Цього тижня гостем «Дня» став український політтехнолог, журналіст, віце-президент Асоціації політичних психологів України Віктор РИБАЧЕНКО.
Під час зустрічі головний редактор Лариса Івшина зізнається — знайома з Віктором Федоровичем ще з кінця 80-х рр., коли потрапила на його програму «Трикутник», яка вперше наживо і без цензури виходила на телеканалі УТ-1. Пізніше, після заснування газети «День» 1996 р., пан Віктор почав співпрацювати з нашим виданням. І от сьогодні, через багато років, ми під час спілкування з Віктором Рибаченком порушили дуже багато тем, які зараз чомусь не звучать на численних ефірах ТБ. Про «роздоріжжя» в новітній історії України, про мораль і політтехнології в українській політиці... — в інтерв’ю «Дня».
«КУЧМА ПРИЙШОВ НА ДВА ТЕРМІНИ, ЯКІ ОЗНАМЕНУВАЛИСЯ ПОБУДОВОЮ ОЛІГАРХАТУ В ПОЄДНАННІ З РОСІЙСЬКИМ ВПЛИВОМ»
— Український шлях до війни наша держава пройшла в першу чергу завдяки політиці наших попередніх урядів. Які, на вашу думку, були історичні «роздоріжжя», щоб звернути з цього шляху і розпочати нормальний розвиток держави?
— На початку незалежності була ейфорія, але багато людей не осмислювали того, наскільки ми були пронизані російським впливом. Були впливи відкриті: російські газети, радіостанції чи ТБ. Але були і приховані — когорта політиків, які були на гачку у Росії та російських спецслужб. У перші роки незалежності була інформація, що цілий ряд відомих націонал-демократів та навіть політв’язнів були агентами КДБ. Думаю, Кремль міг грати із тією інформацією...
Якщо йти нашими історичними «сходами», то Леонід Кравчук був періодом спроб. Потім Леонід Кучма прийшов на два терміни, які ознаменувалися побудовою та утвердженням олігархату з абсолютним поєднанням із системою російського впливу. Кучма для новітньої історії України був дуже впливовою персоною: з одного боку, він вів парадоксальну політику, оскільки саме за часів його правління були прийняті перші рішення щодо якихось кроків у бік Європи, до визнання нашої історії тощо. Але, з іншого боку, була вироблена неоднозначна система взаємодії з Росією, яку називали «багатовекторністю». Але Україна історично мала вивільнитися від російського впливу, щоб стати по-справжньому незалежною, і вже у цьому статусі налагоджувати на новому рівні зв’язки з РФ.
З цим усім ми прийшли до часу Віктора Ющенка, коли існували сподівання, що нам все ж вдасться вивільнитись. Але замість того, щоб бути тонким політиком, він проводив у політиці дуже багато авантюрних «кавалерійських атак», тому «спікся» дуже швидко. До того ж, його «обсадили» наближеними до системи Кучми людьми і таким чином потопили.
Правління Ющенка та його концепція українізації — це психологічно не підкріплений процес, який за визначенням був приречений на провал. Психологічно підкріпити українізацію — означало, наприклад, провести соціологічне дослідження і проаналізувати, які україно- та російськомовні групи у нас є. Бачачи ситуацію, політику треба було вести м’яко. Натомість форсована українізація викликала спротив тих верств, які могли б її сприйняти.
На цей період суттєво вплинув і особистісний фактор. У Ющенка виникла особиста конфронтація з Юлією Тимошенко. В результаті, як бик із лісу, вийшов Віктор Янукович, який переміг і побудував відверто бандитський режим.
Під час другого Майдану, вочевидь, були задіяні технології, які провокували і збурювали людей до більш жорсткого протистояння. Звичайно, за період правління Януковича була повністю спаплюжена національна гідність українців, тому у них накопилося повно «пороху» незадоволення, у який просто кинули факел. Після того, як відбувся Майдан, загинула Небесна Сотня, у суспільстві була зовсім інша атмосфера, і Петро Порошенко дуже чітко перехопив ініціативу у лідерів Майдану. З березня до травня 2014 року він дуже швидко набрав рейтинг — думаю, через те, що суспільство злякалося радикалізму, що ця безконтрольна сила, яка ні з ким не рахується і ні у кого не питає, нав’яже суспільству свій порядок денний.
«ЩИРИМ ПОЛІТИКАМ СЬОГОДНІ ДУЖЕ ВАЖКО»
— Цей ефект страху дуже чітко було використано російськими спецслужбами та пропагандою для «запалювання» Донбасу.
— Саме тому виникають питання: чи не було це спровоковано в тому числі російськими спецслужбами. Так само, як події під Верховною Радою 31 серпня 2015 року — це були дії під картинку російської «гібридної війни». А оскільки «гібридна війна» має інформаційний аспект як ледь не головний, то все, що працює на картинку — або провокація, або дурість.
— Крізь нашу новітню історію протікає лінія надмірного використання політтехнологій замість ведення реальної політики. Які це має наслідки для держави та суспільства?
— У нас насправді надто велика технологізація, яка вона проникає скрізь. Але історія вчить і виховує жорсткими уроками. Я згадую політиків-мрійників із першої Верховної Ради, коли депутатом можна було стати тільки через запальні промови, коли людина казала правду і її за це обирали. Це були правдолюби або популісти. Тепер же це продукти витончених політтехнологій. Зараз майже ніхто з «щирих» до влади не дістанеться. Якби Ісус Христос балотувався, він би не потрапив до парламенту, бо у нього не було б рекламної кампанії, бюджету, а тому всі його правильні промови слухали б упіввуха.
Через те, що із циклу в цикл йде масоване «політтехнологічне торнадо», у людей притупився слух, тому молодим політикам дуже важко пробитися, оскільки їх не чують. Вони можуть робити правильні посили, але до них те ж саме говорили представники олігархату, технічні кандидати, тобто люди нещирі. Щирим політикам сьогодні дуже важко — над щирістю у політиці сьогодні сміються. Але ми маємо прийти до цієї щирості. Професійний політик має бути розумною, досвідченою людиною, яка має власні ідеали та цілі, бажає Україні добробуту. Інакше нас «загризуть» ці політтехнологи, і люди втратять орієнтири — де правдиві слова, а де нещирі.
— А бідність ще сильніше деформує демократію в Україні.
— Колись один колишній народний депутат у приватній розмові висловив мені таку фразу на питання про підвищення заробітної платні: «Потрібно, щоб народ був бідний, тоді його дешевше купляти. Навіть експертів і політтехнологів можна дешевше винайняти». Це той «неоцинізм», про який говорила Ліна Костенко.
«ОСОБИСТІСТЬ МУСИТЬ НА КОГОСЬ СПИРАТИСЯ — МАЄ НАКОПИЧИТИСЯ КРИТИЧНА МАСА ЛЮДЕЙ»
— А чи може політика взагалі бути по-справжньому щирою?
— Всі великі політики історичного масштабу були щирими, в тому числі в історії України, УРСР та інших країн. Всі ті, хто залишився в історії Америки — це люди, які мали переконання, і коли читаєш їхні тексти, навіть не віриться, що люди так насправді думали і щиро говорили. Сьогодні таких текстів від політиків немає — все написано спічрайтерами, відшліфовано політтехнологами, перевірено юристами. Велике в Україні робитиметься лише щирістю. Але зараз ми на такому етапі, коли щирість не має суспільної підтримки.
— А як так вийшло, що журналістика також втратила цю щирість і моральність?
— Коли журналісти бачать цинічні процеси, вони це з таким же холодним цинізмом описують. Наприклад, нічні засідання «стратегічної сімки» — це вершина цинізму, який порушує Конституцію України, оскільки обговорення кандидата на посаду прем’єр-міністра має відбуватися у стінах Верховної Ради. Журналісти ж лише описували цей процес. Тож політики цинічно нав’язують суспільству свої правила, а журналістика намагається точно відображати цей цинізм. А все тому, що поряд із цими репортажами немає моральної, правової та політичної оцінки.
— Як же виплутатися із цієї моральної та ціннісної кризи політиків, журналістики та суспільства? Ви вірите в роль особистості в історії?
— Особистість мусить на когось спиратися — має накопичитися критична маса людей, які розуміють, що треба жити по-іншому і відповідно вести політику. Коли це відбудеться, тоді слід ставити питання про те, як розпочати деолігархізацію, оскільки це процес — №1. На момент деолігархізації та амністії капіталів має бути сформовано пакет законопроектів під радикальну економічну реформу і сильні правоохоронні органи, яких немає і по сьогодні. Для цього потрібна політична воля перших осіб, — але як це сьогодні зробити, якщо перша особа — олігарх? Тож вся Україна, порсаючись у цьому клубку проблем, можливо, підійде до ситуації нового суспільного вибуху, який призведе до встановлення певних елементів диктатури — якийсь «народний месник» очікується людьми.
— Громадські активісти пропонують інший шлях — сідати за стіл, домовлятися та укладати новий суспільний договір.
— Це хороший варіант, але чи захочуть олігархи добровільно позбутися власних політичних важелів, якими є депутати, політичні партії і т.д.? Чи захочуть вони зменшити свої статки та прибутки під загрозою їх гіпотетичного знецінення? Лише в ситуації жорсткого тиску суспільства олігархи можуть піти на поступки. Але поки соціологи не фіксують того рівня гніву українського суспільства, тому олігархи не відчувають загрози для себе. Петро Олексійович також має достатньо важелів для того, щоб вплинути на них та спробувати їх обмежити. Але він обрав інший шлях, зібравши їх і домовившись про підтримку нового прем’єр-міністра Гройсмана. Це тактичне завдання, яке працює на нього, а не на Україну.
