Вийшла друком нова книга: Джеймс Мейс «Україна: матеріалізація привидів». В основі — статті відомого американського та українського історика, публіциста, громадського діяча, присвячені історії України ХХ ст., її найбільшим трагедіям та здобуткам, а також подіям перших років незалежності. Більша частина статей опублікована свого часу у «Дні», а частина — оригінальна. Минулого тижня книжку представили в Чернігові упорядник, Наталія Дзюбенко-Мейс, друзі та колеги автора. Зустріч проходила в тій саме залі, де чотирнадцять років тому назад виступав Джеймс Мейс. Тоді багато що уявлялося інакше, спомини про нещодавнє минуле — неначе з іншої країни та іншого всесвіту, але живі учасники та трохи потьмянілі світлини засвідчують — то був чудовий день та неусвідомлені на той час всіма учасниками наслідки. Так чомусь трапляється — без огляду на наші поточні плани та цілі, що зрештою стають неважливими. Натомість ми несподівано для себе змінюємося.
Приїзд Мейса до Чернігова у червні 2002 р. став несподіванкою для всіх, хто так чи інакше був у ньому задіяний. Як з’ясувалося згодом, ніякого запрошення він не очікував та жодних планів кудись їхати не мав — Мейс редагував черговий англомовний номер газети «День» та готувався до занять у Києво-Могилянці. Щоправда, в Чернігові до того жодного разу не був, що трохи полегшувало ситуацію та аргументи приймаючої сторони. Для мене запрошення відомого американського дослідника уявлялося подію неймовріною — вперше про нього та висновки Комісії Конгресу і громадськості США з розслідування причин голоду в Україні 1932—1933 р. я дізнався восени 1990 р. і тривалий час навіть не знав, що Мейс живе в Україні. Але чому б не спробувати? Зрештою, вже сама зустріч із ним у редакції загальноукраїнського періодичного видання цікава, а як буде далі — життя покаже. Особливо ніхто не вірив у подібну вірогідність і в місті над Десною — завершувався навчальний рік, і в такий період інтенсивність публічних акцій зменшується, суспільне життя завмирає.
З точки зору чиновника то було певне порушення неписаних правил — взагалі-то виступи іноземців, тим більше таких відомих, перед державними службовцями (йшлося саме про таку публічну лекцію) треба було узгоджувати з першою особою. Але чомусь мені здавалося, що заперечень не буде, а зайвий раз турбувати за питанням, яке є особистою відповідальністю, не варто. Єдине, що вирішив попросити Мейса пам’ятати про специфіку аудиторії — він погодився, що, однак, ніяк не завадило йому назвати речі своїми іменами. Скажімо, доволі прозоро він висловив думку, яку згодом повторили учасники події в листопаді 2016 р.: без демонтажу старої пострадянської системи управління Україна не зможе вийти на рівень справжньої державності. Аудиторія була шокована, що в свою чергу сприяло невимушеному спілкуванню. Може, тому все відбулося якось неочікувано легко.
І от знову Чернігів, і знову Мейс. Цього разу — збірка його робіт. На зустріч прийшли понад сто чоловік — студенти, викладачі, працівники закладів культури, органів державної влади та місцевого самоврядування, журналісти... В тому числі й ті, хто чотирнадцять років тому назад ставив питання Мейсу, а він відповідав, як міг. Чи розуміли ми його — то вже інше питання. Тому, на думку упорядника видання, його поява була необхідною: на сьгоднішнй день це єдина книга, яка дає ключ до розуміння — що трапилося, як трапилося, як читати документи та розуміти їх. Книга ставить багато питань і дає багато відповідей. Так Мейс попереджав нас про ймовірність російсько-української війни на основі конфлікту імперської ідеї та України.
Справді, навіть у приватних розмовах він зачіпав цю тему — гостріше, ніж у друкованих текстах. Не те, щоб його застереження та аргументи не сприймалися, але здавалися аж надто фантастичною вирогідністю — зрештою, не можна ж двічі повторити те, що було у 1917—1921 рр. Виявилося — цілком. З такою здатністю до передбачення, що засновувалася на раціональних розрахунках суспільних процесів, жити важко. Колега Мейса, відомий українських історик Юрій Шаповал, зазначив під час зустрічі — розуміння чужого болю стало основою світосприйняття Мейса. Був випадок — під час мітингу за жертвами Голодомору виголошувалися промови. А в цей час Мейс не ховаючись плакав. Він завжди залишався самим собою й реагував на нашу трагедію більше, ніж ми тогочасні. Таким він був й у відносинах з оточуючими його людьми.
Чому так відбувалося, пояснив президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко: «Мейс допомогав нам осягнути самих себе, бо знав про нас значно більше, ніж ми про себе. Це було знання про біль України, що проходило через його особистість. І він мав досить сміливості, аби за будь-яких обставин сприймати свою місію та називати речі своїми іменами. Це те, чого так і не навчилися робити правлячі верстви, виховані колонізатором. Тому для нас Джеймс Мейс — найбільший українець останніх 25 років».
«Джим обрав Україну та зробив колосальний внесок у вивчення її найбільшої катастрофи», — наголосив відомий український дослідник Василь Марочко. Більше того, Мейс став центром тяжіння сил, вражаючи читачів своєю щирістю, правдивістю, відвертістю.
«Джеймc Мейс з’явився в потрібний для України час», — погодився з колегою професор Ніжинського університету Сергій Лепявко. Впродовж 1990-х років, передовсім на шпальтах «Дня», він фактично отримав «вільну трибуну» для висловлення своїх думок за за обставин, коли основна частина тогочасних істориків після розпаду СРСР знаходилися на роздоріжжі, а покоління пострадянських вчених ще не сформувалося. Водночас Мейс став одним із «двигунів» для перетворення історії з академічної науки в науку публічну, започаткувавши вивчення та популяризацію непопулярних до цього тем з українського минулого.
Під час цієї зустрічі у виступах істориків пролунало — як не дивно, найбільша робота Мейса, монографія «Комунізм та дилеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні, 1918—1933 рр.», досі не перекладена українською мовою, що звужує можливості доступу до неї читачів. Книгою Мейс по праву пишався. Через цю тему він прийшов до української тематики, зрештою — до дослідження Голодомору. Вочевидь, питання нашої честі — видати працю людини, яка присвятила себе Україні.
