До Лілії Володимирівни з часу її балотування на відповідальну посаду була прикута особлива увага. Мало того, що вона у чесному суперництві ідей та вчинків для громади перемогла чоловіка, котрого сільським головою обирали аж три скликання. Сторонніх дивувала її робота: просто техпрацівник, а на Волині кажуть — прибиральниця — у сільській школі. Такі реалії життя: вона має освіту бухгалтера, працювала ним у місцевому колгоспі, але колгоспи наказали довго жити, а роботою в селі не перебирають... Головне, що, ставши сільським головою на чотири населені пункти, у яких майже 1200 людей, вона може тепер реалізувати свій потенціал лідера громади.
І НОВИЙ ПЕРЕВІЗНИК, І КРАЩИЙ АВТОБУС
Суперновиною для Волині недавно стало повідомлення про те, що «головиха» з Березолук таки позбулася недбайливого перевізника і тепер мешканці Березолук, Кроватки, Яблунівки і Підгірного мають і нового перевізника, і новий просторіший автобус. Понад півроку довелося Лілії Володимирівні оббивати пороги різних інстанцій, аби довести очевидну річ: не може у села, де тільки у Підгірному та Яблунівці — 35 школярів, які їдуть у Березолуки, а ще ж дітей везуть у дитсадок, та й просто люди їдуть у справах, ходити старенький мікроавтобус, менший за казкову рукавичку. І знову ж реалії: доки у Рожище не приїхав на прийом голова Волинської ОДА Володимир Гунчик, а Лілія Володимирівна не висловила йому все, що мала висловити, доти справа не зрушувала з місця. Проте вже на концерт у районний центр Рожище артисти з Березолуківської сільради поїхали новим «пазіком», і на фоні його й вирішили сфотографувати тільки «головиху», бо «це ти, Володимирівно, його добилася!».
Та чого тільки не добилася за неповний рік! Вирізала в окрузі зарослі кущів, в яких потопали околиці і вулиці сіл, зробила ремонт в одному з клубів, який взагалі хотіли забрати у сільської ради і передати «в район», з дня на день починає в Березолуках ремонт дороги, асфальт на якій клали понад 30 років тому, і відтоді був, може, один ямковий ремонт... Замінила електропроводку і вікна у школі в Березолуках. Вже знає, де візьме гроші на ремонт дороги у Підгірному, де навіть ямкового не було, і зробить ремонт у клубі в Березолуках. І доб’ється, щоб дерева старезні понад дорогою зрізали вже, бо «як потім валити їх на новий асфальт?».
І ПОДАТКИ, І ФЕРМЕРИ БУЛИ Й РАНІШЕ, ТА ПОТРІБНА БУЛА ЕНЕРГІЯ
На все це сільрада витрачає власні кошти та залучає до справи районну і обласну влади. Де гроші в «простій» сільраді взялися? Березолукам пощастило на потужних фермерів, які взяли в оренду чимало людських паїв, ведуть солідну господарку і чесно платять у касу громади. Інша річ, що і податки, і фермери були й раніше, та потрібна була енергія цієї жінки, аби життя у селах таки почало змінюватися. «Нічого не обіцяла, лише те, що реально зробити» — так говорила мені Лілія Коцюбайло на другий день після обрання сільським голово. Ці слова стали і заголовком до мого з нею інтерв’ю («День» від 10 листопада 2015 року) — і першою публікацією про жінку, котра нині є своєрідним волинським феноменом і зіркою, так би мовити, місцевого масштабу. Бо прийшла у місцеву владу з найрядовішої роботи.
Через прихід у владу, каже, мусила позбутися трохи великої господарки, котру з чоловіком мали, як має кожен добрий господар у селі. Було дві корови і телиця — тепер корова одна, свиней не 6—7, а лише двоє, правда, курей до півсотні, а індокачок — до 80. Встає кожного дня о 5-й, бо автобус з села — о 8-й, а буває, що чотири дні у тиждень зранку їде в район чи область вирішувати (і вирішує) проблеми громади. Може при потребі, коли чоловік на заробітках, брати у руки косу, щоб настарчити зілля для худоби. І при цьому ще має виглядати прибраною і жіночною.
НАЙБІЛЬШЕ ХОЧЕ, ЩОБ ПЕРЕСТАЛИ ДОДУШУВАТИ УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО
І вже має нові плани: якщо її попередник зробив вуличне освітлення у Кроватці й Березолуках, то вона має його зробити у Підгірному та Яблунівці. Обурюється, що за нової політики малі школи у селах закривають, начебто з метою економії. «Я поцікавилася, які витрати у Кроватці, де нині 14 школярів. У рік за опалення заплатили 2000, а за світло — 360. Ну, і на зарплату держава витратилася. Наша сільська рада легко візьме на себе витрати на комунальні послуги. Бо я розумію людей, які будуть змушені шестирічну дитину відправляти хтозна за скільки кілометрів рейсовим автобусом (котрого може й не бути) у сусідні села. Люди обурені, що і нам на сільраду обіцяли шкільний автобус. А не дадуть. На весь район ніби має бути тільки один із трьох обіцяних, бо району дорого витрачати на автобус півтора мільйона. Вибачте, то де тут економія?» — каже вона. Найбільше, чого хоче, це щоб перестали додушувати українське село. Кілька років тому саме вона, шкільна прибиральниця, добилася газифікації у селах сільради. Була таким собі неформальним лідером. Нині ціни на все, зокрема і на газ, ростуть. Але навіть якщо перейти на дрова чи торфобрикет, то людям не стане легше: ні на руки, ні на гаманець...
