23 — 26 травня 2018 р. у паризькому Коледжі бернардинців відбулася зустріч авторитетних фахівців-гуманітарієв, освітніх та громадських діячів із України (історик Борис Гудзяк, філософи Георгій Коваленко та Костянтин Сігов, історик Олег Турій, теолог Євстратій Зоря), з Росії (культуролог Микола Еппле, історики Андрій Зубов, Ірина Карацуба, Микита Петров, поетеса Ольга Седакова), з Франції/ЄС (історики Антуан Аржаковський, Корін де Фраж, Сесіль Весьє, філософ Войцех Сурувка, філолог-компративіст Тетяна Вікторова. Деталі про зустріч на www.radiosvoboda.org/). Задекларованою метою спілкування було «почати діалог про майбутнє примирення і побудову стабільних добросусідських відносин між двома державами — Україною та Росією».
Читач скаже, що подібні заяви є сьогодні, в кращому разі, утопічними деклараціями. І слід визнати, що для подібних оцінок є певні підстави. В той самий час варто згадати і про інше. Першим кроком на цьому довгому й тернистому шляху є готовність називати речі своїми іменами. Це справді важливо. І ось у зверненні учасників зустрічі, підписаному всіма трьома сторонами, читаймо: «Ми вважаємо, що окупація і подальша незаконна анексія Росією Криму та ініціювання Росією збройного конфлікту на Донбасі є фактом порушення міжнародних і двосторонніх договорів і територіальної цілісності України. Необхідною умовою для досягнення миру є припинення війни і відновлення суверенітету України на всій її території». Тут, як бачимо, відсутня формула «російська агресія», і все ж таки...
Учасники зустрічі позначили «загальні принципи і цінності, на яких базується наш діалог: сторони є рівноцінними і рівноправними партнерами, що поважають державний суверенітет, принцип непорушності кордонів у Європі, верховенство права, свободу совісті і гідність кожної людини». Учені з України, ЄС та Росії декларували, зокрема: «Ми хочемо виробити новий підхід до вивчення історичних фактів і запропонувати найбільш об’єктивний і правдивий, з наукової точки зору, виклад подій, залишаючи при цьому місце для різних інтерпретацій історичних фактів...».
Наміри є в цілому позитивними. Водночас хотілося б висловити кілька зауважень. По-перше, російські учасники діалогу, за всієї поваги до них, до їхньої мужньої позиції, мають не аж такі великі можливості для впливу на політичну ситуацію. По-друге, примітно, що з українського боку були присутні дуже і дуже авторитетні, але фахівці переважно з конкретної галузі — релігійно-конфесійної історії. Якби долучилися «світські» гуманітарії, то це підсилило б діалог! Третє. Не завадило б більшої конкретики, надто в «періодизації формування національної свідомості українців і росіян», що була схвалена під час зустрічі — тут наявний вплив міфів про «спільну історію». Проте будемо вірити, що перший крок зроблено! Лише перший.
«День» попросив експертів надати оцінку підсумкам зустрічі.
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Сергій Грабовський
«Ми вважаємо, що окупація і подальша незаконна анексія Росією Криму та ініціювання Росією збройного конфлікту на Донбасі є фактом порушення міжнародних і двосторонніх договорів і територіальної цілісності України. Необхідною умовою для досягнення миру є припинення війни і відновлення суверенітету України на всій її території».
Така констатація міститься в третьому абзаці підсумкового документа зустрічі групи інтелектуалів із Росії, України, Франції та інших країн Європи, проведеної 23 — 26 травня 2018 року в паризькому Коледжі бернардинців із метою початку діалогу про майбутнє примирення України та Росії і побудови стабільних добросусідських відносин між двома державами. Попри не надто точне та повне формулювання щодо Донбасу (адже Росія не лише ініціювала там війну, а й здійснила вторгнення спершу «добровольчих» формувань Ґіркіна-Стрєлкова та Ко, а потім ввела регулярні війська та окупувала частину Донеччини та Луганщини силами двох армійських корпусів, частину бойового складу яких становлять росіяни, частину — місцеві уродженці), все ж маємо певний поступ: переважне число російських «високочолих» діячів і «ліберальних» політиків погоджується з незаконністю окупації Криму, але водночас не вважає за потрібне відновити суверенітет України на півострові. Та на цьому, як на мене, позитивні моменти цього документа закінчуються.
«Спираючись на вже існуючий у Європі досвід франко-німецького і німецько-польського примирення, ми хотіли б використовувати його для початку українсько-російського справедливого і правдивого діалогу», — йдеться в документі під назвою «Діалог про минуле, щоб зупинити війну». Невже Путіна можна зупинити діалогом десятка інтелектуалів? Це навіть не смішно. Чи, можливо, жменька інтелектуалів, без доступу до мас-медіа, в змозі докорінно переробити російське суспільство, в основній масі своїй налаштоване по-ксенофобському і по-антиукраїнському, по-шовіністичному і по-імперіалістичному? Справжній анекдот... Чи, можливо, йдеться про значно менш смішне і куди більш небезпечне явище — про спробу покласти рівну відповідальність на агресора та жертву? Певні пасажі «Діалогу про минуле, щоб зупинити війну» спонукають саме до таких висновків. Скажімо, оцей: «Ми розуміємо, що для досягнення міцного миру, необхідно не тільки вирішення нинішнього конфлікту, а й проведення відкритого діалогу про спірні питання історії, які часто стають предметом спекуляцій і пропаганди. Ми також вважаємо, що необхідно відмовитися від міфології винятковості стосовно один до одного і прийняти правдивий і врівноважений погляд на історію». Панове, в Україні «міфологія винятковості» — це позиція маргіналів, як у політичному, так і в інтелектуальному середовищі, а в Росії — це панівна настанова абсолютної більшості інтелігенції, політиків і всього соціуму. Я вже не кажу про те, що називати вторгнення російських військ в Україну й окупацію частини її території «конфліктом» (наче теща з невісткою чогось посварилися), війну з багатотисячними жертвами — це просто блюзнірство.
Але повернімося до заявленої тези про те, щоб використати «вже існуючий в Європі досвід франко-німецького і німецько-польського примирення». Хочу нагадати, що це примирення було би абсолютно неможливим, якби режим Гітлера не зазнав краху, якби не відбулися «великий» Нюрнберзький процес і десяток «малих» над головними нацистськими злочинцями, якби не було проведено денацифікації, якби під контролем окупаційних військ західних альянтів не було створене (точніше, відтворене) підґрунтя демократії в ФРН. Ба більше: основи франко-німецького примирення почали закладатися тоді, коли частина Західної Німеччини перебувала під французьким контролем (а Саар із французького протекторату перетворився на одну з земель ФРН лише 1957 року, коли обидві держави були членами НАТО і брали участь у спільних західноєвропейських економічних організаціях). Примирення ж між ФРН і третьою Річчю Посполитою де-юре та де-факто постало в 1989 — 1991 роках, для цього (крім згаданої денацифікації в ФРН) слід було ліквідувати сателіта Кремля — комуністичну Східну Німеччину — та владу компартії в Польщі. Тобто стартові умови цих двох історичних прикладів примирення були принципово іншими, ніж у нинішніх відносинах Росії з Україною, тому прагнути використати досвід цих примирень — без скинення Путіна, без міжнародного суду над ним і його поплічниками, без побудови бодай підвалин демократії в Росії під жорстким міжнародним контролем (на відміну від повоєнної Німеччини, в цьому плані майже немає чого відновлювати), без декомунізації і розімперення — це науково безграмотно та морально безчесно.
І взагалі: Україна (одні її частини більший, інші — менший час) була колонією Росії, тоді як Франція та Німеччина самі були колоніальними імперіями, тому вони мали принципово інший попередній історичний досвід. Натомість лише частина польських земель являла собою німецькі колоніальні володіння в різні часи, проте ці володіння Польща повернула задовго до примирення. Так, Україна була до відновлення незалежності «колонією європейського типу», але ж була, і примирення між агресивною метрополією та колонією неможливе, поки метрополія не покається у своїх гріхах і бодай якось не компенсує завданих лих, включно з Голодомором-геноцидом 1932 — 1933 років.
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
А тепер — про головне. Вчитаймося:
«В історичних дослідженнях нам видається важливим запропонувати таку періодизацію формування національної свідомості українців і росіян:
1) із середини X століття до середини XV століття: типи свідомості в середньовічній Русі;
2) від середини XV століття до кінця XVII століття: розкол руської свідомості;
3) із початку XVIII століття до 1921: донаціональні типи свідомості;
4) із 1922 по 1991 рік: Національні та радянські типи свідомості;
5) із 1991 по 2013 рік: Нові національні та пострадянські типи свідомості;
6) починаючи з 2014 року до наших днів: свідомість homo dignus і реабілітація homo sovieticus».
Окрім поняття homo dignus (щось на кшталт «людина гідна, достойна»), в цій періодизації відсутнє щось вартісне. Натомість маємо цілий компендіум міфологем, що не лише не корелюють із реальними історичними процесами, а й покликані створити вкрай неправдиве уявлення про них.
Перше запитання, що тут напрошується: чому періодизація починається з Х століття? Невже до Х століття Русь не існувала? Чи маємо «політкоректну» періодизацію, бо до Х століття на теренах нинішньої України вже змінили одне одного кілька державних утворень, і в ІХ столітті київські князі ходили на Царград, а на території власне Московщини про державність і не йшлося?
Тепер про «розкол руської свідомості». Він стає фактом у ХІІ столітті, коли Андрій Боголюбський проголосив себе великим князем Володимирським, на противагу великому князю Київському, що вважався найстаршим на Русі, а потім захопив і сплюндрував Київ. І не випадково у «Слові про Ігорів похід» не згадуються ані Суздаль, ані Рязань, ані Володимир, ані Муром. Та й більшість удільних князівств на території сучасної Білорусі в ті часи вже намагалася дистанціюватися від загальноруських справ...
Ну а в ХІІІ столітті розкол став уже фундаментальним. Галицько-Волинське королівство, Новгородська республіка та Володимиро-Суздальський улус Золотої Орди (де князів призначали в Сарай-Бату) — що між ними спільного?
До речі, Новгород і Псков — то історія іншого народу, ніж московіти. Попри знищення Москвою в XV — XVІ століттях Новгородської республіки, попри вчинений етноцид, цей народ дожив до ХХІ століття: за переписом 2002 року в Росії 6,5 тисячі людей вважали себе не росіянами, а поморами; Путін, ясна річ, невдовзі скасував їхній статус корінного народу і піддав поморських лідерів репресіям. Що ж, гідне продовження політики Івана Грозного...
Я навмисно детально спиняюсь на давніх часах, оскільки чимало люду не лише з середньою, а й із вищою освітою досі вірить у міфологему «спільної колиски», з якої східнослов’янські народи почали «виходити» десь у XV — XVІІ століттях. Натомість куди проникливішим був Карл Маркс, який у 1850-х зазначав, що «імперія Рюриковичів» являла собою східноєвропейське видання імперії Карла Великого. Та чи можна загнати навіть середньовічну, не кажучи про модерну історію Франції, Німеччини й Італії (які виросли з тієї імперії) під один копил? А нам його пропонують — у стилі «звичайної схеми руської історії», нищівно розкритикованої ще Грушевським понад століття тому. Тобто під вивіскою «європейських підходів» маємо намагання перекреслити все, на що здобулася українська соціогуманітарна наука в ХХ — ХХІ століттях, де-факто роблячи історію України складовою історії Росії.
Було б коректно, якби добу Patria Cosacorum, раннньомодерної «козацької нації» порівнювали з добою першої Речі Посполитої, її «шляхетської нації». Але підводити під один копил із Московщиною, де нічого схожого не було (принагідно: донські козаки у складі Московії та Росії вважали себе окремим народом, і не лише вони: навіть за переписом 2002 року в РФ понад 130 тисяч люду назвало себе не росіянами, а козаками). Ну а стверджувати, що до 1921 року українці мали «донаціональний тип свідомості»... Так далеко не заходили навіть Ленін, Троцький і Сталін. Бо ж не випадково більшовики, які до захоплення влади відмахувалися від українського питання, змушені були визнати факт існування України та її державність, нехай і «червону».
Не менш абсурдним (точніше, відверто брехливим) є і твердження, наче «реабілітація homo sovieticus» почалася з 2013 року. В Росії її розпочали ще 1992 року та істотно посилили після встановлення режиму Путіна, з початку 2000-х, а от в Україні вона в 2013 — 2014 роках припинилася (крім окупованих територій); нею займався якраз перед цим режим Януковича, та зазнав краху.
«У цьому процесі ми спираємося на роботи філософів історії, які наполягали на методі перехресного зіставлення різних точок зору, вважаючи їх основою викладу подій, прийнятного для всіх сторін», — зазначено в «Діалозі...». Кого слід вважати «сторонами»? Агресорів і жертв? Прихильників імперії і борців проти неї? Необільшовиків й антитоталітаристів? «Системних лібералів» РФ й олігархів і чиновників України? Три чверті громадян Росії, закоханих у Путіна, і 80% українців, які до нього ставляться негативно? І чи не є, перепрошую, інтелектуальною проституцією те модне сьогодні прирівнювання («постмодерн»!) начебто рівноцінних точок зору, яке французький філософ Філіп де Лара назвав «п’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин для єврея»?
Сумно. І в підсумку — не смішно. Бо ті п’ятеро осіб, які підписали документ (двоє називають себе істориками, двоє — філософами й один — теологом), являють собою класичний взірець тієї інтелектуальної течії, яку Євген Маланюк охрестив «малоросійством», «капітуляцією ще до бою». Втім, очевидно, така капітуляція та фальсифікація історії України комусь вигідні. Бо хтось-таки фінансував оте зібрання в паризькому Коледжі бернардинців, чи не так?
КОМЕНТАРІ
«НАМ НЕОБХІДНО «РОЗМІНОВУВАТИ» НАШУ ІСТОРІЮ»
Георгій КОВАЛЕНКО, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості:
— Треба звернути увагу на те, що називають соціологи «іншою Росією». Це не люди, які нині належать до влади в РФ, і це не люди, які цю владу підтримують. Якщо прочитати текст підсумкового документа зустрічі групи інтелектуалів з Росії, України, Франції та інших країн Європи, то ви побачити, що в ньому речі називаються своїми іменами. Війна називається війною, окупація окупацією. В цьому документі говориться також про необхідність рівноправних стосунків, а отже, про повагу до територіальної цілісності і суверенітету України. Це ті базові позиції на яких може ґрунтуватись діалог з нами. Нагадаю, що ініціаторами цієї зустрічі були європейські країни.
Нам не все одразу може бути зрозумілим і нам може здатись, що ситуація між Німеччиною і Францією не дуже схожа на нашу. Але декілька століть війни там передувало вдалому діалогу між цими країнами вже аж у ХХ столітті. І цей діалог між ними розпочався, хоч як це не дивно, 1932-го року. Тобто ще до Другої світової війни історики з Франції і Німеччини почали намагатися писати разом спільну історію зі спільною думкою щодо їхніх історичних подій. Завершився цей процес лише в 1960-х роках. У Франції нам показували спільний німецько-французьких підручник з історії, який виданий вже 2006-го року. Також є певний досвід діалогу між Німеччиною і Польщею. Нині триває процес діалогу на Балканах.
Тобто цей процес може бути досить тривалим. Але якщо ми хочемо не просто чергового перемир’я, а справжнього миру, то ми маємо розпочинати діалог. Сьогоднішня війна використовує образи і міфи минулого. Нам необхідно «розміновувати» нашу історію. І про мир ми говоримо не з тими, хто хоче нас вбити, а з тим прошарком російського суспільства, який проти цього.
«МИ НЕ РОЗРАХОВУЄМО НА ШВИДКИЙ УСПІХ»
Антуан АРЖАКОВСЬКИЙ, французький історик:
— Коли історики, французи і німці, погодилися щодо фактів, деміфологізували свою історію, перестали боготворити владу, бо коли президент для вас — це посередник між Богом і людьми, то це також веде до війни, до імперських проектів, — то потрібно було донести це до решти суспільства. Дуже важливо, щоб суспільство зрозуміло, що є новий наратив, тому важливою є роль засобів масової інформації.
Тут також є добрі приклади, наприклад, проект, в якому бере участь Європейський парламент, «Мій дім європейської історії», — там кожен може поділитися своєю історією на спеціальному веб-сайті та спілкуватися далі з професійними істориками. Схожий проект ми б хотіли мати і для спілкування українців і росіян, щоб вони могли поділитися своїми родинними історіями і порівняти з тим, що говорять про це професійні історики.
Ми не розраховуємо на швидкий успіх. Французьким та німецьким історикам було потрібно 70 років для цього, але це допомогло нам побудувати повну довіру.
