Перших жертв на Майдані можна було уникнути. Взагалі вбивств під час Революції Гідності могло не бути. Ще на початку масових протесів на центральній площі країни, лідер Норильського повстання, яке відбулося у таборах ГУЛАГу 1953 року, Євген Грицяк на власному досвіді беззбройного протистояння диктатурі, що в результаті перетворилося в демонтаж ГУЛАГу та виникнення дисидентства, наголошував на мирному, ненасильницькому Євромайдані.
«Пригадую, як в Караганді мені запропонували очолити загальногулагівський страйк, — підкреслював Євген Степанович в інтерв’ю «Дню» 6 грудня 2013 р. (№224) — Тоді я сказав, що відразу це зробити неможна і запропонував організувати страйк в одній конкретній зоні. Хотів показати, що можна протидіяти мирно, без зброї. Міркував з таким розрахунком, що потім піде ланцюгова реакція... На щастя, так і сталося. По всіх таборах Радянського Союзу почали страйкувати. Спочатку Норильськ, потім Воркута, за ними Кенгір. Мені надзвичайно приємно, що цей ланцюг свободи вже дійшов до Києва. Нарешті! Сьогоднішній Євромайдан — це той самий ненасильницький метод тиску — метод громадянської непокори. Повірте мені — цю силу жодна диктатура подолати не зможе. Ніколи. Я знаю».
Проте мирний Майдан вийшов з берегів... На День Соборності — 22 січня 2014 р. на Грушевського були застрелені двоє протестувальників, ще один знайдений мертвим під Києвом, ще два учасники протестів померли від ран у лікарні. Першим стало відомо про смерть Сергія Нігояна, 20-річного учасника Євромайдану, який приїхав до Києва 8 січня з Дніпропетровської області. Отримав три вогнепальні поранення — в голову, шию і груди.
Другим активістом, який загинув на Грушевського був Михайло Жизневський, громадянин Білорусі. Михайлові було 25 років. З Білорусі він емігрував до України в 2005 році з політичних мотивів. Жив і працював у Києві та Білій Церкві. З перших днів брав участь в охороні Євромайдану. Загинув під час зіткнень на вулиці Грушевського. Отримав наскрізне поранення в серце.
Також 22 січня 2014 з’явилася інформація про те, що в Бориспільському районі Київської області виявлено понівечений труп, з головою, обмотаною скотчем. У вбитому родичі впізнали Юрія Вербицького. Вербицький зник разом з громадським активістом Ігорем Луценком. Як розповів пізніше сам Луценко, якому вдалося вижити, їх викрала група невідомих прямо з кабінету лікаря, куди Луценко привіз Вербицького на огляд травми ока. За словами Луценка, їх вивезли в ліс за Київ і там били, потім довго тримали в металевому гаражі, допитували. Юрій Вербицький приїхав на Майдан 20 січня, йому було 50 років, він був сейсмологом, захистив кандидатську дисертацію.
Роман Сеник помер 25 січня в лікарні від ран, отриманих під час штурму на Грушевського 22 січня. Чоловіка привезли до лікарні в середу, 22 січня, з пораненням грудної клітини, в шоковому стані і без свідомості. Кияни масово здавали кров для потерпілого, але врятувати його життя лікарі не змогли. Сенику було 45 років, він проживав в селищі Наконечне-2 під Львовом.
Чому не вдалося уникнути жертв? Кому було вигідно розпалювати «багаття насильства»? Хто контролював ситуацію і став бенефіціаром Євромайдану? Ці запитання через три роки залишаються без вичерпної відповіді — головним чином через те, що немає відповіді на ще одне запитання — чому злочини під час Революції Гідності досі не розкриті?
«Однозначно, це мінус для слідчих, — коментує керівник Департаменту спецрозслідування ГПУ Сергій ГОРБАТЮК хід розслідування у справах про вбивства Жизневського, Нігояна і Сеника до річниці початку Євромайдана (pravda.com.ua). — Єдине, що це не справа, яку відклали вбік і взагалі цим не займалися. Розслідування велося, ведеться і буде вестися, поки не розкриємо. Я не можу гарантувати, що злочин буде розкрито. Але та робота, яка ведеться, здається, повинна закінчитися як мінімум істотним звуженням кола підозрюваних. ...Півроку тому ми провели повторні експертизи й встановили, що перші висновки про відстані неправильні. І це допомогло рухатися далі. В одному випадку є вже підрозділ, який ми підозрюємо в застосуванні зброї».
«За останній рік мало що змінилося, — коментує «Дню» народний депутат Ігор ЛУЦЕНКО. — Нагадаю, що по моїй справі в частині з «тітушками» — хто командував, замовляв і оплачував це викрадення, було відомо із самого початку розслідування. 2014 р. слідство просто оформило цю інформацію. Проблема ж, яка залишається до сьогодні, в тому, що більшість з «тітушок» повтікали, один навіть з під-домашнього арешту. Що стосується найцікавішої частини, тобто негласного спостереження і прослуховування мене, то тут прогресу немає, а є імітація. Злочинцями були ті, хто в Департаменті з оперативно-технічного забезпечення МВС «стучали» Чеботарьову і Зубрицькому (люди тодішнього очільника МВС Захарченка), — де ми знаходимося. І цей епізод їм потрібно було розкрити, але це не робиться. В цілому ж суть в тому, що посадовці — прикриті, а «тітушки», і то лише виконавці — виявилися крайніми. Ситуація з іншими першими жертвами Євромайдану приблизно така сама. По першому номеру (Павло Мазуренко) в Небесній сотні взагалі не було слідчих дій. Владі фактично байдуже — будуть чи не будуть покарані винні у вбивствах. Вони скинули це на Горбатюка, і все, а той працює так, як працює».
Сьогодні, з певної відстані часу дедалі зрозумілішим стає те, що перші і подальші жертви Євромайдану стали інструментом в руках як внутрішньоукраїнських, так і геополітичних гравців (звідти і небажання розкривати ці справи). Хоч «День» із самого початку попереджав, що громадські активісти мають грати свою роль і бути не об’єктом, а суб’єктом у тій складній грі. Але чим завершився Майдан, ми все прекрасно пам’ятаємо. Бенефіціарами стали як певні клани в середині країни, так і зовнішні сили, — тільки не сам Майдан. Людей просто використали.
«Щодо осмислення уроків революції, то вони абсолютно провалені, — говорить Ігор Луценко. — Навіть якщо починати з практики застосування міліції/поліції, щоб не повторювалося те, що було на Євромайдані, то нічого абсолютно не змінилося. Або якщо говорити про свідомість громадян, то тут президент все одно залишається монархом, вони фактично не реагують на те, що він рухається до того, що було раніше. Тому ми в деякій мірі ходимо по колу».
Тема Євромайдану стала однією з основних під час ефіру на телеканалі «112 Україна», де гостем була головний редактор газети «День» Лариса Івшина. Її аргументи:
— 2017-й — це рік сторіччя Української революції 1917—1921 рр. Ці події в українському суспільстві недостатньо осмислені, недостатньо засвоєні його уроки. Українські революції ходять задом наперед, враховуючи той результат, який ми маємо після кожної з них. Потрібно ґрунтовно розібратися — чому так? Чому після кожної ми не маємо відчуття, що ми досягли великого позитивного ефекту? Суспільство має потенціал протесту, але у нього дуже невеликий потенціал конструювання майбутнього. Повстаннями і майданами ми не вирішуємо своїх основних питань — якісної еліти, зміни поколінь, соціальних ліфтів, побудови інструментальної політики, побудову якісної інформаційної політики, і зменшення розриву, який відбувся на початку 90-х, між багатими і абсолютно збіднілим населенням. Треба переосмислити інструменти боротьби, інакше ми будемо рухатися від революції до революції, але від цього ставатиме все гірше і гірше.
Серйозна розмова про Майдан ще не починалася, і не тому, що дуже багато людей її не хочуть, — її не хоче суспільство. Суспільству дуже боляче думати про те, що його могли обманути, що було не тільки справедливе бажання скинути Януковича, а була частина технологій, яка би не привела до такого розчарування, якби все було чисто в цій грі. Бенефіціарами Майдану стали «люди сцени» Майдану, і то не всі. Підривати суспільство навчилися не лише наші союзники, але і вороги. Вони вивчили природу нашої анархії й підкидають поліна в багаття, коли їм це вигідно. Я вважаю, що Майдан пройшов свою точку росту тоді, поки не було насилля. Якби вистачило розуму зупинитися на точці ненасилля, то жертв би не було. Але це тонка робота з населенням, це потрібно, щоб люди чули своїх лідерів або йшли на Майдан, знаючи, що ці лідери у них є. Так, реакція суспільства на побиття студентів була абсолютно виправданою, але чому в результаті на судові засідання тільки ходив Олександр Попов? А інші, хто був в його кабінеті під час розгону Майдану? Якої б високої думки не було про себе суспільство, воно ще наївне і не підготовлене до тривалої боротьби за свої права.
Поступу варто чекати від тих людей, які поки що не в політиці. Я думаю, що такі сили є в суспільстві, але вони ще не мають виразних політичних платформ і реальної підтримки. Тому що політика має будуватися на тому, що її підтримує середній клас, а не двоє олігархів проти третього. Політика має будуватися на підтримці народу, який має для цього ресурси і бажання. Поки ми не повинні розраховувати, що це буде негайно, — доведеться серйозно працювати на перспективу, щоб будувати справжні партії, бо у нас поки немає партій за політичними поглядами і платформами.
***
Питання, яке винесено в заголовок вимагає особливої уваги — це тема для загальнонаціональної дискусії. Газета «День» готова її вести і бути майданчиком для обговорення.
