Англо-американський міні-серіал «Чорнобиль» Крейга Мазіна одразу став світовим бестселером і обійшов за популярністю «Гру престолів». Глядачів передусім привабив людський аспект трагедії, що сталася 26 квітня 1986 року на українській землі, але тією чи іншою мірою вплинула на всю Європу. Обставини аварії автори фільму передають більш-менш точно. Але упор вони роблять на те, що простим людям, зокрема тим, хто здійснює подвиг і жертвує своїм життям під час ліквідації наслідків катастрофи, протистоять бездушні партійно-номенклатурні чиновники, заклопотані тим, щоб максимально обмежити поширення інформації про аварію. Проте навіть вони під впливом пережитої трагедії піддаються певному катарсису, і в них пробуджується щось людське.
Обидві ці категорії людей втілюють два головні герої, що існували в реальності, — академік Валерій Легасов, член Президії АН СРСР і перший заступник директора Курчатовського інституту, що керував науковою стороною розслідування катастрофи й ліквідації наслідків аварії й покінчив життя самогубством через два роки після вибуху на Чорнобильській АЕС, і заступник голови Ради міністрів СРСР Борис Щербіна, який займався паливно-енергетичним комплексом і очолював Державну комісію з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У фільмі Щербина й інші партійні та радянські начальники розмовляють з Легасовим надзвичайно грубо, постійно погрожують йому й не прислухаються, принаймні спочатку, до його заперечень. Щербина в якийсь момент навіть погрожує викинути Легасова з вертольота, якщо той негайно не відповість на його запитання. Тут далася взнаки розхожа байка про єльцинського міністра оборони Павла Грачова, який нібито одного разу погрожував викинути з вертольота коменданта Кремля Михайла Барсукова, майбутнього главу ФСБ, обіцяючи оформити все це під нещасний випадок.
Насправді Легасов був досить вагомою фігурою й у науковому, й у номенклатурному світі, й ніхто б собі в такому тоні розмовляти з ним не дозволив. Та й сам академік у передсмертних мемуарах ні про що подібне не говорить. До речі, в англійському тексті до Легасова незмінно звертаються: «Professor», що цілком природно для англійців і американців і дослівно переведено в російськомовному дубляжі серіалу. Насправді в радянській дійсності звернення «професор» до академіка Легасова було неможливим, а звернення «академік» у СРСР, та й у сучасній Росії, не було прийняте. Тому всі, зокрема і його начальники, могли звертатися до Легасова або на ім’я та по батькові: «Валерію Олексійовичу», або за прізвищем: «товаришу Легасов». Цю обставину, вочевидь, слід було б урахувати при перекладі «Чорнобиля» російською. Але в цілому якраз радянські побутові реалії середини 1980-х років із загальним дефіцитом, відгомонами афганської війни і наївної віри людей, що влада їх не обманює, передані в серіалі досить точно, що, зокрема, викликало до нього симпатії багатьох глядачів у пострадянських країнах, які згадали свою молодість.
Низка відступів від достовірно встановленого перебігу подій свідомо допущена авторами серіалу, щоб додати йому більшого драматизму. Так, Легасов не був присутній на засіданні уряду, як у фільмі, де він спростовує благодушну доповідь керівництва ЧАЕС, а одразу вирушив з Щербиною до Чорнобиля. І Валерій Олексійович, на відміну від того, що показано у фільмі, в жодному разі не був ініціатором робіт для запобігання потрапляння ядерного палива у водоносні шари, що стали однією з драматичних інтриг фільму. Він вважав такі роботи надмірними. Ні Легасов, ні Щербина насправді не були присутні на суді над керівництвом Чорнобильської АЕС, проведення яким випробувань на реакторі й спровокувало катастрофу (директор АЕС Віктор Брюханов, головний інженер Микола Фомін і заступник головного інженера з експлуатації Анатолій Дятлов, який і керував фатальними випробуваннями, 29 липня 1987 року були засуджені до 10-річного ув’язнення й на початку 90-х достроково звільнені). У фільмі ж сцена суду стає потужним фіналом. Саме тоді Легасов виголошує свою промову, де, не знімаючи провини з підсудних, головним чинником визнав небезпеку реактора РБМК, що стояв на низці радянських АЕС, зокрема Чорнобильській.
Зауважу, що катарсис, який переживає у фільмі Щербина, змушуючи прокурора й суддів дозволити Легасову закінчити свою викривальну промову, навряд чи був притаманний його реальному прототипу. Борис Євдокимович, який помер у серпні 1990 року у віці 70 років, незадовго до смерті надіслав до Політбюро записку, де стверджував: «Сам по собі факт обрання Єльцина Головою Верховної Ради РРФСР небезпечний наслідками в політиці й економіці країни. Ні політичних, ні моральних якостей новоявлений керівник Верховної Ради для такої посади не має. Якщо групі Єльцина вдасться повністю захопити Верховну Раду й Радмін республіки, настане важка смуга в історії країни».
У серіалі саме виступ на суді призводить до того, що кар’єра Легасова руйнується й він відсторонюється від усіх значимих справ, хоча формально й зберігає пост і звання, і опиняється мало не в ізоляції від зовнішнього світу. Причому, як можна зрозуміти, команда вчинити з академіком саме так надійшла з самого верху, тобто, як можна зрозуміти, від Михайла Горбачова. Але Михайло Сергійович цю версію вже спростував, і тут йому цілком можна вірити. У Легасова дійсно виникли труднощі, але пов’язані вони були лише з його становищем у Курчатовському інституті. Директор Курчатовського інституту і, за сумісництвом, аж до жовтня 1986 року президент Академії Наук СРСР Анатолій Петрович Александров, якого Легасов глибоко поважав, також був науковим керівником робіт зі створення РМБК. Валерій Олексійович глибоко переживав, що завдає фатального удару по улюбленому дітищу свого друга й начальника. А ще переживав, що у звіті Держкомісії з розслідування причин аварії сказав лише напівправду, всю провину поклавши на персонал АЕС і нічого не сказавши про дефекти реактора і їхній вплив на аварію. Можливо, ці обставини й призвели до самогубства Легасова.
І сьогодні, коли з моменту трагедії минуло стільки років, ми так й не знаємо ні точної причини аварії, ні навіть того моменту, з якого події почали розвиватися безповоротним чином. Державна комісія з розслідування причин катастрофи поклала 1986 року основну відповідальність на оперативний персонал і керівництво ЧАЕС, і з цими висновками погодилося МАГАТЕ. Причиною аварії було названо малоймовірний збіг низки порушень правил і регламентів експлуатаційним персоналом. Ця версія не лише влаштовувала академіка Александрова й інших творців чорнобильського реактора. З політичної точки зору вона теж була дуже вигідною, оскільки не ставила під питання надійність гордості СРСР — ядерної енергетики, «мирного атома» (після Чорнобиля народився невеселий жарт: «Мирний атом у кожен дім!»), і перекладає провину на виконавців-стрілочників.
На суді на основі висновків комісії керівництву станції ставилося в провину порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах і у вибухонебезпечних цехах, недбалість і зловживання владою або службовим становищем. Проте аж до Чорнобильської аварії АЕС не вважалися вибухонебезпечними об’єктами. У той же час Брюханов визнав на суді, що «у програмі (випробувань. — Б.С.), я вважаю, було багато порушень. Вона не була погоджена з ДАЕН (Держатоменергонаглядом. — Б. С.), головним конструктором, науковим керівником, проектувальником (реактора. — Б. С.). Не були чітко розписані дії персоналу, особливо в частині прийому надлишків пари». Як і у фільмі, Брюханов уранці 26 квітня повідомляв керівництво, що на території АЕС і довкола неї радіаційний фон становить 3—6 рентген на годину, хоча вже був поінформований начальником штабу цивільної оборони АЕС, що радіаційний фон на деяких ділянках становив 200 рентген на годину. Директора станції звинуватили в тому, що він «не вжив заходів для обмеження масштабів аварії, не ввів у дію план захисту персоналу й населення від радіоактивного випромінювання, у наданій інформації умисне занизив дані про рівень радіації, що завадило своєчасному вивезенню людей з небезпечної зони». Але й вище керівництво країни, навіть маючи дані про реальний рівень радіації, далеко не одразу почало евакуацію, намагаючись приховати масштаби катастрофи.
Під впливом фактів, що розкрилися під час суду над керівництвом АЕС, а також мемуарів Легасова, що писалися для газети «Правда» й були опубліковані через два тижні після його смерті, 1991 року комісія Держатомнагляду СРСР, заново розслідувавши обставини аварії, дійшла висновку, що «Чорнобильська аварія, яка почалася через дії оперативного персоналу, набула неадекватних їм катастрофічних масштабів унаслідок незадовільної конструкції реактора». З цим висновком погодилася й комісія МАГАТЕ, що опублікувала 1992 року свій звіт на основі матеріалів Держатомнагляду. Тепер з’ясувалося, що чинних регламентів при проведенні злощасних випробувань персонал у більшості випадків не порушував, навіть тоді, коли конкретні дії, швидше за все, й призвели до аварії. А в тих випадках, коли порушував, неможливо довести, що саме ці порушення викликали катастрофу. Комісія була заряджена на те, що аби головну провину покласти на конструкцію реакторів РБМК, які в результаті бувальщини виведені з експлуатації в Україні й Литві, але й досі експлуатуються на Ленінградській, Курській і Смоленській АЕС, де чинні регламенти хоча б виключили їхню експлуатацію в небезпечних режимах. РБМК вирізняються дешевизною й високим ККД, через що в радянський, та й у пострадянський час на їхню небезпеку закривали очі.
Тим часом, згодом з’ясувалося, що керівництво Чорнобильської АЕС мало інформацію про небезпеку реактора, але відмахнулося від неї. 30 листопада 1975 року сталася аварія на блоці № 1 Ленінградської АЕС, з руйнуванням (розплавленням) паливного каналу, що призвела до радіоактивних викидів і виявила недоліки реактора РБМК. Про неї у фільмі згадує Легасов. Аварія розвивалася так само, як у Чорнобилі. Її спостерігав Віталій Борець, стажист з Чорнобильської АЕС, що тоді будувалася. Повернувшись з ЛАЕС, він інформував керівництво й колег про аварію й попередив про небезпеку роботи РБМК на малій потужності. А 25 квітня 1986 року, за лічені години до трагедії, будучи заступником начальника цеху налаштування й випробувань, Борець звернув увагу на малий запас реактивності й попросив одного зі співробітників переконати керівника випробувань Дятлова негайно зупинити реактор, пам’ятаючи про аварію 1975 року. Але Дятлов не дослухався до поради, оскільки зупинка реактора зривала низку інших випробувань. Борець вважає, що «аварії все ж можна було уникнути... чітко розписавши в регламенті наявні вибухонебезпечні загрози й межі безпеки (заборона роботи на малій потужності, збільшення мінімально допустимого запасу реактивності, а потім реконструкція стержнів захисту й збільшення швидкодії захисту)». Але, незважаючи на відому фахівцям ненадійність реактора РМБК, до Чорнобильської катастрофи це не було зроблено. Легасов у своїх нотатках пише, що він також дійшов висновку про небезпеку цього реактора й необхідність заміни його реактором нового покоління, але проти цього заперечував ряд відповідальних осіб (вочевидь, той же Александров).
У доповіді 1992 року немає відповіді на запитання, могло призвести до аварії натиснення кнопки аварійного захисту АЗ-5 чи таке натиснення стало реакцією на аварію, але вже нічого не могло змінити. Брюханов на суді вважав, що фатальним стало зниження потужності реактора до 200 МВт, здійснене за ініціативою Дятлова, але сьогодні не можна встановити, чи дійсно це так. Поєднання яких саме дій персоналу призвело до трагедії, досі невідомо.
Але основні висновки щодо Чорнобильської катастрофи зробити можна. Конструктивні недоробки реактора, недостатня кваліфікація персоналу, зокрема керівництва станції, й невміння влади оперативно реагувати на кризисну ситуацію і їхня зневага до людських життів, призвели до катастрофи. Загальна кількість тих, хто передчасно помер або ще помре від онкологічних захворювань, пов’язаних з Чорнобилем, оцінюється в 4000 осіб. Точно встановити надлишкову смертність, пов’язану з цією катастрофою неможливо. Після розпаду СРСР через різке падіння рівня життя й загальне старіння населення (у Росії ці чинники співвідносилися як 2:1) значно зросла смертність у всіх трьох країнах, що піддалися дії чорнобильської радіації: у Білорусі, Україні й Росії. Оцінити внесок Чорнобиля в це перевищення сьогодні не можна. Чорнобильська аварія, що виявила нездатність діючої системи адекватно реагувати на великі техногенні катастрофи, якраз і стала стимулом до радикальніших змін у суспільно-політичному житті країни і, цілком імовірно, привела Горбачова до ідеї гласності.
