Історія рухається вперед через механізм зміни поколінь. Твердження наче й банальне, проте загалом справедливе. Зокрема й щодо України, де після президентських і парламентських виборів владу здобуло останнє покоління made in USSR — з усіма своїми специфічними «примочками», чеснотами та ґанджами. Це ті, кому наразі 40 плюс-мінус 5 років. Ті, хто в СРСР не лише народився, а й пішов до школи, став жовтеням, піонером чи комсомольцем і розпочав свідоме життя, хто пройшов перші (і головні!) формування свого людського Я в «совковій» дійсності.
ЦЕ БУВ ДУЖЕ СПЕЦИФІЧНИЙ «СОВОК»
Звісно, це був дуже специфічний «совок» у порівнянні з минулими десятками років. Спочатку ті, хто народився в другій половині 1970-х, щодня бачили в телевізорі схожого на зомбі Леоніда-»бровеносця», з його шамотінням і невпевненими рухами, мимохіть слухали дорослі анекдоти про «визначного борця за мир», потім спостерігали по телебаченню похорон цього генсека — а невдовзі і двох його трагікомічних наступників (це вже мають пам’ятати й сорокарічні). Тогочасні репресії не були масовими, радше точковими, хоча говорити в незнайомих компаніях про політику не рекомендувалося в силу небезпеки потрапляння до числа «неблагонадійних», кого «компетентні органи» заповзято «профілактували». Ясна річ, усе це стосувалося дорослих, але сумнозвісний феномен Doublethink поширювався й на дітей, особливо на школярів: мовляв, ніколи не переповідай у школі те, про що говорять удома, не розпускай язик зі своїми товаришами, можуть бути неприємності...
Ну, а далі розпочалася перебудова, очолювана балакучим Горбачовим, коли — десь так із 1986—1987 років — стало зовсім не страшно (до цього за підслуханий донощиком політичний анекдот могли вигнати з роботи чи навіть відправити за ґрати). Відродився прикритий у добу «розвиненого брежнєвізму» КВН, у якому веселі та найкмітливіші спершу обережно, а потім і на повну силу висміювали радянське минуле. Одні комсомольські лідери зняли краватки та почали боротися за «демократичний соціалізм», інші — краватки залишили та зайнялися бізнесом, треті — рвонули в новітню «чорну сотню», вишукуючи повсюдно «сіоністську агентуру», четверті — створили «Біле братство»...
Інакше кажучи, всім стало жити весело, хоча далеко не всім краще в плані матеріальному. Щоправда, в «гарячих точках» Союзу (Закавказзя, Балтія, Придністров’я) «веселощі» були щедро присмачені пороховим димом і кров’ю, але на це належно реагували далеко не всі жителі шостої частини суходолу. Тим паче підлітки та діти — для них настало багаторічне свято краху політичних забобонів і вільного відкриття нового, раніше — на їхній пам’яті! — забороненого. Але водночас із політичними забобонами нерідко падали й ті табу та напрямні, на яких тримається справжня культура. Старші вікові групи (починаючи з 18 — 20 літніх) у ті часи отримали змогу свідомо долучитися до осмислення покладених перед тим «на полицю» кінофільмів і написаних «у шухляду» чи опублікованих у «самвидаві» та «тамвидаві» книжок. У 12 — 15 років, тим паче, в ще молодшому віці сприйняття феноменів «культури Опору» навряд чи виявиться адекватним своєму предмету, вони — в часи перебудови, про які зараз мова, — будуть сприйняті як щось прикольне, не більше. І взагалі: «прикол» для останнього радянського покоління так чи інакше саме в добу перебудови вийде на перше місце, стане основою життя.
Серед старших вікових груп у 1960 — 1980 роки встигли викристалізуватися і нерадянські, й антирадянські світоглядні настанови. В цих вікових груп був досвід як пасивного, так й активного протистояння тоталітаризму в його різних формах; молодші такого досвіду не мають, натомість Doublethink у своєму найпростішому, схематичному вигляді до них (принаймні до 40-річних) причепилося. Звичайно, йдеться про певні узагальнення, про певні ідеальні конструкти, про «великі числа», адже серед будь-яких поколінь завжди є люди, які вибиваються з загальної картини, але певне уявлення про реальність, про напрямні її осмислення, як на мене, такі конструкти дають.
І ще одне. В Україні частина цього покоління вивчала бодай примітивізовано українську мову, вивчала літературу, нехай і відповідно «проріджену», мала якесь уявлення про окремішність свого народу (бо ж навіть радянські шкільні дисципліни вели мову про становлення самостійного українського народу десь так із XIV століття), натомість інша частина жила в радянсько-російському світі, вбачаючи в Україні хіба що географічне поняття. І продовжувала жити в цьому світі, навіть підрісши й одержавши українські паспорти. Бо ж у неї в силу й об’єктивних, і суб’єктивних причин, склалося уявлення, наче з Москви приходить усе найкраще. Справді-бо: в УРСР під орудою Щербицького «верхи» до останнього опиралися перебудові, і коли багато які газети й журнали з 1988 року почали ставати вільнодумними, то телебачення на кілька порядків програвало московському...
У 1990-ТІ, В МОСКВІ ЗАПАНУВАЛА ЗНЕВАГА ДО УКРАЇНИ
Ті, кому наразі 50 і більше, відчули на собі та на своїх рідних й інше: що з Москви приходять репресії та негаразди, що Москва не дозволяє побудувати навіть підземний туалет у Києві без своєї санкції, що це — не лише всесоюзна столиця, а й всесоюзна помийниця (ця формула належить, до речі, питомій росіянці, редакторці філософської серії брошур товариства «Знание»). Зрештою, з Москви дали команду провести фатальний експеримент на Чорнобильській АЕС, а по катастрофі якийсь час забороняли займатися елементарним захистом киян і жителів інших міст від її наслідків. А от наймолодше радянське покоління цього всього не відчуло, живучи спершу в атмосфері трагікомічної «гонитви генсеків на катафалках», а потім усе вільнішого й вільнішого карнавалу перебудови. Ба більше: й Чорнобильська катастрофа була сприйнята дітьми, молодшими за 10 років, боюся, в силу вікових особливостей як якась ледь не карнавальна пригода.
Відчуття життя як «сміхопанорами» та відсутність суспільно значущих табу, схоже, донині залишилося зі значною частиною цього покоління. Разом зі зневагою до швидкозмінних законів (які тоді справді мерехтіли в союзній і республіканських Радах у «турбо-режимі»), прагненням у всьому спиратися на «своїх» і звичкою озиратися на Москву та наслідувати не найкращі зразки радянсько-російської культури в різних царинах, від попси до політики. Чому не найкращі? Та тому, що вони завжди — хоч і маючи різні ідеологічні «оболонки» — домінували в імперській Росії/СРСР. Утім, це окрема тема, тут же відзначу, що владі цієї імперії (хіба за винятком перебудови, і то лише частково, але діти й підлітки об’єктивно не могли вловити нюанси) було потрібне «правильне» мистецтво, яке не дозволяло масовій людині ставати, як то кажуть, «занадто розумною» і, головне, самочинно діючою.
Ну а потім, у 1990-ті, в Москві запанувала зневага до України й українців, поєднана з хамством і невіглаством. Пам’ятаю, як «Комсомольская правда» відреагувала на появу купоно-карбованців: «Смешные фантики с видом Андреевского спуска». Пробі, там була зображена Свята Софія Київська! Ну, а в «Московских новостях» їхній військовий оглядач усі 1990-ті вперто звав українське військо «УНА»... Утім, хамство та невігластво стосувалося не лише України, а й усіх надбань науки та культури. Знаний автор книг і нарисів про космонавтику, в молодості — інженер КБ Корольова, Ярослав Голованов наприкінці 1990-х заявив редакції тієї ж «Комсомолки» рішучий протест у зв’язку з публікацією сповненої нісенітницями і наклепами статті про перших космонавтів. І що? Редакція протест не надрукувала, за наклепи не вибачилася, мовляв, усе в порядку... Ця стилістика, ця аура оповила все московське культурне життя (не кажучи вже про політичне); нечисленні групи інтелектуалів високого рівня намагалися протистояти національному соціокультурному суїциду, проте не надто вдало. Зрештою, апофеозом цієї карколомної російської культурної деградації 1990-х стало тріумфальне обрання президентом держави підполковника КҐБ Путіна, чи не головною заслугою якого були лакейські обов’язки при пітерському мері Собчаку («Вова, открой бутылку!» — цією роллю запам’ятався тодішній Путін гостям Собчака), а затим — відмова в підтримці на парламентських виборах решткам недобитих лібералів і всезагальне торжество похабного неосталінізму. Нічого дивного: спершу російська олігократія доклала зусиль для дебілізації мас, а потім її змінили «кремлівські чекісти», прибравши тих із олігархів, які мали дещо інші інтенції. Досить згадати долю Ходорковського, який «нахабно» вкладав кошті в освітні та культурницькі проекти...
ОСОБЛИВО БАГАТО СПОКУС ПОСТАВАЛО ПЕРЕД АРТИСТАМИ
Значна ж частина останнього радянського покоління громадян незалежної України продовжувала взорувати на «золотосяйну Москву», вважаючи її «культурною столицею» чи не світового рівня, а високу українську культуру, яка починала спинатися на повен зріст, — чимось украй провінційним. Тим паче що в Москві було стільки принад для «щиро радянських українців»! Тільки задовольняй потреби тамтешнього охлосу та не сварись із «елітою»... До речі, в 2005 році авторові цих рядків пропонували посприяти виданню його книжок у Москві — за добрі гонорари! — тільки, ясна річ, російською мовою та з відповідною ідеологією і добором фактажу. Я неввічливо відмовився; а хтось же погодився, чи не так? Особливо багато спокус поставало перед артистами всіх жанрів і рівнів; не буду називати імена грандів, які не встояли перед цими спокусами, попрацювавши задля слави «русского мира»...
У чолівці «команди Зе», яка в абсолютній більшості, включно зі своїм лідером, належить до останнього радянського покоління, чимало осіб, як вони самі кажуть, «російської культури». Навряд чи це культура Герцена й Чехова, Войновича й Сахарова. Ба, російська культура — це не лише Алла Пугачова та Євгеній Петросян. Це — Йосиф Сталін і Володимир Путін. Адже будь-яка цілісна культура включає в себе культуру політичну, нехай і не на артикульованому рівні. Чи істотно відрізняються деякі можновладні персони як у сенсі загальної культури, так і культури політичної від своїх наче-опонентів із відверто проросійських політичних сил? Нехай читачі «Дня» самі пошукають відповідь. А фактом є те, що багато хто з них не володіє хоча би так-сяк літературною українською мовою (найгірше з цим саме в 40-річних) — і це мають бути законотворці та державні керманичі!
А згадаймо властиво російсько-радянський за ідеологією телесеріал «Слуга народу». В ньому президент України, якого грає Зеленський, виглядає таким одноосібним правителем, якому в мудрій діяльності заважає парламент, що його він (бодай у своїх мареннях) нещадно розстрілює. Цей президент розриває відносини з західними фінансовими інституціями, які, мовляв, тільки й мріють поставити на коліна Україну, та після того, як «вороги народу» скидають його, повертається до влади та «зшиває» країну, яка без нього встигла розпастися на частини. Натомість російський імперіалізм і неоколоніалізм у серіалі відсутні. Мабуть, це закономірно.
Звісно, нова влада, навіть вихідці з «Кварталу 95», теоретично здатна вийти за межі веселих і безвідповідальних політичних ігор, серйозно зайнятися серйозними справами під гаслом: «Геть від Москви!». Але... І ще раз, але...
