У Росії не тільки речники влади, а й багато які її опоненти обрушуються на діячів українського визвольного руху, називаючи їх «нацистськими посіпаками». Але чому ж ніхто з провладних діячів і далеко не всі опоненти влади не звуть нацистськими посіпаками Сталіна, Молотова, Берію, Жданова, Жукова, Маленкова, Кагановича, ВКП(б) та РККА, які були такими з серпня 1939-го до червня 1941 року, а Радянський Союз був у той час стратегічним союзником нацистської Німеччини?
Чи це не двоїсті стандарти? Адже СРСР у вказаний період разом з нацистами здійснював агресії та анексії проти народів Європи. До речі, Сталін сам тверезо оцінював свій режим і своїх соратників. У виданій у Москві книжці російського військового історика Юрія Рубцова «Маршалы Сталина: от Буденного до Булганина» наводиться цікавий факт. На Ялтинській конференції президент Рузвельт, якому не представили Лаврентія Берію, спитав у Сталіна: «Хто цей пан?» Сталін серйозно відповів: «Це наш Гіммлер». І під час проведення Нюрнберзького процесу в Кремлі були стурбовані не тільки покаранням нацистських злочинців, а й іншими обставинами. Як пише російський історик, доктор історичних наук Ірина Павлова (нині змушена жити й працювати у США): «Відразу після війни за вказівкою Сталіна було створено спеціальний орган, який у різних документах іменувався по-різному: «урядова комісія з Нюрнберзького процесу», «урядова комісія по організації Суду в Нюрнбергу», «комісія з керівництва Нюрнберзьким процесом». На чолі цієї надсекретної комісії з функціями особливого призначення Сталін поставив Вишинського. Членами комісії були призначені: прокурор СРСР Горшенін, голова Верховного Суду СРСР Голяков, нарком юстиції СРСР Ричков, і троє найближчих сподвижників Берії, його заступники Абакумов, Кобулов, Меркулов. Головна мета комісії полягала у тому, щоб за жодних умов не допустити публічного обговорення будь-яких аспектів радянсько-німецьких відносин, а тим паче змісту так званих секретних протоколів, які доповнюють пакт про ненапад (23 серпня 1939 р.) та Договір про дружбу (28 вересня 1939 р.). Для того, щоб забезпечити під час слідства дієвість вказівок таємної комісії, в Нюрнберг була відправлена і слідча бригада особливого призначення на чолі з одним з найлютіших беріївських катів полковником Ліхачовим. Сталін боявся у громадській думці Європи та Америки опинитися в Нюрнбергу на одній лаві з нацистськими військовими злочинцями. А у нього були серйозні підстави для таких побоювань. Тому Сталін зробив усе, щоб не допустити на Нюрнберзькому процесі обговорення питання про роль СРСР у розв’язанні Другої світової війни. Йому це вдалося — положення переможця дозволяло диктувати умови».
Постає питання, чому в Росії досі не засудили співпрацю Кремля з Гітлером 1939 – 1941 років? Здавалося б, це більш ніж логічно для країни, яка веде таку запеклу боротьбу за чистоту антифашистського мундира?
У чому ж справа? А може, річ у тім, що, як пише російський історик та публіцист Дмитро Хмельницький (змушений жити і працювати у ФРН), «антифашизм визначається не просто позицією в бійці, це образ мислення, неприйняття державних режимів фашистського типу. Тобто антифашизм — це боротьба за демократію, а не навпаки. Червона армія була сталінською...». Теза про боротьбу за демократію тут відпадає вмить.
Уже три десятиліття у Російській Федерації намагаються спростувати книжки Віктора Суворова (Володимира Різуна), у яких розкриваються факти, які ретельно приховували в СРСР. Проводяться десятки конференцій, видаються розгромні томи, а спростування так і немає. Та й як спростувати те, що дійсно було? На численних фактах наш земляк Володимир Богданович Різун (Віктор Суворов) довів переконливо й неспростовно, що Сталін, як і Гітлер, прагнув підкорення Європи, радянський фюрер, як і німецький, готував свою армію до завойовницької кампанії, але Гітлер ударив раніше. Як пише Дмитро Хмельницький: «Власне кажучи, з наукового огляду спір закінчено. Те, що Сталін готував напад на Німеччину влітку 1941 року, однозначно доведено М.Мельтюховим, В.Невєжиним, І.Павловою та іншими дослідниками. Доведено незалежно один від одного та на різному матеріалі. Доказів того, що Сталін готував країну у 1941 р. не до агресії на Захід, а до оборони, ніким не знайдено».
З цього випливає чимало вельми неприємних висновків, які дуже не хочеться визнавати російській політичній еліті, яка намагається використати сумнівну сталінську славу для творення культурно-мілітарних міфів, що покликані зміцнювати її панування над російським народом, а відтак над іншими насамперед сусідніми націями. Та й історичний міф про «визволення» Європи сталінським тоталітарним режимом, за прийняття концепції Різуна-Суворова, руйнується повністю й остаточно. Але це улюблений міф кремлівської верхівки, саме ним виправдовували радянську окупацію країн Центрально-Східної Європи, саме ним виправдовували численні злочини та насильства проти східноєвропейських народів, яким нав'язали місцевих маленьких сталінів, яких масово виховували ще з часів Комінтерну, готуючи до виконання функцій московських гауляйтерів у «визволених» країнах, а потім, не гребуючи нічим, давали їм владу в Будапешті, Бухаресті, Празі, Варшаві, Софії, спираючись на «авторитет» совєтських багнетів та вмілі рученята нащадків залізного Фелікса. Скрізь використовувалась чітка схема радянізації:
1. СРСР створював коаліційний національний чи народний фронт, де значну роль відігравала місцева компартія. Вже на цій стадії комуністи обов'язково контролювали силові міністерства, де й створювалися осередки змови.
2. Москва силою змушувала місцеві ліві партії зливатися з комуністами. Ті політики, які були з цим незгодні, підлягали знищенню.
3. Після цього ізолювалися праві та центристи. Їхніх лідерів, якщо вони не встигали емігрувати, вбивали.
4. Коли всі політичні супротивники були фізично усунуті, комуністи, за чиїми спинами однозначно бачилися радянські багнети, проводили вибори, де, природно, перемагали, позаяк більше не було за кого голосувати.
5. На п'ятому етапі Сталін руками радників з МГБ СРСР, які брали під контроль місцеві органи держбезпеки, організовував чистку поміж самих комуністів, зберігаючи життя тільки тим, хто беззастережно виконував накази Кремля.
Ось такою була «технологія свободи», що принесла східним європейцям Червона армія… Нині в Росії воліють всіляко уникати чесної розмови про ці факти історії. Бо ці факти нічого не залишають від пропагандистського міфу про «визвольну місію». Адже «визволителі» могли принести «визволеним» лише те, що мали в себе вдома: тотальну диктатуру червоних вождів, абсолютну сваволю таємної політичної поліції і, звісно, ҐУЛАҐ. А також безправ'я людини, страх і відсутність гарантій особистої безпеки. ҐУЛАҐ перетворився на міжнародну структуру, охопивши Східну Німеччину, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію та Югославію.
Знана дослідниця тоталітаризму Енн Епплбом пише: «Серед таборів, створених на територіях майбутнього східноєвропейського «радянського блоку», мабуть, найжорстокішими були табори у Східній Німеччині. Радянська військова адміністрація почала створювати їх уже під час просування Радянської армії Німеччиною; зрештою всього було створено 11 таких «спеціальних» концентраційних таборів – «спецлагерей». Два з них – Заксенхаузен і Бухенвальд – розташовувалися на місці колишніх нацистських концтаборів. Усі вони безпосередньо підпорядковувалися НКВД… Здається, що у повоєнні голодні роки ці табори на території Німеччини були ще страшнішими за радянські… У переважній своїй більшості в'язні таборів у Східній Німеччині не були високопоставленими нацистами чи воєнними злочинцями, вина яких була доведеною… «Спецтабори» виконували ту саму функцію, що і польські та балтійські депортації: їх було створено, щоб зламати хребет німецькій буржуазії. У результаті в них сиділи не нацисти чи воєнні злочинці, а судді, адвокати, підприємці, лікарі та журналісти. Серед них була навіть незначна кількість супротивників Гітлера, яких Радянський Союз – хоч як це дивно – теж боявся. Той, хто наважився боротися з нацистами, зрештою, міг наважитися боротися і з Радянською армією».
У Росії нині законом заборонено ставити Гітлера і Сталіна на одну дошку, порівнювати їх і під тиском фактів доходити висновку, що суттєвої відмінності між двома фюрерами та їхніми режимами не спостерігалось. Між іншим, як розповідав московський телеведучий Микола Сванідзе, коли секретар ЦК КПРС з питань ідеології Михайло Суслов подивився фільм радянського кінорежисера Михайла Ромма «Звичайний фашизм», партійний бонза поставив митцеві лише одне питання: «За що ви нас так ненавидите?» Хоча у фільмі Ромма не було жодних згадок про комуністів… Коли в комуністичній Болгарії вийшла друком фундаментальна дослідницька праця філософа Желю Желева «Фашизм», за читання цієї книжки людей переслідували, а сам автор стверджував, що йому відомий випадок з одним солдатом болгарської армії, який 4 роки просидів у в'язниці за те, що читав цю книжку. У праці Желєва не було жодної згадки про комуністів… Однак своїм безпомилковим «класовим» чуттям комуністи завжди себе впізнавали.
І ще раз процитую Суворова-Різуна: «Скільки конференцій не проводь, не уникнути факту: сталінські людожери і головорізи, які винищили десятки мільйонів власних громадян, нікому ніякої свободи дати не могли. Лише тому, що не мали вони резону вбивати свободу у своїй країні, щоб нести її сусіднім народам. Не було сенсу одною рукою заганяти своїх людей за ґрати й колючий дріт, а другою – зривати кайдани з сусідніх народів. Навіщо їм було тримати своїх селян у колгоспах, а зарубіжних хліборобів нагороджувати землею і правом вільного творчого господарювання. Ніякі десятитомники не зможуть нікому довести, що орди комуністичних рабів, яких гнали у потилицю кулеметними чергами загороджувальних загонів, могли бути визволителями. Не могли! І не були. Лише тому, що не мали про свободу зеленої уяви. Лише тому, що результатом розгрому Німеччини стало небачене посилення вертухайсько-стукачеської влади у власній країні. І скільки не видавай популярних статей і книжок, не замазати того факту, що товариш Сталін вступив у війну союзником Гітлера, разом Європу ділили і катували. Не втекти нам від минулого, не відмити забруднені кров'ю строї завойовників, не перефарбувати їх у радісні кольори: у 1941 році головні сили Червоної Армії вступили у війну на окупованих територіях замордованих і підбитих сусідніх країн і у 1945 році завершили війну окупацією, яку планували на вічні часи».
А радянський письменник-фронтовик Юрій Нагібін у романі «Тьма в конце туннеля» писав: «Стратегія наших воєначальників зводилася до наповнення німецької зброї російським м’ясом. Жуков був просто м’ясником. Завалилася під ударами англо-американських бомбовозів німецька оборонна промисловість, і німці здалися. А поки цього не трапилося, на авансцені битви народів грали двоє огидних, кривавих та вульгарних фігляра: Гітлер і Сталін. Їм підігравали на других ролях двоє завзятих політиків: Черчилль і Рузвельт. Протягом усього часу йшов якийсь огидний торг на крові, на життях тих, хто ще вцілів, ділили землі, народи, вели нові прикордонні лінії по людських серцях, і все густіше валив дим з газових душогубок. А потім виявилося, що суперечка йшла не між фашизмом та всім іншим людством, а між двома фашистськими системами. Фашизм був переможений, фашизм переміг».
Досить поглянути на ті режими, які принесли 1945 року полякам, чехам, словакам, угорцям (а могли принести й у Францію, Італію, Бельгію...), щоб багато чого зрозуміти. Але навряд чи можна дочекатися розуміння від тих, хто у підручниках, розрахованих на вчителів історії, величає Сталіна «успішним менеджером»… Колись дивився російський телеканал, чи то Перший, чи то РТР (вони всі там однакові). Канал батожив стариків-латишів, які воювали проти Сталіна на стороні Гітлера. Так, для Латвії, розчавленої 1940 року, а потім окупованої у 1941, це був трагічний вибір між Сатаною та Дияволом. Фактично у них не було вибору. В українців такий вибір між сталінським та гітлерівським злом, свого роду «третій шлях» був: він називався ОУН-УПА. Це була боротьба за свою країну, а не за інтереси двох імперіалістичних хижаків.
Звинувачуючи нас у неправильному тлумаченні нашої історії, обвинувачі чинять усупереч англійському прислів’ю: «Нехай не кидає камені той, хто сам живе у скляному будинку». На місці цих «любителів історичного минулого», я не став би чіпати Україну. Ми самі розберемося, хто у нас герой, а хто мерзотник. Адже це священне право кожного народу — жити своїм розумом. І цього права нас позбавити вже не вдасться.
