Цього тижня Президент Петро Порошенко оголосив про те, що в недовгій перспективі цілком реальне об’єднання українських церков у єдину Українську Православну Церкву. Парламент у четвер 268-ма голосами підтримав пропозицію Президента звернутися до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням про надання автокефалії православній церкві в Україні (Томос) та визнати нечинним акт анексії Київської Митрополїї Московським Патріархатом 1686 року. Проти такого рішення виступили здебільшого депутати з «Опозиційного блоку». Голова фракції Юрій Бойко звинуватив Президента у втручанні у церковні справи, а присутні депутати від «Опоблоку» вийшли до трибуни. В принципі така поведінка колишніх «регіоналів» досить очікувана, адже не секрет, що проросійська риторика цих депутатів цілком співпадає з інтересами Московського Патріархату в Україні. Священики останнього в свій час були навіть помічені в агітації за Януковича в храмах сходу України.
Перед тим як виступити в парламенті Порошенко зустрівся з предстоятелями православних церков. Патріарх Філарет від імені церкви Київського Патріархату та Митрополит Макарій від української автокефалії вручили Президентові звернення до Варфоломія з проханням визнати незалежність української церкви. А вже перед самим голосуванням у парламенті Петро Порошенко звернувся до депутатів із промовою, в якій розповів, що діалог між представниками держави та Константинопольською Патріархією тривав кілька років і зараз настав сприятливий момент для отримання автокефалії УПЦ. Зокрема він заявив, що «усі помісні церкви були визнані шляхом залучення держави до цього процесу. Такою є вимога Константинополя». Також Голова держави нагадав, що «православ’я прийшло до Україну саме з Царгорода, та саме від нас поширилося на Залісся, де необачливо українські князі заснували Москву». Ці слова викликали особливий резонанс.
НАПЕРЕДОДНІ ГОЛОСУВАННЯ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ ПРЕЗИДЕНТ ПЕТРО ПОРОШЕНКО ПРОВІВ ЗУСТРІЧ ЗІ ВСЕЛЕНСЬКИМ ПАТРІАРХОМ ВАРФОЛОМІЄМ, ПІСЛЯ ЧОГО ЗАЯВИВ, ЩО «УКРАЇНА ЯК НІКОЛИ БЛИЗЬКА ДО СТВОРЕННЯ АВТОКЕФАЛІЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ» / ФОТО МИХАЙЛА ПАЛІНЧАКА
Заява та кроки Президента в цьому напрямі, з одного боку, вселили надію у вірян в те, що нарешті українські церкви стануть єдиним цілісним організмом, а з іншого — викликали сумніви в доцільності та реальності такого об’єднання. Безумовно, з давніх часів церковні питання, попри формальну диференціацію з державою, все одно мають політичний відтінок. За радянських часів церква тим паче стала частиною державної системи. Самі священики визнають, що відтоді спецслужби мали величезний вплив на церковні справи та відповідні призначення. Імперська політика Москви в унісон співпадала з експансією Московського Патріархату, яка не припинилась і після здобуття Україною незалежності. Ба більше, священики саме Московського Патріархату на сході України та в українському Криму брали активну участь у розхитуванні ситуації та проросійській пропаганді. Таким чином, в Україні чітко намітився розрив не стільки по віросповіданню, скільки по ставленню вірян та священиків до держави Україна. Після того, як РФ розпочала активну пропагандистську та військову агресію проти України питання ролі церкви ще більше посилилось, а проблема об’єднання українських церков, можна сказати, стала завданням на рівні національної безпеки.
«Мій досвід примушує мене скептично ставитись до президентської ініціативи щодо об’єднання церков, — говорить «Дню» архієпископ Харківсько-Полтавської єпархії Ігор ІСІЧЕНКО (Українська Автокефальна Православна Церква). — За своє життя я кілька разів я бачив подібні кампанії в 1992-му, 1995-му, 2008-му, 2015-му роках. Жодного разу вони не давали позитивних наслідків. Очевидно, що потреба незалежності православної церкви в Україні від іноземних центрів нагальна. Шляхи її досягнення через звернення до церкви-матері в Константинополі необхідні. Я одним із перших почав писати і говорити про необхідність входження під юрисдикцію Константинопольського Патріархату, як про етап консолідації українського православ’я і здобуття Томосу автокефалії. Звичайно, кожна патріотично налаштована людина бажає успіху в цій справі. Але особисто для мене дуже втішно, що я, як християнин, можу почувати себе досить вільно від політичних моментів. Харківсько-Полтавська єпархія від 2015-го року провадить об’єднавчий діалог із Українською Греко-Католицькою церквою. І діалог цей відбувається на суто релігійних засадах без втручання політичного чинника. Мені, як християнину, було б дуже не зручно відчувати себе маріонеткою в політичних іграх. Тим паче, коли цей політичний момент очевидно пов’язаний із передвиборчою кампанією».
Отже, бачимо, що в об’єднанні церков існує не лише московська проблематика, а й питання стосунків між самими українськими церквами. Зрозуміло, що об’єднання церков зрештою викличе питання перерозподілу і керівних функцій. Хто кому поступиться в даному випадку? Деякі представники УАПЦ дорікають УПЦ КП у тому, що її священики є вихідцями з Московського Патріархату, а УАПЦ веде свою історію з 1921-го року. УПЦ КП у свою чергу наголошує на тому, що має більшу кількість парафіян, ніж УАПЦ.
«Треба чітко провести лінію. Я не можу питання державності віднести до питань політичних, — заявив «Дню» єпископ Васильківський, голова інформаційного управління Київської патріархії, УПЦ КП Євстратій ЗОРЯ, — Для мене є самоочевидною істиною, що питання державності України і її незалежності не є сферою політичних дискусій. Державність — це аксіома, яку мають сприймати всі громадяни України. На відміну від інших релігійних традицій, які мають власні настанови і способи організації устрою, православна традиція вказує нам на те, що, як написано в 34-му апостольському правилі, «єпископам всякого народу належить знати першого серед них». Тобто ця традиція полягає у зв’язку адміністративного управління церкви з народом і його державністю. Прикладом цього є як держави, де православні мають більшість, так і там, де вони мають меншість. Наприклад, Румунія, Болгарія, Грузія, зрештою Росія — там існують православні помісні автокефальні церкви. Тому Україна, як незалежна держава і український народ мають також це право. Проблема розділення православної церкви в Україні, яка загострилася в 1992-му році, пов’язана зі ставленням до української державності і суб’єктності української нації. Путін говорив, що для нього росіяни і українці є одним народом. Тобто вони виключають існування української нації, як суб’єкта. І так само розглядають Україну. В російському політикумі існує щодо цього певний консенсус. Для них України, як держави, не існує. Вони вважають, що це «вибрик» історії. Відповідно для них не має існувати і української церкви. Отже, розподіл між прихильниками автокефалії і тими, хто є її противниками практично відбувається відповідно до того, чи є Україна державою, чи це історична випадковість і є частиною російського простору. Цей аспект посилюється в плані визнання чи невизнання церковних юрисдикцій. Тому що Московський Патріархат через свій потужний вплив у православному середовищі досяг того, що Київський Патріархат опинився в штучній зовнішній ізоляції. Таким чином навіть для тих, хто у середовищі Московського Патріархату все ж таки не поділяє позиції «русского мира», але для яких важливий момент канонічного визнання, все одно вимушені залишатися в юрисдикції російської церкви. Але якщо українську церкву визнають, то вони готові до неї увійти. І це не мої припущення, а дані соціологічних опитувань — 2/3 вірян Московського Патріархату виступають за єдину українську помісну православну церкву».
«Чому держава просить автокефалію, незважаючи на статтю 35 Конституції України, і чи це правильно з точки зору світського та церковного права? — ставить питання на своїй сторінці в «Фейсбуці» доктор філософських наук Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ. — Відповідь: Держава підтримує прохання єпископату УПЦ КП та УАПЦ. Вимога державної підтримки цього прохання — це давня вимога Константинопольського патріархату. Ще коли владика Всеволод приїздив в Україну, завжди говорив про те, що, крім позиції церковної, буде Вселенський патріарх дивитися на офіційну спільну позицію Президента, Кабміну, Верховної Ради. Цілком правильно, що Україна як давня православна країна, яка є незалежною, має право на автокефалію. Цілком правильно, що залежність від Москви це нонсенс, такий само як би в нас була єдина армія з Росією — після всього, що сталося це не може продовжуватися».
«Для Церкви важливою є довіра парафіян. Неканонічність Київського патріархату не зупиняє вірян ходити до храмів УПЦ КП, — написав на своїй сторінці в facebook журналіст Сергій РУДЕНКО. — Сьогодні канон йде від вірян. В умовах війни це особливо відчутно. Для РПЦ українці були і назавжди лишаться розкольниками. І не тому, що ми створили свою Церкву, а тому що ми створили свою державу і відірвалися від Москви. Про це варто завжди пам’ятати».
Московський Патріархат постійно спекулює на темі так званої канонічності церкви. Ця релігійна умовність для багатьох вірян досить важлива, хоча в жодній проповіді з Нового Завіту не можна зустріти жодної згадки про канонічність. Безумовно, це термін стосується не стільки не віри, скільки є одним із елементів внутрішньо церковної ієрархії. Менше з тим московська церква досить ефективно використовує його для демонстрації власної домінації. Безумовно, дії Президента багато хто оцінює як передвиборчий крок. Деякі політики навіть жартівливо заговорили про можливість «прощення гріхів» Порошенка, якщо українська церква справді об’єднається в пику Московському Патріархату. Але матимемо надію, що після звернення до Вселенського Патріарха з проханням про надання автокефалії православній церкві в Україні Москва втратить ще один важіль впливу на наших теренах. У той же час УПЦ МП постане перед серйозною проблемою, адже без сумніву в ній намітиться розкол серед парафіян.
