизувати їх.
РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ В ГЕОПОЛІТИЦІ
В силу географічного положення Україна лежить на перетині транзитних шляхів енергоносіїв між багатим енергоносіями півднем і північно- захiдною Азією і бідною енергоносіями Західною Європою. Здавалося б, така рідкісна удача, послана країні зверху, повинна була зробити її населення багатим і щасливим. Ми ж спостерігаємо парадокс, коли таке благо перетворюється в найгострішу для країни проблему.
Найбільш зацікавленою стороною в контролі енергопотоків через Україну, безсумнівно, є Росія, і не тільки тому, що вона їхній постачальник.
Збільшення експорту енергоносіїв у Європу дозволяє їй зберігати роль впливового гравця у світовій економіці, допомагає плавно здійснювати технологічне переозброєння і сприяє інтеграції в Європу, про що прямо сказав президент Росії В. Путін у Посланні Федеральним зборам 3.04.2001 р.: «Курс на інтеграцію з Європою стає одним із ключових напрямків нашої зовнішньої політики».
На початку 90-х Росія здійснила масовану «енергетичну» атаку на Україну для досягнення повного контролю над транзитом енергоресурсів, але Україна тоді вистояла, хоча і зазнала відчутних економічних втрат. Водночас, володіючи монополією на транзит російського газу, вона досить «несанкціоновано» стала користатися таким важливим політичним інструментом, в результаті більше завдаючи політичної шкоди собі, а не Росії.
Остання стала розвивати стратегію постачань енергоносіїв в обхід України: газ — через Білорусію, Балтику, нафту — через Чорне море, Румунію, Болгарію, Туреччину. Проте вона перестраховується і методично бере під контроль нафтозаводи України. А також має великі шанси взяти під енергоконтроль цілий ряд областей. Залишається відкритою тільки проблема транзиту електроенергії. Європу з ряду причин цілком влаштовує російська стратегія. По-перше , дешеві енергоресурси підвищують конкурентоздатність європейської продукції, по-друге , Росія веде в цих питаннях прогнозовану й обов'язкову політику, по-третє , велику роль відіграють особистісні фактори — знання В. Путіним Німеччини і німецької мови; історичні зв'язки Росії і Франції і т.iн., по-четверте , Росія навчилася ділитися акціями з західними компаніями, по-п'яте , інтеграція Росії з її енергоресурсами в Західну Європу знижує політичну залежність від США як Росії, так і Західної Європи.
На цьому тлі значення України для Західної Європи як економічного агента стає мізерним, а рівень життя однієї з найбідніших країн світу — України — перетворюється на реальну загрозу безпеці для Західної Європи, через що остання і зводить імміграційні та митні бар'єри.
Зі зміцненням і посиленням енергетичних зв'язків Росії та Західної Європи контроль iз боку США над економічними і політичними процесами в Західній Європі знижується. З іншого боку, США, згідно з логікою Бжезінського, докладають максимальних зусиль, щоб Росія не приєднала Україну. Але цілком зрозуміло, що в ХХI столітті для приєднання країни зовсім не потрібно робити це політично, досить її приєднати економічно. А останнє найпростіше зробити, поставивши під контроль енергетику України, у чому Росія, безсумнівно, мала успіх і тим самим викликала підвищене занепокоєння США.
Тому роль України в стратегічному плані поки ще велика. Водночас успіхи США в прагненні закріпитися на ринку енергоресурсів України дуже скромні. Пов'язано це було з одіозною «багатовекторністю» України, її непередбачуваністю, а також з відсутністю правової дисципліни і зрозумілого податкового законодавства.
ЧУЖА СТРАТЕГІЯ
У тому, що країна опинилася «на дні» серед двохсот країн світу, чималу роль відіграли відомі нам «реформатори» та їхня економічна політика за латиноамериканськими моделями.
Монетарна політика, що проводилася Главою Нацбанку В. Ющенком в 1996—1998 р. і підтримувана І. Мітюковим завдала наймогутнішого удару по внутрішньому ринку України за рахунок штучно завищеного курсу гривні, завдяки чому протягом 4-х років створювався зовнішньоторговельний дефіцит, що через мультиплікацію і величезні кредитні ставки приводило до руйнування ринку. Придушенню внутрішнього ринку сприяло використання кредитів для фінансування бюджетного дефіциту, а потім їхнє списання, тобто, фактично, здійснювалася завуальована інфляція. За це ми повинні дякувати організаторам — В. Ющенку та І. Мітюкову.
Засоби від розпродажу держвласності активно проїдалися. Цей процес досяг кульмінації при прем'єр-міністрі В. Ющенку, але був завуальований піар-акцією так званого «бездефіцитного» бюджету. Процес проїдання власності — це теж шлях до зубожіння країни.
Гальмування кабінетом В. Ющенка адміністративної реформи було викликано наступною причиною: чим більше обмежені права власника, тим менше її вартість , тобто тим дешевше її можна продати «закордонному інвестору».
Так заплативши $100 млн. за три обленерго, можна за безцінь здійснювати політичний контроль над трьома областями. Це не означає, що треба припиняти приватизацію. Треба продавати власність за реальну вартість. А вона визначається багатьма факторами, а не тільки балансовою вартістю. Придушенню внутрішнього ринку сприяла й податкова реформа 1997 р., розроблена віцепрем'єр-міністром В. Пинзеником. Особливо сильного удару по ринку завдало положення про авансові платежі у бюджет по відвантаженню продукції.
Криза 1998 року, всупереч проведеній вільно чи мимоволі політиці придушення внутрішнього ринку, зірвала плани по його придушенню і здійснила на ринку оздоровлюючий вплив, хоча і дуже жорстокий для агентів ринку. І результати цього ми відчули на прикінці 1999—2000 р.
І, нарешті, прем'єр-міністр В. Ющенко незважаючи на потенціал ринку до розвитку, застосував ще один інструмент для його придушення — інфляцію при стабільному курсі гривні щодо долара США. У такий спосіб середні зарплати і, особливо, середні пенсії виявилися набагато нижче прожиткового мінімуму.
Проігнорувавши закон про індексацію пенсій, прем'єр-міністр В. Ющенко використав блискучий піарівський хід. Заощадивши на індексації пенсій близько 1,55 млрд. грн. за рік (виходячи із середньої пенсії 68,9 грн. і кiлькостi пенсіонерів 14,53 млн. чол., більш точно зацікавлені особи можуть розрахувати з урахуванням інфляції щомісячно), В. Ющенко сплатив борг по пенсiях у 1,2 млрд. грн. А де поділася різниця? Де реально знайшов своє втілення ріст ВВП? І куди пішли кошти від розпродажу власності країни?
Крім того, у 2000 р. значно збільшився розрив між доходами 10% найбільш багатої і 10% найбіднішої частини населення. Зменшилась доля зарплати у структурi собiвартостi продукцiї (до 11%). Якщо врахувати структуру експорту, де домінує продукція низького переділу, знос виробничих фондів, що перевищив критичний рівень у 50% і мізерне фінансування науки (0,4% від ВВП), то ми маємо всі ознаки так званої латиноамериканської моделі розвитку 70 х років, про що автор докладніше писав у статті «У петлі соціального демпінгу» («День» № 214, 2000 р.).
Принципова помилка вітчизняних монетаристів полягала в тому, що вони не поставилися критично до західних рецептів. Адже не так погана монетарна політика, як небезпечне її застосування в країні з домінуванням натурального господарства. Так, рівень монетизації в Україні в 1996 р. складав 11,5% (у розвинутих країнах 70—110%), тобто, фактично, в Україні не було грошового обігу і використання грошового інструментарію неминуче повинне було привести до придушення внутрішнього ринку.
А може, латиноамериканський курс — це та офіційна модель, що й будується в нашій державі? Тоді, дійсно, уряд В. Ющенка — кращий, але кращий саме в побудові цієї моделі.
Щоправда, передова економічна думка ще наприкінці вісімдесятих років відмовилася від цієї моделі розвитку, нав'язаної свого часу латиноамериканським країнам МВФ (див. «МВФ учить чистити зуби», «День» №209, 2000 р.). І ця модель була піддана жорсткій критиці в самому МВФ наприкінці дев'яностих. Про її ущербність свідчить досвід Чилі та труднощі, з якими вона зіштовхнулася при виході з неї у вісімдесяті роки. Ця модель для країн без майбутнього. Для країн-сателітів. Таким країнам не потрібна національна ідея. Майбутнє в такій країні має лише 5—10% населення.
Ми побачили, що депутати однозначно висловилися 283 голосами проти такої моделі розвитку. І це привід задуматися Президенту. Немає нічого дивного, що в цьому питанні зійшлися антагоністичні фракції. Національно-орієнтований капітал не зацікавлений у злиденному населенні з економічних міркувань. Йому потрібен внутрішній ринок. Комуно-соціалістичні фракції виступають проти такої моделі з соціально- ідеологічних міркувань. Але вони сходяться в головному — при злиденному населенні Україна як країна приречена.
БУТИ НАЦІЄЮ — ЦЕ НЕ БОЛЯЧЕ
Розумні нації зі своїх помилок роблять висновки. І тут питання полягає не в юридичному чи етичному аспекті діяльності В. Ющенка, а чисто в професійному.
Чому в нас став можливим феномен В. Ющенка? Чи потрібно професійні проблеми вирішувати вуличним голосуванням? Чи почнемо ми проводити власну економічну політику, чи будемо слідувати не кращим західним рецептам у виконанні доморощених економістів у стилі a la soveticus ?
Є у нас в країні економічна політика, яка відповідає духу часу, чи ні? Відповідь однозначна — її немає. Мається на увазі — професійної економічної політики. Її немає в програмах урядів. Але ж за Конституцією (ст. 116 п.4) Кабмін України: «розроблює і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України». Немає її i в Посланнях Президента. Оскільки важко сприймати серйозно економічну політику, що оперує стандартними фразами типу: «розвиток внутрішнього ринку», «невідкладне усунення деформації структури промислового виробництва», «прискорення ринкової трансформації», «активний розвиток мережі Інтернет», що ми можемо побачити в Посланні Президента 2001 р. Що значить активний розвиток, прискорення і глибока реформа? Можливо, під активним розвитком мережі Інтернет мається на увазі виділення в бюджеті 2001 р. 16 копійок на людину? А 20 копійок — це вже буде бурхливий розвиток?
Країна готова хапатися за будь-яку програму, на кшалт «Реформи заради добробуту», аби вона віщала про порятунок. Про те, що ця програма абстрактна, було відомо ще до її прийняття.
Але важливіше розглянути інший аспект. Що повинно бути первинним? Програма чи уряд? І хто її пропонує — Президент чи прем'єр-міністр? Ось де закладений конституційний конфлікт, а не в кількості депутатів або двопалатному парламенті.
Виникає питання, що буде, якщо відбудеться відставка Кабміну В. Ющенка. Нічого небезпечного. В. Ющенко не піде в опозицію, оскільки він без владного статусу навряд чи там виявиться корисним. А свій «бренд» він неабияк підмочив. Звичайно, заслуга В. Ющенка — вперше відбувся звіт уряду. І дійсно він намагався. Але він намагався втілити чужу стратегію і сам став бранцем ілюзій.
Поки різні сили, зацікавлені в Україні, здійснюють перегрупування, поки визначаються депутати, владі слід дати відповіді викликам часу. Серед якої групи країн ми будемо через рік, через 3 і 5 років? Через рік чи двадцять років мінімальна пенсія досягне прожиткового рівня? Якою бачить країну Президент наприкінці президентського терміну? Наприкінці списку країн, чи хоча б у середині? Які країні потрібні темпи росту?
За оцінкою автора, для того, щоб скоротити розрив з середньорозвинутими країнами протягом 10 років, вона повинна, з урахуванням середніх темпів розвитку світової економії в 3%, у перші роки мати до 20% росту, а потім стабільні 9—12%. Це критерій здатності країни виходити з глибокої кризи, критерій її здатності мобілізуватися і перевірка кваліфікації керівної еліти. Якщо вона не може забезпечити ці параметри, щоб увійти хоча б у групу середньорозвинених країн, треба змінювати керівну еліту. У новій еліті, до речі, зацікавлені і США, і Росія, і Західна Європа і населення країни.
Слід також зазначити, що Україна має потребу в присутності на своєму ринку і США, і Росії. Причому не просто в присутності, а й у можливості впливати на вибір рішення, на забезпечення прогностичності України, а це неможливо без наявності стратегії розвитку України в контексті світової економіки. В активному партнерстві зi США і Росією немає протиріччя. США нам можуть дати нові технології, сучасний менеджмент, доступ у глобальний економічний простір. Але це вони можуть дати тільки партнеру, хоча б і молодшому, а не територіальному утворенню, як вже називають Україну деякі західні експерти.
Росія нам може дати енергоносії, свій ринок і в нас є спільні високі технології. Але також, якщо ми будемо прогнозовані. Україні треба виходити з дитячих штанців, звільнятися від піаровських ілюзій і мильних бульбашок, вчитися грати за правилами, встановленими на світовому ринку, а не керуватися хутірським провінціалізмом. На поставлені питання завжди існують відповіді, було б бажання їх знайти.
Немає недосяжних цілей, про що свідчить приклад цілого ряду країн. Але для цього потрібна і національна ідея, і національна згуртованість, і суттєва зміна еліти. Чи зможе це зробити Президент, чи він залишиться спостерігачем деградації країни — питання № 1. Але як казав український мислитель В. Липинський: «Ніхто нам не побудує країну, якщо ми самі собі не побудуємо, і ніхто з нас не зробить націю, якщо ми самі нацією не хочемо бути».
