Ми паралітики
з блискучими очима
Великі духом, силою малі.
Орлині крила чуєм
за плечима.
Самі ж кайданами
прикуті до землі.
Ми навіть власної
не маєм хати.
Усе одкрите в нас
тюремним ключарам:
Не нам, обідраним
невільникам казати
Речення гордеє
«Мій дом — мій храм!»
Народ наш, мов дитя
сліпеє зроду.
Ніколи світа-сонця
не видав.
За ворогів іде в огонь
і в воду.
Катам своїх поводарів
віддав
Це — страшні рядки «високовольтної» духовної напруги. Це — Леся Українка, вірш «Товаришці на спомин» з циклу «Невільничі пісні», написано майже 120 років тому (17 липня 1896 року). Чому не залишає (навіть посилюється!) відчуття, — попри два Майдани, вражаючий героїзм, загибель прекрасних людей — що це таки про нас, українців кінця 2015 року? Що Леся писала не про подолану, на щастя, нами національну ганьбу, а про сучасний біль, гріх, сором, з якими треба змагатися зараз?
Лариса Петрівна Косач, наділена рідкісним даром пророчого передбачення, досконало знала світову й рідну історію. І до того ж інтуїтивно збагнула одну вкрай важливу річ: психологічна та соціальна свідомість юрби, натовпу (а це була та «субстанція», що їй Леся дедалі більше не довіряла, яку відкидала, розуміючи, що юрба, а надто розлючена, сліпа, сп’яніла від насильства, може руйнувати, створювати — ні), свідомість, яка періодично відтворює таке архетипове для нашої історії явище, як Чорна рада (про неї — далі), з одного боку, і пихата, зверхня свідомість «неситої» еліти, з іншого (Леся славила аристократів, але — аристократів духу а не гаманця!) — то все два небезпечних симптоми нашої запущеної національної хвороби, дві половини хворобливої виразки, яка прирікає нас на ходіння по замкненому колу історії (ота містична «вісімка», що замикається сама на себе, або, різкіше, за Гегелем, «дурна безкінечність», коли щось ніби існує, рухається, але жодних змін, жодного розвитку немає й за визначенням бути не може. Бо це коло є замкненим!). Агресивність юрби, яка легко запалюється, а потім мало не так же легко і швидко повертається до стану звичайної для неї покори + цинічна ситість можновладців = ганебному рабству. Леся це розуміла. Вихід вона бачила у непокорі вільної особистості.
Не можна не торкнутися і Чорної ради (вірніше, Чорних рад; читаймо твір Пантелеймона Куліша — мало включити його до шкільної програми, його треба розуміти). Що це було? Нагадаймо: «Чорна» — це не колір, це — відзнака «всезагальності», «тотальної всенародності» таких зборів, на відміну від тих рад, де брали участь винятково «тяжко грошовиті» козаки, і лише вони, а «чернь» (це російське слово дуже доречне) не допускалася. Коли ж (за Кулішем) ота «чернь» у червні 1663 року скликала у Ніжині «власну», «свою» раду, відчуваючи себе «хазяїном» (підкреслимо: «голота» мала серйозні підстави для невдоволення, адже кращі землі, майно, гроші, пасовиська були в руках козацької олігархії) — то у що це вилилося? Найбільш поміркованих, розумних, на думку Куліша, козацьких ватажків, Сомка та Золотаренка, звинуватили в усіх смертних гріхах, а невдовзі стратили (була й «рука Москви»). А натовп пішов за «полум’яним захисником простого люду» Іваном Брюховецьким, який, проте, дуже швидко перевершив статками всіх попередників й незабаром присягнув на вірність Москві (ось хто завжди був «третім, який радіє» після всіх наших Чорних рад — і ХVІІ століття, і 1918—1919 років, і тих, свідками яких ми є зараз).
Чи означає це, що влада є недоторканною «священною коровою»? Жодним чином! По-перше, тиранічна влада (саме тиранічна, а не лише неприємна комусь), яка порушує базові права людини — дає право народу на повстання (звідси висновок для влади: не доводьте людей до крайнощів, інакше — нарікайте лише на себе). По-друге, влада справді відповідає перед народом — як і народ відповідає перед Богом, історією та майбутнім. А головне, всім нам треба згадати думку того ж Куліша, який не втомлювався повторювати: без справжньої культури (!) держави не збудуєш, народ не піднесеш. І сперечався навіть з Шевченком: у відповідь на Кобзареві рядки:
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все
мовчить,
Бо благоденствує!
Куліш зауважив, що «не мовчатиме ж воно вічно, колись заговорить», але важливо, якою мовою заговорить: мовою вічної культури чи юрби?
Може, отут і є підказка — як нам вирватись із замкненого кола: рабство, спалах повстання — апатія, розчарування — тиша — знову спалах? В ідеалі варто б обходитись без повстань (хоч, між іншим, ніхто так, як нинішня влада, не робить стільки для того, аби вони таки були!). А для цього потрібний раціоналізм. І культура мислення, яка дається, зокрема, і традицією цивілізованого приватного власника (не плутати з тим, що коїться у нас останні 25 років). Культура, в точному сенсі — обробка ґрунту для майбутніх посівів! І — правда, а не системна огидна брехня.
«...Або – хаос, або – жорстка авторитарна система»
Євген ГОЛОВАХА, заступник голови Інституту соціології НАН України:
— Зміна системи влади, яка є нагальною проблемою для України, — це не зміна облич, які можуть виявитися ще гіршими. Головна проблема — в розумінні людьми, які приходять до влади, в тому діалозі, який вони налагоджують в суспільстві.
Ще після Революції Гідності на державні посади мали бути призначені люди, здатні взяти ситуацію в країні під контроль. Проте одні портфелі дісталися тим, хто не міг керувати, інші — розподілили за політичні квотами. І досі в призначеннях грає роль не професійна складова, а приватні інтереси. Окрім цієї негативної селекції у владі, свою погану роль зіграла «люстрація», яка поспіхом відсіяла професіоналів.
Всі сьогоднішні кулуарні домовленості, використання квотних принципів, договорняки — це система групових рішень, далека від того, чого потребує сучасне суспільство, яке після Майдану пішло далі у своєму розвиткові. І коли різні групи влади починають виступати одна проти одної, що відбувається зараз в парламенті та Уряді, вони демонструють всьому народу свою безвідповідальність в складні часи. Якщо вони продовжуватимуть закулісні ігри між різними угрупуваннями та не налагодять діалог із суспільством, все це може призвести до трагічних наслідків. Тож сьогодні — остання можливість для влади усвідомити свою відповідальність.
