Чинний польський уряд відмовився фінансувати заходи з нагоди 70-х роковин операції «Вісла» — депортації понад 150 тисяч українців з їхніх етнічних земель понад Сяном і Бугом на північ і захід Польської держави, що супроводжувалося вбивствами і киданням людей до концтаборів. Мотивацію цього кроку (досі, починаючи з 1989 року, всі польські уряди підтримували вшанування жертв операції «Вісла») озвучив голова МВС третьої Речі Посполитої Маріуш Блащак: «Україна повинна симетрично засудити те, що в Польщі звуть Волинською різаниною, і фінансувати вшанування її жертв».
Такою є офіційна позиція влади. Вона істотно відрізняється від позиції опонентів уряду; депутати Сейму від партії «Громадянська платформа» Рафал Тшасковський і Славомір Нітрас наголошували, що йдеться не про українсько-польські відносини, а про етнічних українців, які на ті часи були громадянами Польщі, а отже, це суто польська справа, до якої Україна не має жодного стосунку. Проте голоси опозиціонерів залишилися непочутими...
Серед українського політичного й інтелектуального загалу популярною є думка, що не слід загострювати відносини, треба промовчати, перетерпіти, якось та воно буде, бо ж Польща (яку самі поляки звуть третьою Річчю Посполитою) — це надійний український союзник. Але чи справді надійний? Як відомо, нині офіційна Варшава і більшість польського суспільства всіляко глорифікують часи міжвоєнної Польської держави, другої Речі Посполитої. Для багатьох ті часи є взірцевими. Проте саме тоді офіційна Варшава не раз зрадила Українську державу й українців, про що не варто забувати.
А було це так.
Навесні 1920 року був укладений Варшавський договір, або «договір Пілсудський-Петлюра». Цей документ складався з політичної (підписана 21 квітня) і військової (підписана 24 квітня) конвенцій.
Згідно з політичною частиною угоди, УНР погоджувалася з анексією Річчю Посполитою Галичини та Волині, а Річ Посполита визнавала право українського народу на власну державу. «Річ Посполита Польська визнає верховною владою УНР Директорію незалежної Української Народної Республіки з головним отаманом паном Симоном Петлюрою на чолі... Український уряд зобов’язується не укладати будь-яких міжнародних договорів, спрямованих проти Польщі. Ці ж зобов’язання бере на себе уряд РПП стосовно УНР», — зазначалося в угоді. А у військовій конвенції йшлося про спільний наступ проти більшовиків на теренах Правобережної України: «Польські та українські війська відбувають акцію спільно як війська союзні».
Як бачимо, в основі угоди лежала часткова капітуляція України, змученої нашестями «червоних» і «білих», тобто визнання нею законності загарбань Речі Посполитої. Адже 8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти ухвалила «Декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі», згідно з якою лінія кордону мала проходити від середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), далі по Бугу. Щодо Галичини, на той час уже окупованої польськими військами, Антанта, не визнавши офіційно польських анексій на сході, пропонувала два варіанти: або («лінія А») кордон проходить західніше Львова, в основному по Сяну, або («лінія Б») дещо східніше Львова — і до Карпат (пізніше «лінія А» стане остаточним варіантом, названим «лінією Керзона»). Тож за всіх розкладів Волинь і більша частина Галичини мали бути українськими. Та уряд УНР був змушений відмовитися від них в обмін на союз.
Спершу все було наче нормально. Реалізуючи угоду, польсько-українські війська вже 25 квітня розпочали наступ на Київ і 7 травня оволоділи ним та форсували Дніпро. Після цього, згідно з наказом начальника Польської держави Юзефа Пілсудського, Військо Польське зупинило наступ на лінії Дніпро — Дністер, яка пролягала через міста Бровари — Біла Церква — Тараща — Сквира — Липовець — Немирів — Брацлав — Вапнярка — Яруга. Після цього точилися позиційні бої, бо поляки не схотіли продовжити наступ униз по течії Дніпра та в напрямку Одеси, а сили Дієвої армії УНР були замалі для самостійних дій. Тим часом узяття Одеси і вихід до Чорного моря були б надзвичайно важливими в стратегічному сенсі, оскільки значно скорочували шляхи постачання Антантою зброї, боєприпасів і амуніції. Просування ж уздовж правого берега Дніпра давало можливість з’єднатися з потужними повстанськими силами Холодного Яру та іншими повстанськими загонами.
Але... Польські вояки роззброювали всіх галичан, яких на той час у складі Дієвої армії УНР було кілька тисяч і які поряд із наддніпрянцями вже рік ішли нелегкими дорогами війни з більшовиками. Коли ж стало зрозуміло, що більшовики готуються до наступу, польське командування дало дозвіл уряду УНР залучати галичан до війська. Проте взаємна довіра в українському таборі вже була підірвана, і коли 31 травня 1920 року до полонених галичан першої бригади звернулися представники Петлюри з пропозицією записуватися до війська УНР для участі у війні з більшовиками, з 2400 полонених зголосилося 330. Великий скепсис щодо щирості намірів керівництва Речі Посполитої та Війська Польського почали виявляти й отамани Холодного Яру. Тобто у разі, якби польська сторона не поводила себе як «старша сестра», то Дієва армія УНР мала би в 3—4 рази більшу чисельність, причому то були б не новобранці, а обстріляні вояки зі своєю зброєю. Це могло докорінним чином змінити загальну ситуацію, але...
Але на початку червня 1920-го Червона армія перейшла у наступ з метою «напоїти «червоних» коней водою Вісли та Рейну», а українські війська так і залишилися недоформованими. Ленін і Троцький дозволяють брати галичан до більшовицького війська, використовуючи описану вище недолугість польського командування. У середині серпня починається перелом у війні: спершу — Варшавська битва, де зазнали нищівної поразки «червоні» війська Михайла Тухачевського, майбутнього червоного маршала, через кілька днів — оборона Замостя, в якій брали участь головним чином українські вояки під командою полковника Марка Безручка, що відкинули 1-шу кінну армію іншого майбутнього маршала — Семена Будьонного.
Водночас у розпал війни — 17 серпня — польська сторона в секреті від української починає прямі переговори з більшовицькою Росією. Кремль діє підступно: до складу делегації включає члена уряду УСРР Миколу Скрипника та заявляє, що «т. зв. Української демократичної республіки (зверніть увагу: не УНР, а «УДР», що мало підкреслити несправжність незалежної України — мовляв, її ніхто не знає. — Ред.) взагалі не існує, оскільки Україна є незалежною совєтською Республікою, союзною з Росією, і бере разом з нею участь в переговорах у Мінську та Ризі». 11 вересня у Варшаві Рада оборони держави погодилася на визнання наче-незалежної УСРР і на неучасть делегації УНР у мирних переговорах. Ці рішення не афішувалися, бо до середини жовтня тривав успішний контрнаступ польських і українських військ.
Воєнні дії припинилися після укладення 9 листопада польським і більшовицьким керівництвом перемир’я. Проте вже наступного дня Червона армія розпочала активні дії проти військ УНР — адже останньої за згодою лідерів Совєтської Росії та Речі Посполитої наче й не існувало. Після двох тижнів тяжких боїв через брак набоїв і спорядження 21 листопада 1920 року Дієва армія змушена була перейти Збруч, визначений лінією перемир’я між Польською державою та УСРР, в районі Волочиська, щоб по тому бути інтернованою в кількох спеціальних таборах. А в березні 1921 року у Ризі між Річчю Посполитою з одного боку та РСФСР й УСРР з другого було підписано мирний договір. Де-факто відбувся поділ переважної частини України між Москвою та Варшавою.
Що ж, читачі «Дня», гадаю, самостійно можуть оцінити, скільки разів у 1920—1921 роках польська сторона порушила Варшавську угоду. Керівники другої Речі Посполитої, очевидно, вважали, що досягли неабиякого успіху, захопивши величезні території (приблизно третину всієї держави) на схід від «лінії Керзона». Проте насправді цей успіх незмірно посилив можливість перетворення набутих колоній на «криваві землі», частина населення яких хоча й намагалася бути лояльними громадянами Речі Посполитої, проте ніколи не приховувала своїх щонайменше автономістських прагнень, а інша частина відверто ненавиділа поляків як таких. Що ж стосується радянської України, то там буяла масова стихійна ненависть до «польських панів», яку до того ж активно підживлювали більшовики.
Практика зневажання польською стороною угод, де йшлося про українців, стосувалася не лише «договору Пілсудський-Петлюра». Історик Ярослав Грицак зазначає: «Згідно з договором про національні меншини, який 28 червня уклали між собою США, Великобританія, Франція, Італія, Японія і Польща (Сен-Жерменський договір 1919 року, складова Версальської системи. — Ред.), польський уряд перейняв односторонні зобов’язання забезпечити своїм національним меншинам усю повноту громадянських і політичних прав. За Ризьким миром, Польська держава мала забезпечити росіян, українців і білорусів, які підпадали під її владу, умовами для розвитку їхніх національних мов, шкіл і культури. Польські конституції 1921 і 1935 рр. підтверджували правовий статус національних меншин згідно з нормами міжнародного права. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствам. Територія Східної Галичини офіційно перейшла під юрисдикцію Польщі за рішенням Ради послів Франції, Італії, Японії і Великобританії від 14 березня 1923 р. за умови, що цим українським етнічним землям буде надано статус автономії... Жодного із цих зобов’язань не було дотримано».
У підсумку маємо, що друга Річ Посполита була дуже ненадійним, якщо не сказати більше, союзником України й українців. Нагадаю, що ті часи нині в Польщі є чи не взірцем політичних чеснот. Отож для «симетрії» чи не варто нагадувати, якими вони були насправді? А разом із тим пам’ятати, що союзники України в Польщі були і є, але і тоді, і зараз вони в опозиції...
