Сьогодні 65-річчя відзначає відомий український соціолог, психолог, заступник голови Інституту соціології НАН України, професор Євген ГОЛОВАХА. «День» привітав Євгена Івановича як свого друга, автора і члена Наглядової ради Фонду сприяння ініціативам газети «День». Користуючись нагодою, ми поспілкувалися з іменинником як на актуальні, так і на суспільно-філософські теми
— Як ви оцінюєте сьогоднішній рівень довіри населення до органів влади, судів та правоохоронних органів?
— У липні Інститут соціології провів щорічне дослідження, і можу сказати, що рівень довіри до органів влади низький, особливо погане ставлення до судів та прокуратури. Це повний жах, коли у країні взагалі немає довіри до визначальних правоохоронних структур.
— Згідно з нещодавнім соцопитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, 59% людей дуже серйозно відчули на собі наслідки економічної кризи, ще 37% — відчули їх певною мірою. Також 18% людей готові брати участь в акціях протесту. Чи є на сьогодні небезпека соціального вибуху?
— У нас було і більше людей, готових протестувати, але вони не протестували, бо це так звані декларативні установки. Лише за цими даними не можна зробити висновків щодо практичних намірів людей. Але навіть декларативні установки за певних обставин — суттєві провокації, погіршення економічного становища, помилкові та недолугі політичні дії влади — можуть спровокувати великі протести людей. Саме так було за часів Януковича — ще 2012 року я особисто попереджав владу про сильне зростання декларативного протестного потенціалу, який досяг межі Майдану 2004—2005 рр., але до мене не прислухалися, провели вкрай недолугі акції, які призвели до соціального вибуху. Завдання відповідальної влади — не призвести до збігу таких факторів. Адже щоб впав літак, потрібно одночасно допустити сім помилок. Так само із соціальним вибухом, для якого зараз є мінімум одна передумова.
— Наскільки погіршення матеріального становища людей загрожує демократії, яка може існувати в суспільстві відносного добробуту, щоб люди голосували головою, а не шлунком?
— Наша демократія перебуває у небезпеці постійно — ми завжди звикли жити під цією загрозою. Українська демократія в різних ситуаціях набуває різних форм, остаточно позбутися її важко, а переробити ще важче, бо вона аж занадто гнучка. Ту «демократію», яку ми маємо впродовж 23 років, вкрай важко втратити, але дуже хотілося б, проте змінивши її не на авторитаризм, як у Росії, а на більш-менш ефективну і сучасну демократичну систему.
Але значне погіршення рівня життя є загрозою та передумовою для встановлення авторитарного порядку. Тим більше, що люди досі вірять, що «сильна рука» може зробити набагато більше, ніж закони та демократичні процедури. Через це велику популярність в Україні має Олександр Лукашенко, тоді як Путін втратив її через військову агресію Росії. Але в цьому питанні також мають зійтися кілька специфічних факторів, в тому числі поява авторитарного лідера, в якого повірять українці. Проте я такого не бачу, бо українці дуже недовірливі, й лише 28% бачать лідера, який би міг справно керувати країною. Якщо ж ця цифра збільшиться до 60%, тоді загроза дійсно існуватиме.
— Під час Революції Гідності та після агресії Росії відбувся сильний громадський сплеск, сформувалися добровольчі батальйони та виник волонтерський рух. Чи не згас цей сплеск через 1,5 року?
— Насправді, це ілюзія «пасіонарного сплеску». На початку 1990-х у нас було 17% людей, які брали участь в громадських організаціях та рухах. Із 2012 року по сьогодні їх кількість складає 13%, тож це сплеск активності тих людей, які вже були активними. Через це складається враження, що Україна сколихнулася, тоді як насправді вона продовжує відпочивати на курортах, сидіти у ресторанах і цікавитися дріб’язковими питаннями. Більшість населення пасивно підтримало зміни і байдуже дивиться на цей процес.
Та активна більшість, яка продемонструвала свою пасіонарність, і тепер відповідальна за те, що «наробила». Вона має розповсюдити свою активність на великі прошарки населення, особливо в контексті децентралізації, — тільки тоді ми побачимо якісні результати роботи активістів. Волонтери — це передовий загін змін. Їм шана, й на них же відповідальність — вони мають це усвідомлювати, адже одне з іншим дуже пов’язано. Але буде гірше, якщо навіть вони втратять віру — тоді настане повний кінець всім нашим планам.
— Про що тоді свідчить, що шосту хвилю мобілізації, яка добігає кінця, виконано лише на 50%?
— Держава, на жаль, виявилася не готовою підняти дух спротиву. Після Іловайська, Дебальцевого, Донецького аеропорту перед людьми постало питання: а за що загинули наші військові? Немає впевненості, що ними керують так, як треба. Але люди зробили свій висновок із того, що сталося: вони підтримали Мінські угоди, і це, мабуть, єдиний напрям, яким можна рухатися. Інша перспектива взагалі виглядає невизначеною, а люди не хочуть невизначеності, тому, мабуть, обрано, хоча і хиткий, проте мирний процес. До того ж нас у цьому напрямі штовхають західні союзники, від яких ми залежимо економічно, політично та морально. Тому, мабуть, цей шлях поки залишається єдиним — хоч що б там кричали завзяті політики та активісти, які сидять у київських ресторанах та штовхають «до війни та перемоги».
— Нещодавно Конституційний Суд дав позитивний висновок щодо проекту конституційних змін. Проте, з одного боку, велике питання до їхньої якості та сутності, які можуть поставити під загрозу український суверенітет та територіальну цілісність. З іншого боку, на нас тисне Захід, щоб ми підтримували ці зміни. Чи є вихід із цієї ситуації?
— Якщо нічого не робити, то жодного виходу з ситуації і не буде. Ми зробили багато помилок, бо не треба слухати «сотників парасюків», призначати міністром оборони Гелетея, який займався охороною. Треба було в перший день після втечі Януковича брати владу та розмовляти з Кримом таким, яким він є, їхати на Донбас та робити все, щоб загасити ситуацію. Хіба було незрозуміло, що саме звідти Росія почне свою агресію? Тож слід було сконцентруватися на цьому, а не ділити владу. Всіх помилок нашої влади не перерахувати, але ми вже опинилися у дуже складній історичній ситуації. До того ж на нас тисне вся світова геополітика, де є «ІДІЛ», загроза ядерної війни та інші небезпеки, серед яких загроза втрати суверенітету і територіальної цілісності Україною багато хто сприймає як не головну.
— Чи відбувається в Україні суспільна еволюція та перебудова соціально-економічних відносин? Або ми потрапляємо у черговий цикл, де олігархія посилює позиції та знову переважає у суспільстві?
— Загроза цьому є. Адже за часів радянського керівництва олігархом був кожен, хто обіймав вищу партійну посаду — у нього були необмежені права, і з цього він мав певний зиск. На тлі дикого капіталізму це набуло тих форм, які є нині. І досі українці вважають, що найвпливовішими в Україні є олігархи, а потім державні керівники.
Я вважаю, що у нас відбуваються поступові зміни завдяки природним процесам відновлення нормального економічного життя — свободи підприємництва, хоча б умовної демократії та свободи слова. Цей процес не залежить від того, які відбуваються коливання політико— економічної ситуації в країні. Наведу свідчення цього. Якщо в 2001 році 37% українців вважали себе щасливими, то зараз — більше 56%. Якщо в 1990-ті рр. переважна більшість вважала себе бідними, то зараз бідними себе вважають 30—35%. У нас принципово змінюється структура суспільства — це може бути непомітно на тлі всіх трагедій, криз та катастроф. Поступові зміни відбуваються, тому нам треба якнайшвидше закінчувати з війною, щоб вони продовжувалися, бо конфлікт висмоктує всі сили з суспільства, і тоді важко передбачити результат.
— Хоча День народження у вас, Євгене Івановичу, та що б ви побажали українській владі та суспільству?
— Владі хотілося б побажати кілька речей. По-перше, знати та розуміти чинники, які можуть призвести до найгіршого варіанту розвитку подій, та запобігати хоча б деяким із них. По-друге, встановити нормальний розвинутий суспільний діалог — це може покращити ставлення до влади з боку громадської думки. Люди потребують відвертої розмови — іноді навіть слід говорити неприємні речі, але якщо це відверто, люди зрозуміють. По-третє, влада не має права повертатися до старих порядків.
Для суспільства я би хотів сказати таке. Коли пролунало слово «гідність», близько 70% його підтримали. Але я завжди говорив, що гідність дуже дорого коштує, і нам вона обійдеться так само — з точки зору фінансової, матеріальної, з точки зору стресів та втрати великої частки здоров’я. Але гідність того варта. І якщо це так, то її необхідно відстоювати навіть з усіма втратами, якщо це дійсно стійкий, продуманий та раціональний вибір, а не емоційний вибух проти одного поганого правителя.
Взагалі, ми дуже мало говоримо добрих слів одне одному, але всі люди цього потребують. Це єдиний закон, який працює невідворотно і в будь-який час. Добре слово — це потужний механізм соціальної взаємопідтримки.
