«Скасування таємних міжнародних угод, мирні договори та їхнє обговорення мають бути відкритими, а дипломатія — завжди діяти відверто на очах у всіх... Справедливі гарантії того, що національні озброєння будуть скорочені до граничного мінімуму, сумісного з державною безпекою... Абсолютно неупереджене вирішення всіх колоніальних суперечок... Має бути створене загальне об’єднання націй на основі особливих статутів задля забезпечення взаємної гарантії політичної незалежності й територіальної цілісності як великих, так і малих держав... Щодо суттєвих виправлень помилок і правових претензій, ми почуваємо себе найближчими партнерами всіх урядів і народів, що об’єдналися разом проти імперіалістів».
Це — ключові положення документа, який був оприлюднений сто років тому президентом Сполучених Штатів Вудро Вільсоном у промові перед Конгресом й одержав назву «Чотирнадцять пунктів Вільсона», або просто Fourteen Points. Це — напрочуд ідеалістична й наївна програма всесвітнього перевлаштування, яка, однак, виявилася зі стратегічного погляду куди більш прагматичною, ніж Версальська, Мюнхенська, Ялтинська й інші глобальні системи. Програма, переважна більшість положень якої наразі або втілена в життя, або принаймні підтримана на рівні декларацій провідних держав. А ще — небажання тих чи інших держав, зокрема й демократичних, як-от Великобританії і Франції, якнайшвидше і найповніше втілити її суттєві положення, мало наслідком глобальні катастрофи, включно з постанням тоталітарних режимів і Другою світовою війною...
Ключові положення цієї програми Вудро Вільсон (1856—1924, президент США у 1913—1921 роках) виголосив у січні 1917 року, напередодні вступу Штатів у Першу світову війну на боці Антанти, конкретизував її через рік у знаменитих «Чотирнадцяти пунктах» й уточнив у листопаді 1918-го та на початку 1919-го. Головним у програмі Вільсона було прагнення створити такий справедливий світовий устрій, який би дозволив усім націям жити власним життям у демократичних державах й уникати в майбутньому воєн, як глобальних, так і локальних. Багато які ідеї Вільсона, виголошені ще в січні 1917-го, підхопили більшовики, висловлюючи їх від свого імені (зокрема й формулу «мир без анексій і контрибуцій»), затим їх підтримали лідери колоніальних народів і проголошених на уламках імперій держав (включно з керівниками УНР) — і процес пішов. От тільки нерідко косо-криво та із запізненням на десятки років.
Єдине, чого позбувалися Австро-Угорщина та Німеччина, згідно з програмою Вільсона, — це етнічних польських земель, на яких утворювалася самостійна держава, Ельзасу-Лотарингії, який повертався Франції, та деяких територій на Балканах. Власне, Німеччина, за визнаннями тодішніх її лідерів, тому й погодилася на перемир’я 11 листопада 1918 року, оскільки «Чотирнадцять пунктів» були вельми поміркованими щодо переможених у Першій світовій війні. Насправді переможену Німеччину, всупереч позиції Вільсона, Антанта обклала величезними фінансовими репараціями (тобто ледь замаскованою контрибуцією), а індустріальний Саар опинився під спільним британсько-французьким управлінням (чи не анексія?). Втратила Німеччина й всі свої колонії, які поділили між собою переможці (назвавши їх «підмандатними територіями»), без огляду на бажання народів цих колоній. Цими діями було запущено потужний «двигун» німецького реваншизму, який урешті-решт і привів до влади Гітлера (міг би привести й Тельмана, який також був ревним ворогом «імперіалістів держав Антанти», але не судилося).
Чи присутня Україна у «Чотирнадцяти пунктах»? І так, і ні. Вона не названа прямо, проте безпосередньо українців стосується положення щодо права всіх народів Австро-Угорської імперії на автономний розвиток (а не державну самостійність) і положення про право народу Російської держави визначати своє майбутнє. У листопаді 1918 року, з огляду на розвиток подій, Вільсон вніс у свої «Пункти» поправку, де йшлося про національно-територіальний розподіл Росії та створення структури, де були б представлені всі народи колишньої імперії. А на початку 1919-го Вільсон у тезах щодо повоєнного устрою Європи постфактум санкціонував розпад Австро-Угорщини, тобто право ЗУНР на існування в числі інших нових держав. Але... «Має бути створено незалежну Польську державу, яка повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якому повинен бути забезпечений вільний і надійний доступ до моря, а політична і економічна незалежність, так само як і територіальна цілісність, повинні бути гарантовані міжнародним договором». Ось яка формула була у «Пунктах». Не випадково Вільсон вів мову про «території з незаперечно польським населенням» — йому було відомо про претензії польських лідерів на землі України, Білорусі й Литви. Роком пізніше британський прем’єр Девід Ллойд-Джордж зазначав, що польські делегати на Паризькій мирній конференції неодноразово порушували питання про повернення Польської держави до кордонів навіть не 1772 року, а XVII століття, щоби включити в них Лівобережну Україну та всю Литву й Білорусь. Ллойд-Джордж тоді назвав їх «імперіалістами», а в спогадах іронізував з приводу апетитів держав, які, заледве з’явившись на політичній карті, вже зазіхають на чужі території. Щодо українців у Росії та долі власне Росії, то Вільсон відзначав необхідність, щоб остання могла мати «той образ правління, який вона сама для себе обере». Зауважмо, що промова Вільсона пролунала за 10 днів до відкриття в Петрограді Всеросійських установчих зборів, переважне число депутатів яких становили представники демократичних соціалістів, а УНР на той момент офіційно була складовою Російської держави («Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів», — так зазначав ІІІ Універсал). А тому висувати до президента Вільсона претензії, що він, мовляв, не хотів підтримати незалежність України, безпідставні. Ба більше: пізніша ініціатива Вільсона щодо припинення бойових дій на території колишньої Російської імперії та проведення переговорів між урядами всіх державних утворень, які там виникли, відкривало шлях до міжнародної легітимації УНР, а ЗУНР в американських урядових документах фігурує поряд із Фінляндією, Польщею чи Литвою. Варто згадати й чималу таємну фінансову допомогу, яку УНР 1919-го одержувала з-за океану, тоді як Британія та Франція зробили ставки на Колчака й Денікіна, на «єдиную и неделимую» авторитарну Росію.
Написаним вище не обмежуються сюжети, пов’язані з «Чотирнадцятьма пунктами Вільсона» та з діяльністю цього американського політика. Як на мене, ідеї 28-го президента США та уроки, почерпнуті з його дій, мали б бути вельми корисними й для українських, і для західних політиків.
