Є такі події, факти й дати, що їх належить не лише відзначати у зв’язку з «кругло-ювілейними» нагодами (50, 75, 100, 150 років), а й осмислювати постійно, на системній основі. Бо вони не лише змінили політичний «ландшафт» тієї чи іншої країни, а й визначили щось значно більше: цивілізаційний вектор розвитку (в нашому випадку, цілком можливо, цілої Європи).
Ідеться про битву на Віслі (14—17 серпня 1920 р.), у польській історіографії іменовану «дивом на Віслі», коли війська маршала Юзефа Пілсудського (котрому активно допомагали європейські, передусім французькі, військові радники, серед яких був, зокрема, і 30-річний бойовий офіцер, ветеран Першої світової війни Шарль де Голль) разом із бойовими частинами армії УНР на чолі з генерал-хорунжим Марком Безручком завдали нищівної поразки «червоним» більшовицьким з’єднанням командарма (а на той час вже командувача фронту) Михайла Тухачевського та Першої кінної армії Семена Будьонного (до речі, саме по «непереможних кіннотниках» Будьонного завдали точного, дошкульного удару під Замостям бійці Марка Безручка, відкинули їх, що дозволило захисникам Варшави виграти час — три-чотири дні, такий необхідний в той вирішальний момент).
Чим для нас сьогодні є важливою та актуальною 97-ма річниця «битва на Віслі»? Безумовно, в тогочасній геополітичній «системі координат» ішлося, не більше не менше, про перемогу тоталітарної більшовицької світової революці — або про збереження демократичного (хай відносно) устрою європейських незалежних держав, зокрема тих із них, що постали або були відновлені (як, приміром, Польща), за підсумками Першої світової війни. Європа незалежних держав (затаврованих тодішньою Москвою як «буржуазні») — або примусова, репресивна «радянізація» — ось таким був вибір поляків у серпні 1920-го. Що означав оцей другий варіант — розстріли, реквізиція майна у городян, брутальна конфіскація хліба в селян, тортури беззахисних людей... — дуже добре уявляв собі не лише особисто Юзеф Пілсудський та його оточення, а й мільйони тих самих польських робітників і селян (справжніх, без жодних лапок!), задля «щастя» і «звільнення» яких «від ярма польських панів» Ленін, Троцький і Тухачевський і здійснили «марш на Варшаву». Поляки показали приклад національної єдності (і «пани», й «трудящі»), розуміючи, що чекає на них особисто — і на державу! — в разі поразки.
І ось тут ми переходимо до надзвичайно актуального аспекту тих давніх подій, що вже напряму стосується динамічної української сучасності. А саме: чи повною мірою розуміємо ми, що саме національна єдність, і лише вона (не слухаймо «солодкі співи» про «вбивчі антипутінські економічні санкції Заходу», які «повільно, але гарантовано» задушать Москву, — це мимовільна або свідома неправда, яка нас дезорієнтує) дає нам шанс перемогти російського агресора? Єдність, умовно кажучи, така, як у Польщі 1920-го: від шляхтича до студента, слюсаря або малоземельного селянина! В іншому разі поляки б не протримались — не варто наївно вважати ленінські плани світової революції цілковитою утопією. Бо вождь більшовиків наївною людиною ніколи не був, він бачив радянські революції в Угорщині, Баварії, певною мірою — й у цілій Німеччині (1918, 1919, 1920 року) і вмів, як мало хто, «ловити шанс» (між іншим, хвиля прорадянських демонстрацій докотилась 1919 року навіть до Шотландії, про що зараз мало хто пам’ятає).
Отож тоді ще не було нічого заздалегідь вирішено. Як ще нічого не вирішено зараз — в добу чергової варварської навали зі Сходу, не тільки на Україну, а й на Європу! Але ось що, можливо, визначить справу: чи може замінити необхідну національну єдність України, на яку здійснив напад агресор, те, може, не всі ми відчуваємо, але реально маємо сьогодні? А саме — єдність олігархічна (чи то пак, «олігархічний консенсус») з непереборною за визначенням «олігархічною» корупцією (яка, до того ж, давно вже проникла мало не в усі «пори» суспільства»), кастово — феодальною системою й тотальною, токсичною брехнею? Чи не час вже зрозуміти, що збереження олігархічного консенсусу замість справжньої національної єдності (у котрій олігархічна верхівка не зацікавлена) — це прямий шлях до поразки у війні?
***
...Навесні 1935 року невиліковно хворий Пілсудський (він знав про свій стан) багато спілкувався зі своїми секретарями. Зокрема, він сказав, що за всіх помилок, що їх визнає, зробив у житті одну історичну справу: згуртував націю 1920-го (щоправда, про Безручка, без якого «диво на Віслі» було б неможливим, маршал, на жаль, не згадав...). А він колись мав підпільне псевдо «товарищ Зюк», був переконаним соціалістом. Проте обрав польську державність — без розрізнення особистих інтересів (у такі моменти альтернатива: «особистість чи держава?» є хибною) чи інтересів класів. Тому й переміг.
