Леонід Макарович сьогодні активно працює. Над новою авторською книжкою. На початку 2019-го він святкуватиме свій 85-й день народження. Дата солідна і поважна. А отже, перший президент України хоче здивувати всіх політичними подробицями, які досі не розповідав. «Хочу показати історичні та владні етапи українського політичного життя, — розповідає «Дню» Леонід Кравчук. — Дуже важливо, щоб нове покоління дізналося про наше близьке минуле з перших уст, робило висновки і не повторювало помилок». Робота над виданням ще триває, але спеціально до Дня незалежності Леонід Макарович ексклюзивно для газети «День» передав главки з нової книги, які стосуються вирішальних для нашої країни подій 1991 року.
АКТ ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: БОРОТЬБА ДНЯ
Ми призначили дату засідання позачергової сесії Верховної Ради на 24 серпня, але не знали точно, чи приймемо якийсь документ. Після ГКЧП ситуація розвивалася стрімко, тому не було часу щось довго узгоджувати. Потрібно було діяти швидко й точно. На засіданні президії Верховної Ради ми поставили завдання підготувати документ, який би проголошував незалежність України. Але на 24 серпня ще ніхто не знав, яким саме він буде. Завершеного документа не було. Група народних депутатів, до якої входив Дмитро Павличко, готувала один документ. Група депутатів, до якої входив Володимир Яворівський, готувала інший документ. Ще один варіант готував Левко Лук’яненко. Він працював сам, без будь-якої групи. Всі вони спілкувалися між собою та частково зі мною. Активно і плодотворно працював зі мною Дмитро Павличко. Чорновіл також був причетний, але активної участі в цій справі не брав. Левко Лук’яненко з’явився аж 23 серпня, тобто вже напередодні засідання сесії, і приніс свій проект. Я, прочитавши всі ці документи в присутності Павличка, кажу йому: «Мені здається, що найбільш лаконічним і змістовним є проект Левка Лук’яненка. Дмитре Васильовичу, візьміть його і попрацюйте з Лук’яненком, щоб остаточно узгодити текст».
Згодом, коли вони вже принесли узгоджений варіант, постало інше питання — хто його представлятиме в парламенті? Павличко каже мені: «Хай, мабуть, тоді представляє Лук’яненко, він же головний автор». «Я не проти, — кажу, — але ви уявляєте, як це буде сприйнято в залі, враховуючи ставлення комуністів до Левка Григоровича? Він лише вийде на трибуну, як вони одразу почнуть свистіти». Павличко каже: «Тоді, може, Яворівський?». «Можна, — відповідаю, — але потрібно запитати самого Лук’яненка. І ми ж знаємо, що до Яворівського ставлення з боку комуністів також не дуже добре, враховуючи ті статті, які він пише».
ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ АКТА ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ 24 СЕРПНЯ 1991 РОКУ РАДЯНСЬКА СИМВОЛІКА ВЖЕ НЕ АКТУАЛЬНА. ЗАМІСТЬ НЕЇ НА БУДІВЛЮ ВЕРХОВНОЇ РАДИ – УКРАЇНСЬКИЙ ТРИЗУБ / ФОТО УКРІНФОРМ
Зрештою, кажу: «Я збирав усіх керівників обласних груп, керівників комісій, говорив із ними, давайте я сам представлю проект. Тим паче, я не буду таким подразником, як Лук’яненко чи Яворівський, а головне — це йтиме від голови Верховної Ради».
Тим часом, «група Гуренка», тобто частина комуністів, готувала свій документ, у якому йшлося про необхідність підтримати ГКЧП, тобто саму їхню ідею — збереження СРСР. Цю ідею він навіть проголосив із парламентської трибуни. Було так: я виступав із трибуни і чую, що сигналізує Лариса Скорик, яка також хоче виступити. Будь ласка. Але тут Гуренко, бачачи, що вона йде до трибуни, також вийшов уперед. Тому біля трибуни вже стояв я, Скорик та Гуренко. Я відійшов трохи назад, а вони по черзі виступали.
24 серпня ми вже були готові до прийняття рішення, але не знали, яка кількість депутатів підтримає документ. Могло бути 226, а могло більш ніж 300. Для мене це мало виняткове значення, тому що я хотів, щоб проголосувала конституційна більшість. Для того, щоб якось орієнтуватися, я зустрівся з керівниками обласних депутатських груп, після чого було зрозуміло, що голосування буде позитивним. Далі я вже сміливо виступав і ставив на голосування.
Але була ще одна деталь. Перед голосуванням раптом прибігає до мене Лариса Скорик і каже: «В нас відбулося засідання — ми проти цього голосування, тому що не хочемо, щоб незалежність нам дарували комуняки». Далі приходить заступник голови ВР Володимир Гриньов і каже те саме. Виявляється, до цього вони зібралися на третьому поверсі й ухвалили рішення, що спочатку має бути декомунізація, а потім проголошення незалежності. Але тут уже прибігає Павличко, весь тремтить і кричить: «Та я всіх їх мав у дупі!». Бачу, що він доведений до кипіння. «Ви чого сваритеся? Заспокойтесь», — кажу йому. «Та вони ж хочуть момент задушити, це ж свідомо...», — кричить Павличко.
А що таке декомунізація у серпні 1991 року? Хто за неї міг проголосувати, якщо абсолютна більшість депутатів у парламенті (370 із 450) — комуністи? Потім вони знову зібралися і прийняли-таки рішення підтримати незалежність. Як наслідок — 346 народних депутатів проголосувало «за». Єдиний голос «проти» був від Сергія Цекова з Криму, ще троє утрималися й 12 не голосували. Серед останніх і Леонід Кучма. Це показово, тому що це майбутній прем’єр-міністр і головне — президент України. Він, до речі, в першій Верховній Раді в картці з обліку кадрів написав, що він за національністю «русский».
Але головне, що ми це зробили — за незалежність проголосувала конституційна більшість. Після цього треба було бачити, що робилося в залі: раділи, співали, танцювали...
Думаю, що за незалежність переважна частина комуністів голосувала з переляку. Тим паче що в Росії вже переміг Борис Єльцин. У КПУ побачили, що в Києві все вирувало, тому боялися, щоб їх не побили, якщо не проголосують за незалежність.
РЕФЕРЕНДУМ ЯК АРГУМЕНТ НАРОДУ
Після того, як було зрозуміло, що ми приймемо Акт про незалежність, зібралася частина президії Верховної Ради і постало інше питання — чи стане він легітимним у контексті всесоюзного референдуму від 17 березня 1991 року? На ньому Україна проголосувала за збереження СРСР — 70,2%, хоча цей показник був найнижчим з усіх республік, які брали участь у референдумі. Але все одно його ніхто не відміняв, тому референдум можна було скасувати лише новим референдумом. І саме з такою ініціативою я виступив на засіданні президії Верховної Ради. Хтось почав заперечувати мені, що немає відповідного республіканського закону, а є лише закон про всесоюзний референдум. Новина про це швидко дійшла до Москви, тому одразу телефонує мені хтось із секретарів ЦК КПРС і каже: «Вы там собрались проводить референдум. Но у вас нет закона, он не будет легитимным». А я їм кажу: «У нас революционная ситуация, народ требует, вы приезжайте и посмотрите, что творится в Верховной Раде и на улице. Везде снимают советские флаги и вывешивают украинские. Это революция — понимаете? — и я буду действовать соответственно».
Ставлю я питання про необхідність проведення референдуму на порядок денний, але тут збираються наші націонал-патріоти на чолі з Чорноволом і кажуть мені, що, виявляється, я запропонував дурницю. Мовляв, він такий хитрий, цей Кравчук, і замість того, щоб радіти перемозі, хоче провести референдум, на якому люди точно не проголосують, тоді наша справа завалиться. Після цього я навіть не виступав, а просто поставив на голосування запитання — хто вірить в український народ? «За» проголосували всі, крім двох депутатів — Леся Танюка і В’ячеслава Чорновола. Потім вони пішли на Софійську площу, де виступали й наговорили таке, що просто на голову не налазило. Утім, народні депутати все одно проголосували за проведення 1 грудня того ж року республіканського референдуму.
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД СКАЗАВ СВОЄ СЛОВО НА РЕФЕРЕНДУМІ 1 ГРУДНЯ 1991 РОКУ. «ЗА» — 90% / ФОТО ВОЛОДИМИРА ФАЛІНА
Того дня в бюлетень для таємного голосування було винесено запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Всього у волевиявленні взяли участь 31 891 742 громадянина, або 84,18% від загальної кількості внесених до списків. Ствердну відповідь на запитання бюлетеня — «Так, підтверджую» — дали 90,32% із тих, хто голосував (28 804 071 особа). Проти — «Ні, не підтверджую» — проголосувало 7,58%.
Якби ми не прийняли це рішення, то Україна не була б незалежною країною. До речі, незалежність визнали тільки після всеукраїнського референдуму. За місяць нас визнало 56 країн світу. Першими були Польща і Канада.
Чому народ проголосував? У цей період відбувалися дуже активні виступи людей, зокрема — шахтарів Донбасу, які, наприклад, ходили по квартирах перших секретарів, відкривали холодильники і показували, скільки там ковбаси, і таке інше. Також казали про те, що Горбачов сам спровокував ГКЧП, особливо, коли він почав розповідати байки, як вони десь там на горищі знайшли старий «Грюндиг» і слухали про події в Москві. Це ж треба таке придумати! Люди по багатьох подіях зробили висновки, що держава валиться, Горбачов не контролює ситуацію, народ повстає, тому в нас тільки один вихід — врятуватися незалежністю. Але маю впевненість, що так само, як і я, на той час розуміла незалежність більшість населення України. Вони не думали, що Радянський Союз розвалиться, вони скоріше хотіли більше прав і самостійності. Тому підтримали всі — не було жодного міста, жодного села, де проголосували б «проти». Навіть у Севастополі, в що мало хто вірив, 57% проголосували «за» незалежність. До речі, того референдуму ніхто не скасовував. Він діє і в Криму також. Проведений 2014-го так званий референдум на багнетах і під проводом Кремля не може відмінити результат демократичного всеукраїнського референдуму 1991 року.
Пригадую також випадок, коли напередодні референдуму в Ленінграді відбувся величезний мітинг людей, які стояли в черзі за хлібом. І серед них був плакат, на якому приблизно таке було написано, що, мовляв, потрібно вбити Кравчука, який позбавив нас хліба. Таким чином вони фактично підтвердили, що хліб їм поставляє Україна, а це був один із аргументів серед українців, що вистачить усіх годувати, ми самі можемо жити заможно.
БІЛОВЕЗЬКА УГОДА — РЕАЛЬНИЙ ВИХІД УКРАЇНИ З СРСР
У Біловезьку пущу я вже їхав, маючи рішення українського народу. Формат такої зустрічі, про яку ми домовилися, ще раніше в Москві запропонував Єльцин. Згодом він поїхав із державним візитом до Білорусі, відповідно до Біловезької пущі прибув із Мінська. Мені ж зателефонував і запросив приїхати туди голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич. Ми прибули до Біловезької пущі, щоб прийняти декларацію або заяву, але жодного заздалегідь підготовленого проекту в нас не було. Коли ми вже сіли за стіл, Єльцин каже: «Нам надо принять документ и сказать, что новоогаревский процесс зашел в тупик, поэтому необходимо искать другой путь выхода из ситуации. Это может быть федерация или конфедерация, но в рамках сохранения Советского Союза».
Про незалежність ніхто з них не говорив. Геннадій Бурбуліс пізніше мені казав: «Только вы могли их переубедить». Кажу: «Не я — украинский народ». Єльцин, слід зауважити, весь час тоді проштовхував ідею конфедерації. Був такий випадок, коли Горбачов каже йому: «Ну хорошо, вы с Кравчуком убедили меня, но вопрос — кто будет президентом?». «Михаил Сергеевич, ну как, будем управлять по очереди, сначала Кравчук, потом я и т.д.», — каже Єльцин. «Нет-нет-нет», — роздратовано відповідає Горбачов. Тобто Горбачов не думав, як зберегти Радянський Союз, він думав, як залишитися вождем.
8 ГРУДНЯ 1991 РОКУ. ПІД ЧАС ПІДПИСАННЯ БІЛОВЕЗЬКИХ УГОД У БІЛОРУСІ / ФОТО УКРІНФОРМ
Отже, наша зустріч у Біловезькій пущі продовжилася, і Єльцин каже: «Давайте начнем работать. Но кто-то должен писать о том, о чем мы будем говорить. Я думаю, это может взять на себя Леонид Макарович». «Ради общего блага, — кажу йому, — я готов». Беру папір, ручку і сідаю на чолі стола. «Перед визитом в Беларусь, я встретился с Горбачевым, — продовжує Єльцин. — Он просил меня спросить у Кравчука — готов ли он подписать всесоюзный договор, если центр пойдет на то, чтобы учесть замечания Верховной Рады Украины и ее председателя?».
«Если бы вы задали мне этот вопрос месяц тому назад, то я бы не смог ответить прямо и попросил бы сделать перерыв, чтобы вернуться в Киев и обсудить ситуацию в Верховной Раде, — відповідаю я йому. — Но сейчас я могу дать вам прямой ответ. В Украине буквально неделю тому назад прошел референдум, на котором люди проголосовали за независимость — 90%. Более того, они избрали президентом Кравчука, которому поручили исполнять их волю. Вот, допустим, я соглашусь с тем, что вы говорите, но в таком случае мне надо вернуться в Киев и попросить Верховную Раду сделать заявление, что я не выполняю волю украинского народа?..».
Далі почалася жвава розмова... Коли я побачив, що ситуація загострюється, запитав у Єльцина: «Борис Николаевич, от вы поставьте себя на мое место. Представьте, что Россия провела подобный референдум, который прошел в Украине, и российский народ проголосовал бы за независимость. Кого бы вы послушали в Беловежской пуще, если бы я вам задал такой вопрос, какой задали вы мне, — Кравчука, Горбачева или свой народ?». «Ну, конечно, российский народ», — каже він. «Вот и я слушаю украинский народ, поэтому ни при каких условиях не смогу подписать всесоюзный договор», — резюмував я.
Бурбуліс часто каже, що коли Єльцин передав мені запитання від Горбачова, я, мовляв, відповів: «А кто такой Горбачов?». Ба більше, іноді доводиться чути (це вже не від Бурбуліса) про те, що, мовляв, Єльцин також різко відповів: «Да, надо уже кончать с этим пятнистым». Відверто кажучи, я не пам’ятаю, щоб там були такі фрази. Іноді, коли вони мене вже допікали під час засідання, я міг сказати — ну ви ж розумієте, що повернеться Єльцин у Москву, а там Горбачов — президент СРСР, і між ними триває протистояння...
Доводилося також чути від тодішнього прем’єр-міністра України Вітольда Фокіна, який був разом зі мною в Білорусі, що він «не хотів підписувати Біловезьку угоду, але Кравчук змусив». Такого не було — не було заяви Фокіна, що він не хоче підписувати угоду. Ми сиділи, обговорювали кожне положення, може, він десь і сказав, що можна щось зробити по-іншому чи краще, але щоб відмовлявся підписувати договір, такого я не пам’ятаю.
Коли проект уже фактично був готовий і вирішувалося питання організації підписання документа та проведення прес-конференції, Єльцин запропонував запросити долучитися до нас президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва. Ми всі погодилися. І він зразу набрав його, але там повідомили, що Назарбаєв летить у Москву. А зв’язку з літаком на той час не було. Тоді Єльцин зателефонував у Москву і попросив когось (не пам’ятаю кого), щоб передали Назарбаєву, що Єльцин чекає його дзвінка. За деякий час Назарбаєв таки набрав Єльцина, але сказав, що прилетіти не зможе. Причину він не пояснив.
Пізніше ми дізналися, що він поїхав на зустріч до Горбачова, де сказав, що йому немає що робити в Біловезький пущі. Слід розуміти, що Назарбаєв тоді готувався до посади голови Ради міністрів СРСР. І я так розумію, що Горбачов був готовий розглянути це питання. Назарбаєв мав досвід у цій сфері, адже до президентства працював головою уряду Казахстану.
Коли він відмовився приїхати, ми провели прес-конференцію і повідомили світ про підписання Біловезької угоди. Після цього зателефонували президенту США Джорджу Бушу-старшому. До речі, це неправда, що ми не хотіли повідомити Горбачова. Насправді, йому зателефонували найпершому. Було так. Коли вже була підписана угода, ми вирішили, що, звичайно, логічно і правильно повідомити Горбачова. Єльцин каже: «Леонид Макарович, может вы наберете Михаила Сергеевича?». «Я не против, но логично, чтобы это сделал Шушкевич, так как мы находимся в Беларуси», — відповів я. Всі погодилися. І Шушкевич одразу набрав Горбачова. Той не відповів. За деякий час він ще раз набрав його, але там сказали, що «сейчас Михаил Сергеевич говорить не может».
Час спливав, тому ми вирішили зателефонувати президенту США, оскільки це одна з найпотужніших країн світу, яка перебуває в ключових світових організаціях. Єльцин набрав Білий дім, але там спочатку не повірили, що це телефонує президент Росії з якогось села в Білорусі. Трохи згодом американці самі набрали міністра закордонних справ Росії Андрія Козирєва. І, коли той підтвердив, що це справді Єльцин, його з’єднали з американським президентом. Між ними була досить тривала розмова. Після цього минув час і тут телефонує Горбачов. Трубку підняв Шушкевич, який сказав, що Михайло Сергійович був дуже різким і агресивним, докоряючи насамперед, що він із світових агентств дізнався що відбулося. Шушкевич розповів йому ситуацію, але Горбачов не хотів слухати.
Наступного дня, вже в Києві, я також мав розмову з Горбачовим. Він зателефонував мені: «Что вы там наделали, весь мир стоит на ушах. Вы немедленно должны лететь в Москву. Мы соберемся здесь — надо отменить то, что вы там наподписывали». «Михаил Сергеевич, я в Москву не полечу», — відповів я йому. Для нього це був такий удар..., він довго мовчав у слухавку. «Как?», — здивовано запитав він. «Сначала у меня была инаугурация, затем я сразу полетел в Беларусь, теперь вы меня зовете в Москву. Я у себя еще в кабинете толком не был, а у меня страна, море работы. Кроме этого, мы в Беларуси договорились, что Борис Николаевич вас обо всем проинформирует», — пояснюю йому. «Да, он приходил, но надо все равно собраться», — продовжує він. Кажу ще раз: «Михаил Сергеевич, в Москву я не поеду».
За деякий час телефонує мені Андрій Гіренко, якого Горбачов узяв працювати до себе в адміністрацію (до цього Гіренко був першим секретарем Херсонського, а потім Кримського обкому КПУ): «Леонид Макарович, что вы ему сказали, Горбачев невменяемый, ему ничего нельзя сказать, он ничего не слушает. Он не может понять, как это вы отказываетесь лететь в Москву? Может, вы все-таки прилетите?». Кажу: «Нет». Я розумів, що без України вони нічого там не зроблять, а якщо я туди полечу, то ситуація може перегратися. Адже могло бути засідання, в якому б взяли участь лідери всіх республік. Добре, я проголосую проти, можливо, Єльцин і Шушкевич, можливо, ще хтось (представники Грузії, Молдови). Але більшість могла проголосувати — «за». Що хотів Горбачов? Він хотів перепідписати договір від 1922 р. про створення СРСР, бо він уже не відповідав реаліям. Він хотів оновлений Радянський Союз.
Тому Горбачов телефонував і Шушкевичу, бо коли він зі мною говорив, то сказав: «Как это ты отказывешься приезжать, вот Станислав Станиславович уже дал согласие». Як тільки я поговорив із Горбачовим, одразу набираю Шушкевича і запитую — чи правда, що він зібрався в Москву? «Что вы? Такого не было, никто ему подобного не говорил», — каже він мені. Тоді я зрозумів, що Горбачов намагався взяти мене, як то кажуть, «на розтяжку». Не вийшло.
Отже, Біловезька угода була підписана без серйозних дискусій — не стояло питання бути їй чи не бути, дискусії мали місце лише по змісту документа (кордони, армія, ядерна зброя, зобов’язання СРСР і т.д.). І підписаний він був консенсусом. У чому взагалі був сенс, що ми зібралися втрьох? В тому, що це ті країни, які були фундаторами створення СРСР в 1922 році. І тепер ці країни за майже 70 років підписали нову угоду, в якій сказано, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Згодом цей документ був офіційно внесений у реєстр Організації Об’єднаних Націй.
Український референдум став для мене рятівною базою. Як і для нашої незалежності, адже після проголошення Акта про незалежність нас не визнала жодна країна. Лише після проведення референдуму нас почали визнавати одна за одною країни світу. Без референдуму я не мав би переконливих аргументів у Біловезькій пущі.
У цілому відбулися три важливі події: Декларація про суверенітет, Акт про незалежність, який я розглядаю в поєднанні з всеукраїнським референдумом, і Біловезька угода. Скажу відверто, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року Акт про незалежність України має велике значення, але не остаточне — з точки зору виходу України з Радянського Союзу. Адже насправді не існувало жодних документів, у яких би йшлося про механізм виходу з СРСР. Тому які б рішення ми не приймали в Києві, якщо б Росія залишалася в Радянському Союзі, нас би звідти не випустили. Я всім казав тоді, що якщо ми в односторонньому порядку заявимо, що виходимо з СРСР, то Росія одразу стане на бік тих, хто буде проти нас, а таких у самій Україні і поза її межами було достатньо. Виходити ж з СРСР за допомогою сили — то був катастрофічний варіант. І Горбачов, і Єльцин постійно повторювали, що без України жоден союз неможливий — ні СРСР, ні СНД. Тому логіка була така: є Радянський Союз — є звідки виходити, немає Радянського Союзу — немає з чого виходити. Тож я вважав і вважаю, що рішення, яке підписав Єльцин у Біловезькій пущі, — це перше демократичне рішення міжнародного характеру, яке забезпечило реальний вихід України з Радянського Союзу. Тобто правовий і фактичний вихід був за Верховною Радою, а реальний — за Біловезькою угодою.
