24 серпня Україна святкуватиме 27-му річницю незалежності. Що і як тоді відбувалося? На початку 1990-х були дві течії: перша — поміркована номенклатура, яка розуміла виклик часу і настрої в суспільстві, а друга — широкі народні маси, що прагнули незалежності. Останніх очолив «Народний Рух України». Але що сталося потім з цією політичною силою і чому вона так і не змогла стати партією влади? Свою версію трансформації «Руху» пропонує колишній перший заступник голови «Народного Руху» Олександр Лавринович, який надіслав до редакції цю статтю. Також хочемо нагадати, що з цього приводу в різні роки говорили дисидент Левко Лук’яненко та перший президент України Леонід Кравчук.
Як «Рух» відмовився стати партією влади
і як ініціатива імпічменту президенту Кучмі розвела наші дороги з В’ячеславом Чорноволом
Спотворення історичної правди під час політичних змагань стало типовим явищем для українського політикуму. І використовується воно не тільки під час виборчих перегонів, а й задля отримання додаткових дивідендів під час перебування на владному Олімпі.
Звернутись до недавньої української історії мене спонукали кілька причин. Протягом тривалого часу спілкування з Іваном Федоровичем Драчем він рекомендував мені написати спогади про реальний, а не відретушований шлях «Народного Руху України». Поруч із цим все частіше доводилось чути і читати сфальсифіковані фрагменти історії «Руху», й замовчування фактів, які не вписуються у визначений формат.
Після загибелі В’ячеслава Чорновола 1999 року говорити про розбіжності, конфлікти й події, що передували трагічній події не хотілось, та й не було сенсу. З плином часу інтерпретація недавньої історії змістила багато наголосів й спотворила чимало фактів.
Я належав до ініціаторів висунення В’ячеслава Максимовича кандидатом у президенти України від «Руху» у 1991 році. І був щиро здивований, коли значна кількість українських політв’язнів звернулись до Великої Ради Руху з листом-застереженням щодо кандидатури Чорновола. В підсумку рішення про його висування було ухвалене більшістю голосів (57 — «за», 30 —«проти», 4 — «утримались»), а один з авторів цього звернення — Левко Лук’яненко став суперником Чорновола під час виборчої кампанії. По завершенні виборів з тріумфальним результатом референдуму (90,32%) із схвалення Акта про державну незалежність України, й обранням у першому турі Леоніда Кравчука (61,59%) на посаду президента України, з’явились перші розбіжності щодо важливих питань.
І першим з них було ініціювання припинення повноважень Верховної Ради, яка була обрана в УРСР 1990 року, й обрання першого парламенту незалежної України. Категоричне неприйняття цієї ініціативи В’ячеславом Чорноволом стало вагомим аргументом, щоб цього не сталося. Та все ж Верховна Рада таки пішла на дострокові вибори, але 1994 року, з безвиході, після зриву референдуму про недовіру владі 1993 року, розгортання загальнодержавних страйків й суспільний тиск. Так було втрачено шанс після референдуму сформувати якісно іншу владу. Нагадаю, що на той час в Україні була заборонена комуністична партія, а «Рух» був найчисельнішою політичною силою. Після відновлення діяльності КПУ у 1993 році, вона у 1994 році вже мала найбільшу парламентську фракцію.
А у березні 1992 року була друга подія (яка мала змістовну кореляцію з першою) — третій з’їзд «Руху», під час якого Леонід Кравчук заявив, що підтримує програму Руху й запропонував НРУ стати партією влади. Ця пропозиція була підтримана керівництвом Руху, обраним у жовтні 1990 року на другому з’їзді. В’ячеслав Чорновіл зайняв жорстку позицію протистояння щойно обраному першому президенту України. Розбіжність у цьому визначальному для подальшої долі «Руху» питанні розділила делегатів з’їзду. Щоб запобігти розколу організації було обране колективне керівництво Рухом у складі трьох співголів — Драч І.Ф., Горинь М.М., Чорновіл В.М. Пропозиція ж президента залишилась без відповіді.
Третя розбіжність, яка перейшла у публічний конфлікт — місце Руху у політичній системі України після відмови Чорновола брати участь у других виборах Президента влітку 1994 року, на яких переміг Леонід Кучма. Офіційно на з’їзді Руху у грудні 1995 року ухвалено рішення про опозицію НРУ до сформованої в Україні влади. Проте опозиція виявилась достатньо дивною. До складу Кабінету Міністрів увійшли два члени Руху, два члени Руху очолили обласні державні адміністрації. Турботами Глави держави з’явились спонсори для Руху. Ось така вибіркова опозиція, яка конструктивно відгукувалась на побажання і рекомендації Президента і Уряду, ніяк не впливаючи на вироблення владної політики.
І ось, коли у вересні 1997 року комітет з питань правової політики Верховної Ради України за моєю ініціативою одностайно ухвалив рішення винести на розгляд Парламенту питання про початок процедури імпічменту Президентові за відмову виконати конституційний обов’язок (він відмовився підписувати й оприлюднювати закон про місцеві державні адміністрації після подолання вето президента на цей закон у Верховній Раді України), найзатятішим захисником президента виступив В’ячеслав Чорновіл. А після розгляду цієї моєї парламентської ініціативи на засіданні президії Центрального Проводу Руху сім з тринадцяти членів підтримали пропозицію Чорновола про засудження моєї дії, а шість відповідно підтримали мою пропозицію щодо необхідності дотримання конституційних норм главою держави. Після цього стало зрозуміло, що Чорновіл докладе максимум зусиль для убезпечення одноосібного права визначати рішення і дії «Руху». Довго чекати цього не довелось.
Вже при складанні виборчого списку Руху на парламентські вибори він одноосібно скорегував список, який був сформований Центральним Проводом Руху за результатами рейтингового голосування, попрохавши членів лічильної комісії тримати цей факт у таємниці. Невдовзі В’ячеслав Максимович провів зустріч із керівниками рухівських осередків з виборчого округу, у якому я обирався до парламенту, висловивши прохання відмовитись від підтримки його заступника Лавриновича, а натомість підтримати іншого кандидата — власника нафтопереробного заводу.
Моя друга перемога у цьому окрузі за таких обставин не на жарт його розлютила. По завершенні виборчої кампанії був скликаний позачерговий з’їзд із єдиною метою — усунення Лавриновича з керівних органів «Руху». Чорновіл готувався ретельно, а я не бачив жодного сенсу протидіяти його бажанню. Для мене було очевидно, що обрана лінія поведінки голови «Руху» стрімко прискорює неминуче — фактичне відходження з політичної арени у історію наймасовішого політичного утворення новітньої України.
На момент того з’їзду 1998 року чисельність «Руху» вже скоротилась приблизно у десять разів. І це був природний і невідворотний процес. За два місяці після мого усунення Чорновіл приїхав до мене у Нижню Ореанду в Криму, де я відпочивав із сім’єю. Він попросив вибачення за свої дії. Сказав, що побачив як пішли тріщини по всій організації, повідомив, що за його інформацією готується переворот у Русі, лідером якого має стати Юрій Костенко. Попросив моєї підтримки у протидії цим процесам.
Я відмовив, надто глибока була особиста образа. А ще за два місяці дві третини членів фракції Руху у Верховній Раді України висловили недовіру керівнику фракції — В’ячеславу Чорноволу, слідом за цим 2/3 організацій «Руху» ухвалили такі самі рішення. Проте просто зміни керівництва не відбулось. Відбувся юридично оформлений розкол. На цьому закінчилось моє членство у «Русі», я не пішов до жодної з частин. Через півроку Чорновіл загинув. Смерть — це продовження його політичного життя, сказав я у слові прощання (журнал «Політика і культура» №2 3.04.1999 року).
На цьому закінчилась історія Народного Руху України.
Прикро, що на відміну від Естонії, Латвії, Литви, Молдови, де у 1992—1993 роках юридично припинили своє життя Народні Фронти і Саюдіс, в Україні досі маргінальні політики використовують юридично зареєстровану назву — «Народний Рух України »до дрібного утворення, яке давно не має нічого спільного із історичним явищем, яке стало рушійною силою на шляху до державної незалежності України.
Олександр ЛАВРИНОВИЧ
Левко ЛУК’ЯНЕНКО: «В 1990-х замість відродження України ми отримали приватизацію країни бандитами»
З інтерв’ю «Дню» (№150) від 26 серпня 2011 року:
— В яких умовах опинилася Україна 1991 року?
— Коли у 1991 році проголосили самостійність, наша Народна рада (група у Верховній Раді, що виступала за незалежність), яка складалася із 124 народних депутатів, могла впливати на більшість у парламенті. Ми проголосили незалежність України, а колоніальна адміністрація (в основному це виконавча влада) залишилася на своїх посадах. Ці люди були виховані Москвою у антиукраїнському, імперському дусі (московська ідеологія глибоко закралася у їхню свідомість). А ідеологія — це не костюм, який можна переодягнути, її одразу не заміниш. Ідеологія — це є ікс-факти, витлумачені в певному дусі. Наприклад, Іван Мазепа — це добре чи погано? Ми знаємо, що добре. А нам постійно казали і часто кажуть сьогодні, що він ворог, зрадник. Те саме говорили і говорять про Симона Петлюру, Степана Бандеру та інших. Саме такими поняттями керувалися більшість людей, що перебували при владі. Вони мали великий вплив на вибори. Наприклад, якщо у першій Верховній Раді було 124 депутата від Народної ради, то у другій нас уже було 100 чоловік. Тобто представництво національно-державницьких сил зменшилося. А далі ВР поступово перетворилася на іще більш антиукраїнський і підприємницький парламент. Депутати дивилися на Україну крізь призму своїх матеріальних інтересів, вони поступово перетворилися на злодіїв та членів різних кланів, які привласнили українську економіку. Тобто — замість відродження ми отримали приватизацію України бандитами.
— Оперуючи президентськими каденціями, як би ви оцінили двадцятирічний поступ української незалежної держави? Почнемо з правління першого президента, Леоніда Кравчука (1991—1994 рр.).
— Кравчук — був посланцем партійного апарату. Він став президентом як представник Комуністичної партії. Просто рівень політичної свідомості суспільства був у такому стані, що націоналіст стати президентом не міг би. Кравчук, безперечно, розумна людина. На відміну від багатьох інших комуністів (тодішніх, теперішніх), він прийняв ідею незалежності і швидко став на позиції державності. Кравчук багато зробив задля того, щоб Україна проголосила Незалежність. Це великий плюс не тільки для нього, а й для всієї України.
Разом із тим, чи через традиційні зв’язки з Росією, чи через недостатню зрілість як державного діяча, Кравчук наробив багато помилок. Наприклад, погодився поділити Чорноморський військово-морський флот із Росією. Перед проголошенням Незалежності Україна ухвалила постанову про економічний суверенітет, у якій йшлося про те, що все, що перебуває на території України є власністю української держави, в тому числі — усі різновиди портів. Тому, поділ ЧФ із Росією було порушенням цієї постанови.
Другою помилкою, на мій погляд, була відмова від ядерної зброї. Попри те що «Велика сімка» тиснула на Україну, щоб вона відмовилася від ядерної зброї, нам треба було стояти на своєму, або отримати більші вигоди від роззброєння.
— Половину із двадцяти років Незалежності України (1994—2004 рр.) державою правив Леонід Кучма. По суті, під час його президентства була створена система, в якій ми живемо й досі. Ви згодні?
— Якщо Кравчук був посланцем комуністичного апарату, то Кучма -представником червоного директорату. За часи правління Кравчука, хоч як би там було, економічний чинник почав зростати, тому директори заводів, голови колгоспів, радгоспів почали набирати силу. В результаті на виборах 1994 року вони привели до влади свого представника. Звичайно, Кучма почав служити червоному директорату, який чекав і був зацікавлений у приватизації підприємств. Як наслідок, в Україні почалася приватизація, яку перетворили на прихватизацію. Усе це суттєво руйнувало наш економічний комплекс. Нам треба було весь економічний потенціал, який нам дістався від радянської імперії не нищити, а пристосовувати до нових умов. Замість цього, ми все знищили, а нового нічого не побудували. Причому, все це відбувалося під керівництвом або з благословення Кучми.
Другу величезну шкоду, яку він зробив, — це запровадження системи злочинно-карного добору кадрів. Це за Кучми почали продавати міністерські посади (при Кравчукові такого не було), а потім узагалі — призначати тих, на кого в прокуратурі було заведене досьє, що свідчило про скоєння злочину. Тобто типовий кримінальний метод добору кадрів. Кучма за роки свого правління створив таку систему в державі, з якої ми не можемо «вилізти» і дотепер.
Але були й деякі позитивні кроки. Наприклад, за його правління в 1996 році була ухвалена Конституція. Її дуже не хотіли комуністи, які мріяли, що Україна «завалиться» і попроситься назад під владу Москви. Він зумів зламати їхній опір. Також при Кучмі була запроваджена гривня, таким чином вибудовувався економічний суверенітет країни.
— Кучма поки єдиний президент, який переобирався на другий термін. Але для цього на виборах у 1999 році ним були використані різні технології. Зокрема, з лідера комуністів Петра Симоненка «зліпили» основного конкурента, якого Кучма неодмінно перемагав у другому турі. Чи була тоді можливість (шанс) змінити систему в країні?
— Треба було усунути Кучму від влади, тобто не обирати його на другий термін. Шанси були. Національно-демократичні сили ще наприкінці 1998 року вирішили підтримати Євгена Марчука. Республіканська партія, так само як і В’ячеслав Чорновіл, також підтримала цю ідею. Я вважаю, якби Марчук тоді став президентом, то це був би набагато кращий варіант для України. Він би установив диктатуру закону, тобто порядок на основі Закону, і тоді олігархи не завдали би такої шкоди Україні.
ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО
В КОМЕНТАРІ «Дню» (№217) ВІД 28 ЛИСТОПАДА 2016 РОКУ:
— Рух, як «парасолькова» організація відіграв наприкінці 1980-х років велику роль. Потім він трансформувався в партію і була помітна тенденція зближення з другим президентом. Тобто Чорновіл пішов на співпрацю з Леонідом Кучмою, що зрештою серйозно зашкодило «Рухові» і Україні, адже «НР» міг стати найбільшою альтернативною опозиційною силою до влади партократів. Коли було створено дві групи для роботи над Конституцією (комісія Верховної Ради і президентська комісія Кучми), то Чорновіл пішов до «групи Кучми». Комісія Верховної Ради виходила з того, що парламент має бути однопалатним і саму Конституцію треба приймати Верховною Радою. Кучмівська ж комісія виступала з тих позицій, що парламент має складатись з двох палат і Конституцію треба ухвалити на референдумі. Ідея двопалатного парламенту відносилась до позиції Чорновола про федеративний устрій України. Я стояв завжди проти федеративного устрою, адже був завжди переконаним, що це вигідно для Росії — розділити нас і загарбати по одинці. Більш того, якби Конституцію приймали на референдумі, то люди могли просто не прийти на дільниці, адже народ був вже досить втомлений. Тобто був великий ризик, що Конституцію могли взагалі не прийняти, і Росія з Польщею отримали б аргумент, мовляв, українська нація не є державницькою.
Леонід КРАВЧУК: «Чорноволу було запропоновано стати прем’єр-міністром, але він відмовився»
В інтерв’ю газеті «День» (№122-123) від 12 липня 2018 року:
Анастасія КОРОЛЬ, Донецький національний університет імені Василя Стуса:
— Що сприяло остаточному розпаду СРСР? Як це пов’язано з Біловезькою угодою? Цікаві ваші аргументи, з якими ви приїхали у Біловезьку Пущу.
— Що спричинило розпад СРСР? Можна сказати одним реченням — сам Радянський Союз. Я знаю цю систему зсередини, у всіх зрізах — від районної партійної організації до ЦК КПРС.
Я хочу вам одразу сказати, що ця система була штучна. Вона була створена не за природно-історичною процедурою, якщо взяти у широкому плані, а за волею певних осіб, які вирішили змінити хід історії. Це перше. Друге — ті люди, які прийшли в цю систему, були погано освіченими — невігласи. Вони абсолютно не володіли законами суспільного розвитку та розвитку держави. Вони прийшли для того, щоб творити ту модель, яку вони собі уявляли. А чи вона відповідає інтересам суспільства — їх це не цікавило. І от ця схема розвивалася з 1917-го по 1991-й.
Ми зібрались в Біловезькій Пущі і прийняли відповідний документ, який поклав край існуванню Радянському Союзу. Але якби я приїхав туди тільки із своєю думкую, мої опоненти могли б сказати мені: «А ми маємо іншу думку. Давайте голосувати». Тому я мав за собою найбільший аргумент — це український народ. 1 грудня провела Всеукраїнський референдум, на якому було поставлено питання про схвалення Акта про державну незалежність України, прийняту 24 серпня 1991 року за співавторства Левка Лук’яненка. За незалежність України тоді проголосувало 90,32% людей. Тобто у Біловезькій Пущі ми мали різні думки, але дійшли консенсусу, тому що воля народу стала найважливішою.
Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Дніпровський юридичний ліцей:
— Ви, будучи до цього комуністом, після проголошення незалежності пішли на важливий крок — прийняття рішення про заборону Компартії України. Що спонукало вас на такий крок і як це відбувалося?
— Коли в 1991-му постало питання про припинення існування КПУ, я вніс відповідний документ на засідання президії Верховної Ради. І ми проголосували. Потім ще проголосували це рішення і на засіданні Верховної Ради. Я думав, що будуть протести комуністів, але проти цього виступив лише один депутат Коцюба. Тобто серед 3,5 млн українських комуністів не було жодного сміливця, який би прийшов і захистив свою партію.
Але після мене до влади прийшов Кучма і почав загравати з комуністами, було фактично відкритий шлях для їх повернення. І їх таки відновили, навіть Конституційний Суд скасував рішення про заборону. Далі влада Кучми почали їх використовувати в своїх цілях.
Андріана БIЛА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Чи правда, що на початку 1990-х років ви пропонували В’ячеславу Чорноволу посаду прем’єр-міністра України? Які у вас взагалі були відносини із націонал-патріотами?
— Все це відбувалося через історію мого безпосереднього спілкування з «Народним Рухом». Перший раз я вийшов на публічну дискусію з НР, який представляв Мирослав Попович, на телебаченні, причому в прямому ефірі. Тоді це було щось неймовірне — сказати те, що не вкладається в партійні межі. Це була дуже цікава дискусія. Чорновіл не брав в ній активної участі. Він взагалі був з радикальною позицією щодо комуністичної влади і не хотів спілкуватися ні з ким. Можу сказати, що серед лідерів «Руху», Гельсінської групи, він був достатньо підготований, патріотично налаштований і безкомпромісний.
Коли я прийшов на з’їзд «Руху», то сказав: «Я, Президент України, прийшов до Вас, бо мені потрібно на когось спертись в своїй політичній і державницькій діяльності. Я хотів би спертись на волю і силу «Народного Руху». Цю пропозицію вони сприйняли неоднозначно, деякі навіть почали кричати, що з «комунякою їм не по дорозі». Тобто вони фактично відмовилися від моєї пропозиції. Ба більше, Чорноволу тоді було запропоновано стати прем’єр-міністром, але він також відмовився. Потім його соратники запропонували призначити його представником президента у Львівській області. Він погодився, однак через деякий час попросився звільнили його.
Взагалі історія з Чорноволом — це не просто історія людини, яка боролася за Україну. Я завжди виходжу з того, що бажання боротись, яке не спирається на волю, знання і свою силу, а головне — волю народу, ця боротьба є більше гаслами, аніж реальними успіхами.
Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Ви єдиний президент, який погодився на дострокові вибори у 1994 році, щоб поставити крапку в тодішніх протестах і політичній кризі. Що далі пішло не так і чому Україна і далі залишається докорінно не реформованою?
— У 1991 році проголосили, що Україна стала політично незалежною і демократичною державою. А люди? Ми раптом почали будувати нову державу. Знань нової системи не було, хоча ми були освічені люди: Україна на тисячу населення мала понад 900 людей із середньою та вищою освітою. Але ці знання були зовсім протилежні тому, що нам потрібно було в новій Україні.
Я пішов на дострокові президентські вибори тому що не можна триматися силою за крісло. А чому після мене пішло не так? Бо почали будувати країну, яка не відповідає народу, а відповідає політичному класові, непридатному бути політичним класом незалежної України. Приймалися рішення, закони, які не відповідали інтересам народу. Така ситуація зберігається і досі.
