«УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ КАЛАМУТЯТЬ ВОДУ...»
Влітку 1990-го російські газети — в кращих традиціях радянсько-партійної журналістики — розповідали про те, що «українські націоналісти каламутять в країні воду». Малося на увазі прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України. Навіть деякі російські демократи засудили, хоча й обережно, цю подію, мовляв, потрібно спільними зусиллями оновлювати країну, маючи на увазі Радянський Союз.
Про причини і обставини, які призвели до розпаду найбільшої у світі імперії, сказано й написано багато. Але історики й експерти, досліджуючи цю подію, чомусь рідко згадують Декларацію про державний суверенітет, прийнятий українським парламентом. Хоча, на думку Збігнєва Бзежинського, вона «стала чи не першим цвяхом, забитим у домовину радянської імперії». Це дійсно так, бо ми, українці, були одними з перших (після Литви) радянських республік, хто зробив реальні кроки до відділення від «єдиного і нєдєлімого». І, незважаючи на істерію, здійняту в Білокам’яній, українці хоч і повільно, але йшли до заповітної мрії своїх пращурів — побудови власної держави.
«Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х багатьом було зрозуміло, що СРСР агонізує, — розповідав мені покійний нині Іван Плющ, який на той час обіймав посаду першого заступника голови українського парламенту. — Ми, молоді українські політики, бачили, як на теренах радянської імперії палахкотять міжнаціональні конфлікти, забираючи чимало людських життів. Зокрема, між вірменами і азербайджанцями у Нагорному Карабасі, киргизами і узбеками тоді теж точилися криваві сутички. Тож навіть противники виходу УРСР зі складу СРСР розуміли, що жертвами можуть стати й українці, насамперед із числа військовослужбовців радянської армії: при допомозі її підрозділів тодішня центральна влада намагалася навести «конституційний лад».
Був і ще один чинник, який сприяв віддаленню нас від Москви. Нагадаю, що тоді, на початку 1990-х, тривало протистояння між Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним — керівниками СРСР і РРСФР. Саме боротьба Єльцина з Горбачовим — на той час голови Верховної Ради Російської Федерації — призвела до того, що російський парламент прийняв декларацію про незалежність Росії. Сталося це 12 червня 1990 року. Після цього їхня ворожнеча досягла апогею, і Михайлові Сергійовичу було не до України: він переймався проблемами нейтралізації свого головного супротивника. Ну, а КДБ — вірний сторожовий пес КПРС — був вже не той, як, скажімо, у 1970-х чи 1980-х роках. Тож українські політики-демократи почувалися у відносній безпеці...
В Україні, на відміну від інших «братніх» республік, до відкритих сутичок із правоохоронцями, не кажучи вже про армію, не доходило. І дякувати Богу. Але й тут політичне життя вирувало: люди мого покоління пам’ятають демонстрації демократичних сил, сміливі виступи з парламентської трибуни, вимоги окремих політиків обмежити владу партії, а то й взагалі заборонити її. Словом, все йшло до прийняття цього вікопомного документа. Не переповідатимемо усіх нюансів, що передували прийняттю Декларації, а скажемо лише, що інтрига зберігалася до останньої миті. І це не дивно: із загальної кількості парламентарів 373 були комуністами, тобто 85 відсотків. Але результат голосування в парламенті виявився вражаючим — такого не очікував ніхто: «за» — 355, «проти» — 4, «утримались» — 0, «не голосували» — 26.
ФОТО УКРІНФОРМ
«ЦЕ ЦИВІЛІЗОВАНИЙ ДОКУМЕНТ...»
Саме так відгукувалися про Декларацію на Заході й у США. Зокрема, «Нью-Йорк таймс» писала, що «українці намагаються повернути втрачену століття тому державність цивілізованим, правовим шляхом». 27 липня 1990 р. польський Сенат прийняв ухвалу щодо проголошення Україною власного державного суверенітету. В ній, зокрема, зазначалося, що «поляки, які свободу і незалежність Вітчизни вважають своїми основними цінностями, цілком розуміють той переломний момент в історії України — сусіда, з яким бажають жити як рівні й близькі собі народи, а також розвивати співпрацю у всьому...»
А прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер назвала рішення українського парламенту «вчинком, який свідчить про толерантність українців щодо своїх країн-сусідів». Дійсно, у преамбулі Декларації наголошувалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
У ній йшлося і про те, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.
Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювався намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а за необхідності ввести власну грошову одиницю.
Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і зобов’язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Також проголошувалося право України безпосередньо реалізовувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.
Віктор Мироненко — один із найближчих соратників Горбачова — згадував, що прийняття Декларації особливого переполоху в Москві не викликало. Михайло Сергійович начебто сказав, дізнавшись про це: «Пожартували, мабуть, наші українські друзі».
Та незабаром зрозумів, що це не зовсім так: нашому прикладу послідували парламенти інших республік. Проте господар Кремля все ж вирішив переграти республіканських лідерів, підсунувши їм ідею союзного договору. І хтозна, як би воно було, коли б не державний заколот, що стався у серпні 1991-го: після його провалу Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України, а незабаром, у грудні місяці, відбувся й референдум, на якому українці висловилися за право бути господарями на своїй землі. І все ж витоки цих двох подій сягають липня 1990 року, коли була ухвалена Декларація про державний суверенітет України.
«СЬОГОДНІ, ЯК І 1919-го, ЙДЕ ВІЙНА ЗА УКРАЇНУ...»
Відтоді минуло майже 30 років. З історичної точки зору це не так вже й багато. Але, разом із тим, не можна недооцінювати цю подію. Адже йшли ми до неї століттями, а шлях наш був не лише складним, а й трагічним, скроплений кров’ю мільйонів наших пращурів.
Майже сто років тому, у 1919 року, здавалося, що ось вона, воля. Але російські більшовики знищили Українську Народну Республіку. Чи багато хто вірив, що з часом вона відродиться? Вже покійний Лесь Танюк, який очолював Всеукраїнську громадську організацію «Меморіал», а за часів СРСР був у близьких стосунках з багатьма дисидентами, говорив: «Навіть їх інколи охоплювала зневіра у завтрашньому дні України. Адже компартія за допомогою КДБ, МВС, тисяч таємних сексотів контролювала всі сфери життя, в багатьох випадках кожен крок патріотів був відомий спецслужбам. Але, знаєш, такі хвили розпачу траплялися у цих людей вкрай рідко».
Навесні 2014-го у двері багатьох українців постукала війна. Зі сходу — звідтіля, звідки вона вже приходила на нашу землю. Сьогодні, говорячи про Декларацію від 16 липня 1990 року, мимоволі згадуєш Універсали Української Центральної Ради, особливо останній — IV. Так, приймалися в різні історичні епохи і за різних умов, що, звісно, не могло не позначитися на їхньому змісті. Але об’єднує їх одне — прагнення українців мати власну державу, будувати добросусідські відносини з іншими країнами і народами тощо. Тоді, 1919-го, російські більшовики відразу пішли на нас війною. 1990-го радянська імперія, яка вже тріщала по швах, утрималася від цього кроку. Натомість вірні її послідовники, виховані в нетрях КДБ, за 24 роки намагаються «виправити цю прикру помилку». Тому і ллється сьогодні кров українців-патріотів, які захищають свою землю від знавіснілого ворога, тому і маємо мільйони тимчасових переселенців, десятки тисяч вщент знищених будинків, шкіл і дитсадків.
«Сьогодні йде реальна війна за нашу незалежність, — вважає Герой України, полковник Ігор Гордійчук. — І ми її не програємо. Впевненості в цьому додає той факт, що сьогодні Українська держава не та, якою була майже 100 років тому. І українське військо теж не те, в чому наш так званий старший брат уже переконався...».
