Перемога Ірини Констанкевич, професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, заступника голови правління благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» у 23-му виборчому окрузі на Волині була переконливою, але й передбачуваною. Незважаючи на велику кількість конкурентів від різноманітних партій, а також самовисуванців, вона впевнено перемогла їх у більшості виборчих дільниць. Звісно, що відіграла роль репутація політичної сили («Українського Об’єднання Патріотів — УКРОП»), від якої Констанкевич балотувалася, котра на Волині на минулих виборах у місцеві ради також здобула переконливу перемогу, і електорат досі їй вірить і підтримує.
Але безперечно, що непересічну роль у результаті виборів у Верховну Раду відіграла і сама Ірина Констанкевич. В котромусь з коментарів після виборів довелося прочитати, що на них перемогла... щирість. Щирість кандидата, людини, яка, маючи вже досвід депутатства у Луцькій міській раді, у Волинській обласній раді, зберегла репутацію порядної людини, політика, який знає проблеми людей, іде до людей і не боїться з ними розмовляти.
— Чому успішний науковець, професор університету, заступник голови правління фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» Ірина Констанкевич пішла у Верховну Раду?
— Можливо, я й ідеаліст до певної міри, коли вважаю, що народним депутатом повинна бути людина з досвідом роботи у певній сфері, з «трудовою біографією». Даруйте за термін радянських часів, але ми усі свідки того, як в короткому часі змінювалося стереотипне уявлення про народного обранця. Нині більш популярні постаті, які використовують театрально-акторські здібності, відповідний антураж, епатаж, а не професіоналізм, знання, компетенції, набуті у певній сфері, до прикладу, чи агрономії, екології тощо. Професіоналізм зараз не котується, на жаль. І законотворча діяльність, на мою думку, без знань, зіпертих на багаторічний професійний досвід, без глибоко усвідомлених індивідуальних і колективних потреб певного регіону, соціальних, професійних груп і загалом суспільства, може перетворитися у мертвонароджений продукт. Разом з тим найголовнішими чинниками ефективності народного обранця, як на мене, є командна робота і постійна системна діяльність, скерована на вирішення певних завдань громади. І тому я, як представник команди Ігоря Палиці, вважаю, що зараз ним сформовано платформу для трансформації кількісних змін у якісні. Наміри Ігоря Палиці продемонструвати саме це на Волині мені імпонують, адже п’ятирічна історія фонду «Тільки разом», мільйонні вкладення у розвиток усіх сфер Луцька та отримані результати якнайкраще ілюструють реальність цього.
«МИ ЦЕРКВУ ЗБУДУВАЛИ, ЩОБ ЖИТИ У СЕЛІ, А ВЛАДА ШКОЛУ ЗАКРИВАЄ, ЩОБ ЗНИЩИТИ СЕЛО»
— Під час цієї виборчої кампанії ви мали дуже багато зустрічей з волинянами. Скільки сіл відвідали? Про що люди вам говорили, на що сподіваються, чи вірять ще у те, що, обравши «правильного» депутата, отримають і зміни в своєму житті? Що під час зустрічей вас найбільше вражало, хвилювало?
— Дійсно, мені вдалося побувати у багатьох волинських селах 23 округу. Якщо говорити про кількість, то це понад півтори сотні. Та суть не в кількості.... Пригадалися слова одного з персонажів Миколи Хвильового: «Проєхал двісті верст по Українє і нє нашол мови. Но зато, правда, нашол українскіє настроєнія». Що я побачила? Контрасти: щирі, добрі, роботящі люди і тотальна зневіра у всіх і всьому. І найголовніше — у владі, яка збиткується з селянина, як тільки може. «Село вигибає» — ще одна літературна ремінісценція, хоча стосувалася українського села у чужій «неукраїнській» державі більше ста літ тому. Я побачила, як гине й поліське село без засобів і можливостей до життя. Тому йшла до людей з одними думками, а повернулася з іншими настроями і намірами.
Вражали зустрічі з людьми. Це були неформальні розмови не про мене, як кандидата, мою програму, УКРОП. Зазвичай говорили про проблеми громади, чим живуть і що не дає жити та розвиватися. А відтак, що робити, аби зрушити цей віз.
Здивована великою кількістю моїх колишніх студентів, які приходили на наші зустрічі практично в кожному селі. Це випускники різних років (одна з випускниць закінчила філологію ще 21 рік тому), різних спеціальностей, але вони усі занепокоєні реформами в освіті, особливо тим, що влада масово закриває сільські школи, не забезпечує підручниками... І от такі парадокси: за панської Польщі у селі Хопнів Ківерцівського району для українців школу відкрили у 1933 році, а в Україні на 25-ому році незалежності її закривають. Чи у селі Котуш Камінь-Каширського району планувалося закриття початкової школи, не зважаючи на те, що до найближчої школи по нашому бездоріжжі аж 7 км добиратися дітям. Мене найбільше вразила войовничість молоді цього села та аргументи на користь збереження школи, «ми церкву збудували, щоб жити у селі, а влада школу закриває, щоб знищити село». У більшості закриття школи призведе до вимирання села. Тому позиція депутатів від УКРОПу — одностайна: ми за збереження шкіл.
Найбільш поширене питання, яке звучало під час зустрічей: коли приїдете до нас в село наступний раз, чи так як усі, перед наступними виборами? Люди потребують спілкування, хочуть чути з перших вуст про роботу в парламенті, про антисоціальні закони, які приймаються, про владу не для народу, про боротьбу з корупцією, точніше, імітацію такої, про те, коли припинять війну, бо жити тяжко.
«В ПАРЛАМЕНТІ СПОДІВАЮСЯ НА ПІДТРИМКУ КОЛЕГ, З ЯКИМИ Є В НЕФОРМАЛЬНОМУ КЛУБІ «Дня»
— З якими планами приходите у Верховну Раду? Що хочете сказати про Волинь, проблеми волинського Полісся, яким є ваш округ?
— Свої наміри задекларувала у передвиборній програмі, там немає розлогих політичних «дорожніх карт», є конкретні сім тез соціально-гуманітарного і економічного змісту, на основі яких і пропонуватиму свої наступні законодавчі ініціативи. Без сумніву, я буду представником і лобістом Волині, Полісся. А проблем тут чимало: і масові вирубки лісів у Ківерцівському, Маневицькому, Камінь-Каширському районах, несанкціонований видобуток бурштину (бо закон другий рік не приймають), ситуація з демаркацією українсько-білоруського кордону поблизу території Ветлівської, Гірківської та Дольської сільрад Любешівського району. Питань чимало, а от відповіді — не хочеться, щоб знову були риторичними.
— Газету «День» і Східноєвропейський університет імені Лесі Українки та Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» поєднують партнерські відносини. Наскільки, на вашу думку, важливо і законотворцям, до яких ви тепер належите, підтримувати ту діяльність, яку вже двадцятий рік здійснює газета «День»?
— Я неодноразово освідчувалася у своїх почуттях до газети «День». Це не тому, що немає що читати в українському інформаційному контенті, якраз навпаки — існує чимало сучасних видань різного ґатунку. Та суспільство диктує потребу високого рівня журналістики — аналітичної, об’єктивної, оперативної. Саме це, мені особисто та моїм колегам, дає газета «День». Для мене цей часопис «криниця для спраглих». І так уже більше десятка років. Якість інтелектуального продукту, громадянська позиція, відстоювання національної ідентичності, рівень професіоналізму журналістів і головного редактора Лариси Івшиної — це ті чинники, які спонукають читати газету «День» багатьох народних депутатів. Саме тому сподіваюся в парламенті на підтримку тих колег, з якими уже роками є в неформальному клубі цього видання.
