Вже зовсім скоро — 15 травня у всіх обласних центрах, а 17 травня в Києві під стінами Верховної Ради відбудуться акції «Ні! Виборам за законом Януковича». Громадські активісти та політики домовилися, що єдиною вимогою протесту буде запровадження пропорційної системи з відкритими регіональними списками на виборах до Верховної Ради України. Відповідний меморандум 10 травня підписали Громадський рух «ЧЕСНО», ВО «Батьківщина», рух «Визволення», політична партія «Громадянська позиція», політична партія «Демократичний Альянс», «Європейська партія України», політична партія «Народний контроль», політична партія «Національний корпус», Об’єднання «Самопоміч», ВО «Свобода», «Сила людей», Громадський рух «Хвиля». Що ж таке пропорційна система з відкритими регіональними списками і чим вона відрізняється від системи з закритими списками за якою українці обирали половину парламенту на виборах 2012 та 2014?
ВІНЕГРЕТ ІЗ ПОКИДЬКІВ ПІД СОУСОМ ІЗ НАРОДНИХ УЛЮБЛЕНЦІВ
В кінці 2011-го поет Сергій Жадан дуже вдало описав політичну боротьбу, в основі якої закладена українська традиція формування так званих закритих списків на виборах до Верховної Ради: «Головне — потрапити до прохідної частини списку, а там що хочеш роби,можеш прямо в сесійній залі курити свої гриби». Так історично склалося, що рейтинг політичної сили, або сукупний рейтинг симпатій кандидатів першої п’ятірки чи десятки, стає локомотивом, який дає змогу протягнути у владу недоброчесних кандидатів з відверто підмоченою репутацією та кримінальним минулим. Інвестиційний банкір Томаш Фіала описував цю ситуацію досить докладно щодо виборів 2014-го: «На перші місця в списку політичні партії поставили хороших людей: героїв війни та активістів з хорошою репутацією. Далі в списку було багато бізнесменів. За моєю інформацією, місця в парламенті купувалися за ціною від 3 до 10 мільйонів доларів за мандат».
Причиною такої ситуації стали виборчі правила, за яких український виборець змушений віддавати свій голос за весь список і не впливає на його формування, адже списки формуються кулуарно. Візьмемо приклади двох найпопулярніших політичних сил, які здобули найбільшу кількість мандатів за партійними списками на минулих виборах. Фігурант «справи Онищенка — Насірова», колишній голова Державної фіскальної служби Роман Насіров, якого всі впізнають за картатою ковдрою, в 2014-му потрапив в українську політику в списку партії «Блок Петра Порошенка» разом з провідником кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим та полковником Юлієм Мамчуром. За списком іншої політичної сили «Народний Фронт», разом із представниками «уряду камікадзе» народним обранцем став фігурант «бурштинової справи» Максим Поляков. Зважаючи на результати тих виборів можна сміливо сказати, що за депутата Насірова тоді проголосував кожен п’ятий український виборець, так само як і за депутата Полякова тоді проголосував інший «кожен п’ятий». Суто статистично, якщо їхати в переповненій маршрутці, то там є десять виборців Насірова і ще десять виборців Полякова — причиною цьому є виборча система.
РАЙ ДЛЯ ПАРТІЙ З «ТЕЛЕВІЗОРА»
Оскільки виборець не впливає на порядок проходження кандидатів в списках політичних партій, то в Україні переважно потрапляли до влади партії двох типів: вождистські структури або телевізійні бренди. Наявність електоральної підтримки в лідера партії чи політичного бренду, з одного боку, дозволяє укомплектовувати списки на свій страх і ризик, а з іншого — жодним чином не займатися партійним будівництвом і не працювати з виборцями. Яскравим прикладом стала вже згадувана партія «Народний Фронт», яка, заручившись підтримкою більш ніж 20% голосів виборців, не розгорнула мережу осередків партії в регіонах, поступово обвалюючи свій рейтинг до межі статистичної похибки.
Відсутність партійної структури в регіонах в передвиборчий період може замінити телевізійна картинка. Говорячі голови на телевізійних шоу, а також масована дороговартісна політична реклама привертають увагу тих виборців, які здебільшого розчаровані в чинній владі, але не несуть нічого позитивного навіть в короткій перспективі. Партії телевізора — не лише є деревами без коріння, які засихають у міжвиборчий період, своїми плодами вони часто показують, хто ж є їхнім садівником. До прикладу, відомий борець з олігархами, який є плодом українського телепростору, Олег Ляшко, очільник Радикальної партії був неодноразово помічений в лобізмі на користь найбагатшого українського олігарха Ріната Ахметова (детально це описано, зокрема, і в матеріалі журналістів «Радіо Свобода»). Це і не дивно, адже витрати на політичну рекламу становлять значну частину бюджетів передвиборчих кампаній політичних партій, тому великий вплив на виборчий процес мають олігархи, які володіють ЗМІ.
ЗАБУДЬТЕ ПРО РЕГІОНИ
Якщо ж говорити про представництво інтересів виборців, то депутати, які проходили до Верховної Ради за партійними списками, не представляють регіонів. Кожен четвертий депутат-списочник в попередніх складах парламенту, на момент свого обрання проживав у місті Києві. Навіть депутати Партії регіонів, які за логікою своєї назви мали б ті регіони представляти у владі, ніколи не представляли позицію цих самих регіонів навіть за місцем свого проживання. Такі умови, зважаючи на великий розмір нашої держави, створюють прірву між виборцями і парламентськими партіями, і саме тому, як наслідок, Верховна Рада має найнижчий рейтинг довіри серед усіх інституцій. Це те, про що експерт з питань виборчого законодавства Євген Радченко говорить, описуючи українську традицію закритих списків: «Партії стали, по суті, закритими клубами, причому для дуже заможних людей».
ЧИМ ЗАРАДИТЬ ПРОПОРЦІЙНА СИСТЕМА З ВІДКРИТИМИ СПИСКАМИ?
У проекті Виборчого кодексу, який профільний комітет парламенту готує зараз до другого читання, прописана пропорційна система з відкритими регіональними списками. Чим вона відрізняється від чинної?
По-перше — виборці голосуватимуть в регіональних округах, які за площею збігатимуться з областями. Кожна партія зможе виставити в такому окрузі регіональний список від п’яти до двадцяти кандидатів. За таких умов виборець зможе побачити всіх, за кого партія пропонує віддати свій голос, — таким чином замаскувати покидьків під соусом із правозахисників, громадських діячів та волонтерів буде важче, адже всі будуть на виду.
По-друге — виборець обиратиме і партію, і кандидата в списку цієї партії в своєму регіональному окрузі. Навіть якщо доброчесні кандидати потраплять в один список з негідниками та корупціонерами, то виборці своїми голосами зможуть підняти в списку партії найдостойніших, незважаючи на попередні внутрішньопартійні кулуарні «договорняки».
По-третє — партії змушені будуть виставити списки в двох третіх округів і подолати прохідний бар’єр. Це відсіче з політичного спектру маргінальні проекти, які живуть лише в телевізорі, адже потрібно буде набрати кандидатів в регіонах і розгорнути штаби. З іншого боку, така система не даватиме шансів тим силам, які запускають відцентрові сили в країні, обіцяючи федералізацію чи змагаючись за допомогою відверто антидержавної риторики.
Українські виборці досить уважні до діяльності політичних партій і вміють вказувати місце тим політсилам, які дискредитували себе у Верховній Раді. Свого часу саме наступні парламентські вибори винесли вирок Соціалістичній партії та Блоку Литвина, які зрадили інтереси свої виборців. Водночас регіональні відкриті списки відучать громадян від бездумного ставлення галочок за телевізійні бренди, адже потрібно буде визначатися з кандидатами в регіональному списку. Владика Борис Ґудзяк називає це важливим еволюційним кроком в розвитку української демократії: «Не треба вважати виборця інфантильним чи затурканим. Адже якщо дати роз’яснення, якщо комунікувати зміни, то виборець зрозуміє всі процеси. За умови, що не буде зусиль окремих політиків баламутити виборця, ним маніпулювати, його використовувати».
Залишається сподіватися, що Виборчий кодекс буде ухвалений вже до кінця поточної сесії Верховної ради, тоді і в політичних партій і у виборців буде досить часу, щоб розібратися з новими правилами і обрати парламент, який достойний країни, що пережила Революцію Гідності.
