Нещодавно в українських ЗМІ вийшло соцопитування, яке викликало неабиякий резонанс у суспільстві. Видання «Дзеркало тижня» та Український інститут майбутнього замовили компанії New Image Marketing Group дізнатися у жителів окремих районів Донецької і Луганської областей, яким вони бачать своє майбутнє.
64,3 % опитаних сказали, що своє майбутнє бачать у складі Російської Федерації. Ще частина людей висловилася за самостійний статус, і зовсім невелика кількість бажаючих сказала, що хоче назад, в Україну. Ця кількість була настільки малою, що багато навіть дуже поважних експертів і фахівців важко зітхнули і почали говорити про так зване «давайте подивимося правді в очі».
Ба більше, парламентська партія «Голос» і зовсім випустила «Маніфест», яким закликала владу вийти з Мінських угод і заморозити ситуацію на Донбасі.
Добре, якщо вже є бажання «подивитися правді в очі», то почнемо.
ТЮРЕМНЕ СОЦОПИТУВАННЯ
Чому ніхто не проводить опитування у місцях позбавлення волі? Наприклад, з приводу умов утримання. Відповідь очевидна. По-перше, ті, кому треба, і так знають, що й як у тюрмі. А по-друге, провести таке соцопитування без вільного пересування в’язницею тих, хто здійснює анкетування, неможливо.
Ви можете жити у надсучасній демократичній країні, але щоб опитати ув’язненого, все одно охоронець має відкрити двері у камеру і сказати: «В’язень номер п’ять, вісім, три, п’ять, приготуватися для проходження соціологічного опитування, руки на стінку, ноги на ширину плечей».
Виразно?
Тоді у мене запитання, невже ви гадаєте, що на окупованих територіях соціологічне опитування, з якого вже зробили сенсацію ЗМІ і не тільки, проходило якось інакше? Ще раз. На територіях, де керують російські громадяни і орудують їхні найманці. У містах, в яких досі діють комендантські години. На підприємствах і установах, де ведеться тотальне стеження за всіма і де кожен знає, що таке потрапити «на подвал». А про ефект пропаганди годі й говорити. І от хтось приїздить у цю, перепрошую за аналогію, зону тотального Страху і Відчаю. Проводить там опитування. І спокійно собі їде.
Ну, а потім показує результати дослідження і каже: ось, бачиш, як воно там. Так, бачимо. Але як ти потрапив на окуповані території? Хто тобі дозволив проводити опитування? Хто тебе супроводжував? І головне, чому тобі дозволили це зробити?
От усвідомте це. І подивіться по-новому на оприлюднені результати, відповідальність за які взяло «Дзеркало тижня» і Український інститут майбутнього.
Безперечно, на окупованих територіях є люди, які щиро і свідомо вважають Росію пупом землі, а Путіна рятувальником людства. Ці ж люди ще ностальгують за Радянським союзом і ковбасою за 2,20. Але «подивимося правді в очі»: такі фрукти є і в нас, у вільній, незалежній Україні. То давайте теж зробимо висновок, що вся Україна дочекатися не може, коли вже впаде у «ніжні» обійми північного сусіда.
Звісно, робити такі висновки є повною маячнею. Тому що, що? Правильно, у нас є купа різних соціологічних груп і установ, які майже кожного дня роблять заміри суспільної думки. Де марення одного «путінофіла» розчиняються серед думок маси різних людей.
Зрозуміло, що можна закидати нашим соціологам упередженість і залежність від замовника, але таких організацій купа, присутня внутрішня конкуренція, і ніхто у них за плечем не стоїть, тим більше з автоматом.
Звідси випливає один дуже важливий висновок: робота, яку провели на окупованих територіях на замовлення «Дзеркала тижня» та Українського інституту майбутнього, є все що завгодно, але не соціологічне опитування.
Тоді що це?
«НЕВПИХУЄМЕ» ОРДіЛО
Чим більше триває гібридна окупація частини Донбасу, тим менше розуміння, що з ним робити.
І якщо вже про «правду в очі», то кожен, хто каже про те, що знає, що потрібно робити насправді, навіть уявлення не має ані про дієві заходи, ані про їхні наслідки. І так буде доти, поки інтереси України і Росії не матимуть точок перетинання. А цього не станеться до тих пір, допоки Росія не позбудеться своїх імперських амбіцій.
Іронія у тому, навіть якщо Росія захоче позбутися амбіцій, принаймні частини, вона не зможе це зробити, бо сама стала їхньою заручницею. Тому всі ці намагання Європи допомогти Росії «зберегти обличчя» саме звідси і випливають.
Розмови про те, що Росія просто мріє «впихнути» «ДНР» з «ЛНР» назад в Україну, поширюються давно. І, власне кажучи, за це Росія ще й гроші готова дати. От тільки ОРДіЛО у складі України, в уявлені Кремля, — це озброєний до зубів російський анклав, але на утриманні України. На менше Москва не згодна.
І тут навіть цікаво подивитися на того політичного самогубця, який би наважився втілити у життя цю кремлівську мрію. Та й у самому Кремлі вже, здається, чудово розуміють, що ця мрія так і залишиться нездійсненною. Зруйнований вщент Донбас, де те, що не вивезене, то розграбоване, та ще з натовпом озброєного неадекватну, взагалі нікому не потрібен. Навіть Москві.
Такий Донбас не потрібен і Вільній та Незалежній Україні. А той, який потрібен, зробити без волі Росії неможливо. А воля не з’явиться, допоки Україна не перетвориться на одне велике «лднр» зі «скрєпами та побєдобєсієм».
Це називається — «глухий кут». Утім, нам мають бути байдужі забаганки Путіна, як і його печерні амбіції. Якщо немає можливості апелювати до другої сторони, то треба взагалі прибрати її з рівняння. Хіба ви будете пояснювати землетрусу, що було б гарно, якби він зменшив свою сейсмічну активність? Безглуздо? Так само, як апелювати до Кремля. У випадку із землетрусом ви почнете будувати сейсмостійкі будівлі, відпрацьовувати попереджувальні заходи, мати чіткі плани евакуації та бути завжди готові до бою бригади рятувальників. У випадку з Кремлем...
Насправді, починаючи з 2014 року, є тільки одна метода поведінки, яка виправдала себе, — це повільний наступ. Тобто поступове відтиснення найманців та їхніх російських кураторів і пересування лінії зіткнення ближче до російського кордону. Ні. Це не називався наступ. Ми просто пересували наші блокпости у глибину окупованої агресором території. Зрозуміло, що за такою тактикою ЗСУ рано чи пізно встали перед тим, що подальше просування можливо виключно за умови активізації збройної фази.
Коли б цей день настав — невідомо, але те, що він мав прийти — то є факт. І тут в України було б тільки два варіанти: наступати і перемагати або заморозити конфлікт у тих межах, що існували б на той час, але виключно на наших умовах.
Аналізуючи динаміку подій, можна гадати, що українське військово-політичне керівництво обрало б другий варіант. Тому що перший неможливий без усунення Росії від керівництва «ЛДНР», принаймні в досяжній перспективі.
Щодо другого варіанту, то й тут є нюанси. «Замороження» теж можна зробити вигідним собі. Наприклад, сьогодні «замороження» вкрай вигідне саме Москві. Українські війська самі почали відходити з облаштованих дільниць фронту, нинішня українська влада націлена на мир за будь яку ціну, а «українці втомилися від війни». Тобто погодьтеся, зараз Кремль на «заморозку», він не віддасть жодної зі своїх позицій. А у цій ситуації не втратити — вже значить перемогти. Натомість для України «замороження» у нинішніх умовах ближче до капітуляції, ніж до перемоги. Але нас всіма силами штовхають саме у бік такої «заморозки».
Виходить, згідно з дослідженням в українському ЗМІ, жителі окупованих територій ненавидять Україну і вважають Путіна своїм спасителем. Яка реакція українського суспільства? Правильно.
«А може, дійсно, ну їх до біса?!»
«А може, хай живуть собі як хочуть?»
І все таке саме із серії «насильно мил не будеш». Ефект досягнутий.
Далі політики роблять заяви про те, що Україна має «заморозити ситуацію з вирішення військового конфлікту з Росією на Донбасі, створити привабливу з економічної і демократичної точки зору країну, щоб до неї автоматично потягнулися тимчасово окуповані території».
Дуже чудово, що як приклад партія «Голос» наводить возз’єднання двох Німеччин. Але дуже погано, що при цьому забувають сказати, що це стало можливим лише тоді, коли СРСР почав сипатися.
Так, все дійсно йде до «заморозки». Але давайте дивитися правді в очі — на чиїх умовах?
