Із запізненням на чверть століття Україна приступає до законодавчо оформленої і закріпленої декомунізації — на рівнях політично-практичному та знаково-символічному. Приступає, попри окремі недоліки законодавчої бази цього процесу та неготовність частини суспільства і «політичного класу» до розставання з «червоним» минулим, яке ніколи вже не повинно претендувати на статус «світлого» майбутнього. Приступає, попри істерику офіційної Москви (яка тим самим зайвий раз доводить, де коріння путінського режиму) та настороженість європейських ліволіберальних сил, які досі не позбавилися пієтету перед «визвольною місією СРСР у Другій світовій війні» (яку Сталін насправді планував та розпочинав разом із Гітлером) та «гуманістичними складовими ідей марксизму-ленінізму» (забуваючи, що вперше про цінність людських життів як таких Ленін заговорив тільки восени 1922 року, після першого інсульту й напередодні другого, коли сталінська команда відсунула його від реальних важелів влади). Приступає, бо фактична декомунізація вже розпочалася під час Революції Гідності «ленінопадом» та іншими масовими акціями громадянського суспільства.
• Ідеться про справу надзвичайно серйозну. Здається, всі поширені визначення нації (крім сталінського) містять у собі як неодмінну складову історичну пам’ять. Іншими словами, нормальне національне життя неможливе без того, щоб мати спільну (бодай у головних рисах) візію свого минулого, свої традиції та ритуали, свої святині та місця пам’яті, власний пантеон героїв, які «подарували» нації зразки поведінки, свій кодекс честі, власний внутрішній час та історичний календар зі своїми святами і поминальними днями, спільну систему моральних вартостей, за допомогою яких оцінюють ті чи інші події минулого, а ще й закарбовану в мистецтві панораму розвитку своєї спільноти, її взаємодії з іншими народами, злетів та падінь на роздоріжжях цивілізації і таке інше. Пам’ять всенаціональна складається з індивідуальних сегментів, хоча й не зводиться до них (адже й етичні норми, і мистецькі твори, і пантеони на вшанування загиблих у бою за Вітчизну — речі надіндивідуальні, проте без них історична пам’ять не існує). Така пам’ять — це не лише те, що ти пам’ятаєш особисто: це досвід усього твого народу, що перейшов до тебе в об’єктивованих формах. Отож, перефразовуючи відомий вислів, можна зауважити: скажіть, яка у цієї нації історична пам’ять (і чи є вона взагалі), і я скажу, життєздатна ця нація чи ні.
• Збереження неоколоніального статусу вже після проголошення незалежності України 1991 року наочно демонструють досі збережені радянські пам’ятники та топоніми, а також відновлені або щойно встановлені пам’ятники радянським героям і російським імператорам і чиновникам, особливо у столиці та великих містах Півдня та Сходу. Натомість українські місця пам’яті маркуються спорадично, а вже встановлені пам’ятники українським діячам регулярно піддаються нападам вандалів. Усе це має й інший вимір: Російська імперія була деспотією, а СРСР — тоталітарним монстром, тож неоколоніалізм на наших теренах закономірно тісно сплівся з тоталітарними символами й ідеологемами та традиціями.
• Із усім цим треба було кінчати. Й от тепер чи не головне — не зробити дві серйозні помилки, які можуть потягти за собою не менш серйозні наслідки.
Перша помилка — це психологічно зрозуміле щодо частини політиків і суспільства прагнення «рубати хвіст частинами», упродовж довгого періоду крок за кроком позбавляючись радянської символіки та топоніміки, традицій і пантеону героїв. Мовляв, із тим, до чого звикли, розставатися важко, тому не варто форсувати події. Що ж, поспівчувати тим, хто так вважає, можна, але приставати на їхню точку зору не випадає. Такий підхід уже довів наочно свою неефективність, і за прикладом не треба далеко ходити — погляньмо на стольний Київ. Перша демократично обрана Київрада так і робила — «рубала хвіст частинами». Скажімо, у центрі зникла вулиця Леніна, зате загалом у Києві та селищах, які у міських межах, залишилося аж сім топонімів на честь Ілліча та різних членів сім’ї Ульянових. Один пам’ятник Леніну на одному кінці Хрещатика демонтували — інший, на іншому кінці, залишили. І так далі, і таке інше... Як можна було залишити, наприклад, вилицю Горького — на честь пролетарського письменника, який на схилку літ оспівав ГУЛАГ, Біломорканал, «перековування» різноманітних «елементів» силами ОГПУ, а на додачу заперечив існування української мови? Як могла спокійно існувати далі вулиця Полупанова, названа на честь командира червоного бронепотяга, який серйозно поруйнував Лаврську дзвіницю? І головне, що в українській столиці залишилася вулиця Комуністична — на честь ідеології, в ім’я якої в ХХ столітті було замордовано понад 100 мільйонів людей...
Отож не дивно, що за такого лагідного ставлення до тоталітарної топоніміки та символіки навіть у столиці (не кажучи вже про Донецьк, Луганськ, Харків і Сімферополь) зумів прийти до влади і розгорнути бурхливу діяльність неототалітарний режим Януковича. Бо ж символи — це не лише пам’ять про минуле, це ще й дороговкази в майбутнє. І тільки активність громадянського суспільства поклала край збереженню і відродженню радянської символіки.
• Утім, справа не лише в політичній психології — «рубання хвоста частинами» — це ще й дуже дороге задоволення. Одноразова дія з декомунізації у всіх сферах незрівнянно дешевша.
Але тут виникає друга небезпека: ліс рубають — тріски летять. Іншими словами, така дія має бути ретельно (хоч і швидко) продумана й обговорена в експертних колах — з тим, щоби не продовжити за нових умов тотальну «традицій підрізацію» (Тичина), щоб не оголосити «попихачами імперії» всіх визначних українців, хто жив і працював у Російській/Радянській державі.
• Звернімося цього разу до прикладу не столиці, а обласного центру Вінниця, з яким пов’язані долі і чинного Президента, і голови Верховної Ради. У місті немає ані пам’ятника, ані площі чи вулиці Леніна. Але є вулиця Крупської, дружини «вождя», що на посаді заступника наркома освіти займалася, зокрема, вилученням з продажу і з бібліотек «ідеологічно шкідливих і застарілих» книжок. Саме Крупська на 12 років раніше, ніж Геббельс, склала «чорні списки» книжок, які підлягали забороні й вилученню з бібліотек; вона включила до цих списків твори Платона, Канта, Шопенгавера, Лєскова, Вол. Соловйова, Ніцше — і навіть деякі Льва Толстого. За наказом Крупської з дитячих бібліотек були вилучені навіть народні казки; всього її інструкція містила 97 імен «неправильних» дитячих письменників, у тому числі К. Чуковського, чиї вірші вона називала «буржуазною нудотою». Дивно, що ця назва вулиці збереглася донині... І якби ж то справа була у збереженні однієї лише одіозної назви! Є у Вінниці вулиця і провулок Димитрова на честь генсека Комінтерну; є вулиця радянського маршала Блюхера, 1-й провулок Блюхера, 3-й провулок Блюхера і 1-й проїзд Блюхера... А ось і назви на честь місць бойової слави Блюхера на російському Далекому Сході: Волочаєвська вулиця і відповідний провулок. Є вулиця Ріхарда Зорге — і його ж імені 1-й та 2-й провулки — чи не забагато честі радянському розвіднику, мрією якого було уникнути війни між Гітлером та Сталіним і натравити обох на «буржуазні» демократії? Є вулиця Боженка — мабуть, на честь того, що цей напівграмотний червоний командир заборонив грати класичну «Наталку Полтавку» «на этом контрреволюционном языке». Є вулиця і провулок Свердлова — ініціатора «червоного терору». Є вулиця і провулок Щорса — чи то на честь червоного начдива, який 1919 року організував розстріл київської інтелігенції, чи то на честь його родича, який 1941—1944 років тісно співпрацював з нацистами в окупованій Білорусі... Я вже не кажу про Жовтневу вулицю та однойменну площу, про вулицю Тельмана (який прагнув, за радянським прикладом, укрити Німеччину концтаборами, але Гітлер устиг це зробити раніше), про Червоноармійську та Червонофлотську вулиці, про ціле море вулиць і провулків Куйбишева-Жукова-Якіра...
• А водночас (увага!) є у Вінниці вулиці Сергія Корольова та Родіона Малиновського, Миколи Трублаїні та Антона Макаренка — справді визначних українців. Так, Малиновський був радянським маршалом — але він істотно відрізнявся від Жукова, Конєва й самого Сталіна своїм ставленням до бійців. Так, Макаренко був творцем авторитарної системи педагогіки — а водночас ця система на своєму найвищому щаблі передбачала самоврядування юних вихованців, і мовою їхнього спілкування була українська. Тож чи треба відмовлятися від вшанування тих, хто навіть за умов тоталітаризму зберігав людяність і розвивав науку й культуру?
Іншими словами, не кожен радянський полководець був падлюкою, не кожен член ЦК — виродком, не кожен письменник-лауреат — лакеєм партії.
• І ще одне. Ті пам’ятники більшовицьким діячам, які мають мистецьку цінність, як-от Артему роботи Кавалерідзе, повинні бути демонтовані і перенесені для експонування до спеціально створеного музею під відкритим небом. Водночас цей захід не повинен стосуватися пам’ятників полеглим воїнам, партизанам, підпільникам тощо, в тому числі й таким неоднозначним постатям, як генерал Ватутін. А от монументи таким персонажам, як «розвідник Кузнєцов» (що ніколи насправді не був розвідником, до війни займався по лінії НКВД «підкладанням» балерин Большого театру іноземним дипломатам, а на війні став диверсантомтерористом), не заслуговують на збереження. І відповідні назви вулиць, перевулків і площ — також.
...Не думаю, що автора цих рядків можна звинуватити у прокомуністичних настроях. Саме тому я і беру на себе місію закликати не передати куті меду з декомунізацією, а водночас проводити її ефективно і швидко.
