Минула неділя стала доволі значущим й показовим днем. З одного боку, «обрання» Путіна на новий 6-річний президентський термін свідчить про явну концентрацію його влади та про прикру безпорадність залишків російської опозиції. З іншого ж боку, показовими стали події на київському майдані Незалежності, що відбулись у ту ж саму неділю.
Читачі, напевно, знають, що учасники опозиційного мітингу, що відбувався саме там, на Майдані, демонтували металеві конструкції з інсталяцією про Крим (нагадування про події 100-річної давнини, про таких визначних діячів, як Номан Челебіджихан та Петро Болбочан, з’єднання котрого здійснили в квітні 1918-го тріумфальний похід до Криму, а також і про анексію Криму чотири роки тому). Коментувати цю неоднозначну, багатоаспектну подію стисло непросто, але спробуймо.
Перше. Вражає, що учасники протестної акції в запалі обурення, значною мірою зрозумілого (бо відчувалось, що конструкції з’явились не лише задля того, аби відзначити трагічні віхи кримської історії, а й з метою перешкодити проведенню заходу), розібрали конструкції, присвячені життю й здобуткам Петра Болбочана, визначних діячів кримськотатарського національного руху. В чому драматизм сюжету — чи знають ті люди, які зносили конструкції, про те, хто такі Петро Болбочан і Номан Челебіджихан, що вони зробили для України та Криму? Майже стовідсотково — не знають...
По друге. «Офіційні» написи на конструкціях є, щонайменше, не дуже вдалими (на кшталт: «Крим. 1918-й. можемо повторити» або ж «Сімферополь наш!» «Ялта наша!» тощо. Це бездумне копіювання путінських гасел). Але ж хіба опозиціонери, які мітингують (принаймні розсудлива їх частина, а такі люди є) не відчували: «розчищаючи» простір для акції, протестувальники водночас демонструють не досить високий (як мінімум) рівень загальної та історичної культури.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
І по-третє. Одверто кажучи, склалось дуже прикре враження, що в той час, коли російський агресор жорстко консолідується, ми — сваримось, причому Путін, діючи дуже спритно в своїх інтересах, постійно запускає в Україні «матрицю Руїни». Справді серйозною є і провина української влади, яка здійснює безліч хибних кроків, котрі, щонайменше, не сприяють консолідації воюючої країни (і тут частина тверджень опозиції є слушною — треба це чесно визнати). Не кожна критика грає на руку Путіну, проте... Щонайгірше — вестися на його провокації.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук:
— Україна опинилася в епіцентрі боротьби між цивілізованим світом, який уособлюють країни Заходу, і Росією, яка намагається повернути собі статус наддержави. Ми не маємо претензій до цивілізованого світу, він допомагає нам. Без цієї допомоги Росія поглинула б Україну, як вона поглинула її століттям раніше. Тоді нам такої допомоги не надали, на відміну від п’яти інших країн, що виникли на руїнах Російської імперії (Польща, Фінляндія, країни Балтії). До речі, коли виникла сприятлива ситуація, я маю на увазі «пакт Молотова — Ріббентропа», ця п’ятірка країн знову опинилася в сфері інтересів Радянського Союзу.
Україна завжди була під загрозою з боку Кремля. В сталінські часи вона опинилася в епіцентрі масового терору, досить згадати голодомори і «великий терор». Після Сталіна голодомор і терор поступився місцем ідеї «братерства і дружбі». І в постгеноцидній Україні (вислів Джеймса Мейса) ця ідеологія також спрацювала. Після 1991 року Москва робила все залежне від неї, щоб перекрити незалежність України залежністю економічною. Це теж спрацьовувало, і саме в наслідок такої політики пострадянська, а по суті — радянська Україна, перетворилася на кланово-олігархічну республіку. Але у 2014 році терпець очільників Кремля урвався, і вони перейшли до воєнних дій. Ця війна трагедія для України. Але в ній, як кажуть англійці, є своя срібна підкладка. Саме вона консолідує українське суспільство.
Однак потрібно дивитися правді в очі: ми повинні самі обстоювати свою незалежність — економічну і політичну. Ми стоїмо на порозі Європи, але повинні увійти в коло тих європейських народів, які не були заражені вірусом комунізму. Це важко, тому що це потрібно робити демократичними засобами: треба терпіти ворожі канали; треба більш-менш ґречно поводитися з такими одіозними фігурами як Надія Савченко або Міхеіл Саакашвілі; треба поважати приватну власність тих олігархів, які поєднані з російською економікою; треба терпимо ставитися до власних громадян, які продають свою частку колективного суверенітету суспільства за гречку або купюри. І нарешті, треба протистояти гібридній війні, яка точиться по всій території України і поширюється навіть на територію Європи.
1991 року багато хто говорив, що незалежність дісталася нам без будь-яких зусиль. Це не так. Вона була наслідком боротьби того покоління, яке сто років тому боролося за незалежність України. Тепер нам усім, і передусім двом майданним поколінням, треба боротися, не шкодуючи життя, як це робили наші попередники. Якщо ми це зрозуміємо, перемога буде за нами. Одночасно це буде перемогою цивілізованого світу над російським монстром, який прагне вже втретє в XXI століття відновити імперію, яку давно пора здати в архів.
Мирослава БАРЧУК, журналістка, ведуча «Еспресо ТБ» (facebook.com):
— В’ячеслав Кириленко називає карту України без Криму на «UA: Перший» «не випадковістю і цілеспрямованою роботою» і вимагає прізвищ врєдітєлєй. Тобто, наскільки я розумію, звільнень когось з керівництва.
А хто відповідальний за інший і набагато серйозніший epic fail — ідіотські банери Банкової: «Алупка наш», «дякуємо діду за перемогу», які спаскудили задум набагато ширшої серйозної виставки «Дзеркало історії: мені болить Крим» в рамках відзначення 100-річчя Української Революції?
Поки що вигріб лише Сергій Проскурня. Вчора він вибачився за ідею колег, які «несли відповідальність за цей сегмент проекту. Рішення зняти ці банери було категоричним, сам лазив з ножицями по риштуваннях». Так давайте назвемо прізвища цих прекрасних колег з АП і також вимагатимемо їх звільнення. Справедливо ж? Ну це ж теж цілеспрямована робота, навіть якщо викликана не технічною помилкою, а відсутністю мозку? Правильно?
Бо інакше істерія навколо помилки дизайнера Суспільного викликає певні підозри. Скажімо, може сприйматися як бажання використати ляп з Кримом, щоб переобрати керівництво. Або змусити його шукати політичного даху. Або сказати врешті: «так Суспільне ще й фінансування хоче з такою підривною «цілеспрямованою роботою?»
Подвійні стандарти вони такі. Наштовхують на роздуми.
Підготував Іван КАПСАМУН, «День»
