У радянській історіографії 1929 рік був названий роком великого перелому, наступний за ним 1930 рік цілком може бути названий роком гучних політичних процесів. Адже сумнозвісний 1937 рік стався не на порожньому місці, почався Великий терор набагато раніше. Процес у «Шахтінській справі» навесні 1928 року наочно показав, у якому напрямку розвиватимуться події.
БОРОТЬБА РОЗГОРАЄТЬСЯ
Відмова від непу, перехід до прискореної індустріалізації та колективізації привели до наростання опору в широких верствах населення. Політика загравання з національними кадрами призвела до посилення так званих націонал-комуністів у союзних і автономних республіках. Цей процес нестримно наростав у першу чергу в Україні, Білорусії, в республіках Південного Кавказу.
Татарський комуніст Мірсаїд Султан Галієв ще напочатку 1920-х рр. вступив у гостре протистояння зі Сталіним з національного питання й великоросійського шовінізму, який все більше став проявлятися в діяльності ВКП(б). 1928 року було сфабриковано справу «султан-галієвської контрреволюційної організації». У ній пройшла низка керівників Татарії.
Продовженням стала справа кримськотатарської організації «Султан-Галієвський центр». У ній пройшло 102 особи. Усі притягнуті у цих справах були звинувачені в зв’язках із зарубіжними центрами, контрреволюції, антирадянській агітації й шпигунстві.
Утім, 1937 рік підвів страшну риску для всіх учасників цього процесу. Як тих, кого засудили, так і тих, хто засуджував.
Події, пов’язані з процесом Султана Галієва проходили практично паралельно з двома іншими широкомасштабними провокаціями Сталіна та його підручних. Цікаво, що в Україні й Білорусії влада не спромоглася вигадати для всього цього дійства навіть назв, що хоч у чомусь відрізняються.
Улітку 1929 року в Україні почала розкручуватися спіраль репресій, що пізніше стало відомою справою «Спілки відродження Україні» (СВУ). У сусідній Білорусії так само почалася справа «Саюза вызвалення Беларусi» (СВБ).
Додамо, що восени-взимку 1930 року завершальним акордом став процес «Промпартії» в Москві, що значною мірою базувався на справі СВУ в Харкові.
Значна частина української творчої інтелігенції, видатні учені нашої країни ставилися до радянської влади відверто вороже. Невипадково більшовики перенесли столицю до пролетарського Харкова. Формально внаслідок близькості Києва до тодішнього кордону з Польщею. Цікаво, що Мінськ був набагато ближче до кордону з тією ж Польщею, але столицю Білорусії не переносили.
Швидше за все, це було пов’язано з дещо іншим етнічним складом населення в Харкові, на що сподівалися лідери більшовиків в Україні й Москві. Проблема в тому, що зростання національної самосвідомості українського населення показало реальну небезпеку для Кремля.
Сталін був вельми занепокоєний діяльністю Миколи Хвильового. Настільки, що вимушений був письмово відповісти на його статтю «Геть від Москви». Якщо так, нехай і у сфері літературній, пише комуніст Хвильовий, то легко уявити, якими є настрої некомуністичної частини української творчої еліти. На порядку денному стало питання швидкої й серйозної розправи з її видними представниками.
Для комуністичного режиму слід було вирішити взаємопов’язані завдання.
По-перше. Шляхом репресій вибити найбільш відомих і авторитетних представників української інтелігенції, відомих учасників національно-визвольної війни 1917-1920 рр. і тим самим прибрати носіїв патріотичної ідеології.
По-друге. Залякати українську еліту й тим самим змусити визнати чинний порядок. Якщо вийде, то деяку частину залучити для реалізації й пропаганди партійної політики.
По-третє. Створити, зокрема, в Україні подібно до Татарії й Криму атмосферу істерики, шпигуноманії й нервозності. Це було важливо й з погляду підготовки наймасштабнішого процесу «Промпартії».
По-четверте. Процес проти інтелігенції мав перейти в репресії проти значного прошарку українського селянства, рядової інтелігенції, зокрема проти вчителів і лікарів.
По-п’яте. Сталіну вкрай необхідно було покінчити з автономістськими тенденціями в національних республіках, щоб мати можливість розпочати вирішальний етап боротьби проти тих, хто підтримував Троцького, Зіновьєва, Каменєва, так званих лівих, і проти так званих правих на чолі з Бухаріним. Значна кількість прибічників як тих, так і інших була й в Україні.
Політика українізації викликала гострий конфлікт між групами комуністів — прибічників офіційної лінії і противників. Сталін нагнітанням істерії хотів скористатися для завдання остаточного удару по українізації та своїм партійним противникам. У цьому сенсі Україна набувала особливого значення у внутріпартійних іграх і висувалася в цих сутичках на перший план.
По-шосте. Уже з 1928 року в СРСР відчувався дефіцит продовольства. Він поширювався зі сходу на захід. Україна трималася до осені 1929 року. Як писав перекладач Сталіна Валентин Бережков, його батько, повернувшись з відрядження до Харкова, розповів, що «тут, у столиці, анічогісінько немає. Зайшов до одного магазина, другого, третього. Усюди полиці були порожні. Вирішив пообідати в ресторані — там теж, окрім яєчні, всі рядки в меню виявилися викресленими». На що отримав від своєї дружини відповідь: «Поки ти їздив, у нас теж усе зникло. Куди поділося, не збагну...» Продукти почали видавати лише за картками, одяг — за спеціальними талонами. Громадянам треба було пояснити, чому зник недавній продовольчий достаток. Найпростіше це було зробити, зваливши провину за таке становище на внутрішніх ворогів і на їхній міфічний зв’язок із зарубіжними центрами.
НА ПРОЦЕСІ СВУ В ХАРКОВІ ПРОЙШЛО 45 ОСІБ. НАСПРАВДІ У ЙОГО ВИР ПОТРАПИЛО ПОНАД 30 ТИСЯЧ ЖИТЕЛІВ УКРАЇНИ
Незважаючи на проведення політики українізації органи ОГПУ ще у вересні 1926 року підготували внутрішній документ «Про український сепаратизм». У ньому, зокрема, говорилося, «та обставина, що українські націоналісти припинили відкриту боротьбу з радянською владою й формально визнали її, не означає, що вони остаточно примирилися з теперішнім станом справ і щиро відмовилися від ворожих задумів. «Культурна боротьба» набула величезної популярності й втягнула у лави своїх послідовників переважну більшість найвідоміших представників української контрреволюції».
Довго шукати кандидатів на фігурантів міфічної справи «Спілки відродження України» не довелося. Кандидатура академіка Сергія Єфремова була у полі зору органів досить давно. Нащадок старовинного роду священиків, які до середини XIX століття носили прізвище Охріменко, якнайкраще підходив на роль глави вигаданої контрреволюційної спілки.
Коли 1922 року з Радянської Росії була депортована група інтелектуалів на так званому філософському пароплаві, там було 77 осіб з України. Серед кандидатів на висилку був і Єфремов. Проте, чекісти висловилися проти деяких можливих пасажирів пароплава. На думку українських органів таким чином українська еміграція отримає істотне інтелектуальне поповнення, ще більше консолідується, й тоді ГПУ буде набагато складніше вести роботу з її дезорганізації й розкладання. Ось чому Єфремова й деяких інших майбутніх фігурантів справи СВУ не вислали. Згодився для провокації ОГПУ.
Починаючи з 1923 року, академік вів щоденник, у якому відображав не лише побутові події, а й взаємини з колегами, начальниками й т.д. Єфремов був досить прямою людиною, яка ніколи не приховувала своїх наукових і політичних поглядів. Хоча мав складний характер, але мав заслужений авторитет як учений і людина.
Його щоденник відображає значною мірою настрої української творчої еліти. Політика українізації дещо ослабила негативне ставлення до радянської влади, але з другої половини 1920-х рр. серед української інтелігенції наростає незадоволеність. Постійно йшли розмови про нестерпимі умови, в яких опинилася українська наука, оскільки від неї вимагали обгрунтовувати псевдонаукові догми комуністичних керівників. Усе це в умовах наростання гніту цензури, припинення або істотного обмеження міжнародних зв’язків учених, штучно створеної атмосфери істерії й психозу, нацьковування на інтелігенцію «передових робітників і селян».
Разом з академіком Єфремовим до СВУ запроторили і його брата Петра, професора Дніпропетровського інституту народної освіти, академіка Михайла Слабченка, якому відвели роль керівника одеської філії СВУ. Усього на лаві підсудних опинилися 2 академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), 15 професорів вишів, 3 письменники, 11 шкільних педагогів, 1 геолог, 1 священик УАПЦ, 5 редакторів, 2 юристи, 1 бібліотекар, 2 кооператори, 2 студенти.
Про те, як велося слідство, і які форми психологічного тиску використовувалися ОГПУ, свідчать спогади учасників процесу, яким удалося вижити у сталінській м’ясорубці Великого терору. Зокрема, один з підсудних Борис Матушевський згадував, що слідчий Брук кричав, що «ех, треба було б усю Україну перестріляти, та, на жаль, — не можна. Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!»
Не дивно, що Сергій Єфремов на допиті 25 липня 1929 року, незабаром після арешту, заявляв, що «про існування контрреволюційної організації не знав і ні від кого про неї не чув», а 10 вересня того ж року визнав «існування «Спілки визволення Україні», контрреволюційної організації, і свою до неї приналежність...» Коли іншим заарештованим почали показувати підписи під свідченнями «залізного» академіка, вони теж почали «зізнаватися».
Причини такої зміни в поведінці Єфремова цілком очевидні. Після арешту будь-якої людини його близькі ставали заручниками органів.
Борис Матушевський, через кілька років запитає у Єфремова в Ярославському ізоляторі на прогулянці про його зізнання. Академік сказав, що слідчий йому заявив, що «...або СВУ в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й узагалі вироки будуть досить м’якими, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОГПУ, і тоді ми заллємо кров’ю так званих «свідоміх українців» усю Україну. Це ми можемо зробити — ви це самі добре розумієте...»
Був і ще один аспект, особистий. Про нього киянка Тетяна Ільченко 1992 року написала в листі до газети «Рада». Вона в дитинстві спілкувалася з Єфремовим, який проживав у Києві у свого друга Володимира Дурдуківського. Сестра останнього Анісія фактично була дружиною академіка. Уже під час нацистської окупації Ільченко з мамою зайшла до Анісії Дурдуківської, й та розповіла, що Єфремову пригрозили: якщо не підпише підроблені папери, необхідні слідству, то її заарештують. Вважаючи, що тортури зведуть її в могилу, Єфремов, виручаючи кохану жінку, підписав усе, що від нього вимагали.
Хоча деякі з фігурантів справи СВУ були засуджені до розстрілу, вирок замінили на 10 років ув’язнення. Часи були ще не такі, щоб такі вироки виконувалися того ж дня. Та й не в розстрілах у той момент полягала мета Сталіна.
Ще один не дуже відомий факт зі справи СВУ — медичний. Від Сталіна в січні 1930 року надходить шифрограма. «Харків — Косіору, Чубарю. Коли передбачається суд над Єфремовим та іншими? Ми тут думаємо, що на суді треба розвернути не лише повстанські й терористичні справи обвинувачених, а й медичні фокуси, що мали на меті вбивство відповідальних працівників. Нам нічого приховувати від робітників гріхи своїх ворогів. Крім того, нехай знає так звана «Європа», що репресії проти контрреволюційної частини спеців, що намагаються отруїти й зарізати комуністів-пацієнтів, мають повне «виправдання» й по суті справи бліднуть перед злочинною діяльністю цих контрреволюційних мерзотників. Наше прохання погоджувати з Москвою план ведення справи на суді».
Відомому лікареві Аркадію Барбару, який проходив у процесі, пацієнтами якого були й деякі комуністичні вожді, і в кошмарному сні не могло привидитися, що він нібито розглядав пацієнта-комуніста «не як хворого, а як ворога». Але незабаром йому довелося у цьому зізнатися.
При цьому ефемерність звинувачення була настільки очевидна, що її визнають і автори доповідної записки про діяльність медичної секції СВУ. «Нами не унеможливлюються факти конкретного широкого шкідництва в цьому сенсі з боку лікарів — членів СВУ, хоча їхні свідчення позбавлені необхідної чіткості, з кожним новим свідченням це питання набуває реальніших форм».
Ці визнання мали фарсовий характер, але доля лікаря була трагічною. Засуджений до 8 років позбавлення волі, він у жовтні 1938 року був розстріляний за те, що нібито продовжував «контрреволюційну діяльність» уже в концтаборі.
Хоча на процесі СВУ у Харкові пройшло 45 осіб, насправді в його вир, за оцінками сучасних дослідників, потрапило понад 30 тисяч жителів України. Про те, як малограмотні хлібороби в катівнях ОГПУ вперше дізнавалися про СВУ, писав Федір Шепель («День», 01 серпня 2003 року). Ми ж відзначимо деякі інші аспекти.
У справі СВУ проходив відомий український історик, архівіст Володимир Міяковський. Його звинуватили в тому, що він, будучи завідувачем Київського центрального історичного архіву, використовував службове становище для зберігання антирадянської літератури. У лютому 1930 року трійка засудила його до 5 років ув’язнення.
Разом з безпосередніми учасниками процесу СВУ у Харкові були ті, кого планувалося залучити до справи.
Видатний український поет Максим Рильський через рік після процесу був арештований як учасник «секції СВУ». На допиті 30 березня 1931 року він засвідчив, що «був персонально пов’язаний особистими стосунками з деякими носіями так званої «української ідеї». Не маючи конкретних доказів провини поета, слідчі буквально видавлювали з нього зізнання, що його функцією в СВУ «була літературна діяльність, спрямована на відтягування читацьких мас від класової боротьби».
У якийсь момент слідчі зрозуміли, що реально з Рильського вони більше нічого не витягнуть і вирішили закрити справу. Проте, дамоклів меч висів над поетом довгі роки.
Справа СВУ була не першим політичним процесом в Україні. У травні 1921 року відбувся суд над членами ЦК Української партії соціалістів-революціонерів. Він відомий як «Справа Голубовича» за прізвищем колишнього прем’єр-міністра уряду УНР. Уже тоді радянська влада використовувала українські процеси як свого роду репетицію процесів московських. Через рік, улітку 1922 року, в російській столиці відбувся процес над діячами партії соціалістів-революціонерів. Вироки були однотипними.
Паралельно харківському процесу СВУ розкручувалася справа СВБ у Білорусії. Від видатних білоруських літераторів Якуба Колоса і Янки Купали вимагали покаянних листів, довкола них була створена атмосфера істерії та засудження. Янка Купала навіть намагався покінчити життя самогубством.
Незважаючи на підняту істерію повторити в Мінську харківський процес не вдалося. Позасудовою постановою 86 осіб було засуджено. Усього у справі СВБ було заарештовано понад 300 осіб.
ДОЛЯ ЖЕРТВ І КАТІВ
З фігурантів харківського процесу мало кому вдалося вижити. Сергій Єфремов помер у Ярославському ізоляторі 31 березня 1939 року за три місяці до закінчення його терміну.
Не вдалося це й тим слідчим, які працювали над цією провокацією. Як випливає з виписки науково-дослідного просвітницького центру «Меморіал», слідчий Брук, у якого все українське викликало таку алергію, в лютому 1938 року був розстріляний.
Для процесу в Харкові була призначена Кримінальна судова колегія Верховного суду УРСР у складі Приходька, Соколянського, Волкова.
Голова — Антип Приходько, колишній член Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів) (комуністів). 1920 року був прийнятий до компартії. До свого арешту був заступником наркома освіти України. Розстріляли його ще до 1937 року.
Іван Соколянський — талановитий педагог, очолював Інститут дефектології й мав великі досягнення у навчанні сліпих і глухих. Був арештований, але вийшов на свободу і помер 1960 року в Москві.
Третій член суду Григорій Волков був главою Кримінальної касаційної колегії Верховного суду УРСР. Потім перейшов на роботу до Москви. Перед арештом працював в Інституті червоної професури.
Чекісти, які провели процес СВУ, отримали вдячності від керівництва, але їм це мало допомогло.
Головний режисер цієї вистави Валерій Горожанін (Купельський) 1921 року розробив ліквідацію петлюрівської організації «Народна помста» і брав участь у захваті 1923 року Юрія Тютюнника. Після закінчення процесу в Харкові був направлений до Москви. З листопада 1935 року — старший майор держбезпеки, заступник начальника Особливого бюро НКВС СРСР. У листопаді 1937 року звільнений з органів і в серпні 1938 року розстріляний.
Цікаво, що Горожанін був приятелем Володимира Маяковського, який йому присвятив вірш «Солдати Дзержинського».
Перший заступник Горожаніна Борис Козельський (Голованевський) з 1927 року начальник 2 відділення секретного відділу ГПУ УРСР, з 1934 року начальник секретно-політичного відділу Управління держбезпеки НКВС УРСР. Після звинувачень у створенні троцькістської організації застрелився 2 січня 1936 року. Великий некролог про нього підписали керівники партії й НКВС України.
За рік до цього, вночі 30 серпня 1937 року, громадський обвинувач на процесі СВУ, тоді секретар ЦК КП(б) У, а потім голова Раднаркому України Панас Любченко вибіг із засідання ЦК, приїхав додому й застрелив спочатку дружину, потім сина, потім себе. Того ж 1937 року були розстріляні слідчі Ахматов, Южин, Грозний, Правдін, Бронєвой, колишній голова ОГПУ України Всеволод Балицький
Процес СВУ відкрив чергову серію репресій проти української інтелігенції. На початку 1933 року почалася справа «Української військової організації» (УВО), у якій проходили три письменники — Олесь Досвітний, Сергій Пилипенко і Остап Вишня. Вони звинувачувалися в підготовці вбивства другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева й голови Раднаркому Власа Чубаря. Їх теж розстріляли в період Великого терору.
У справі УВО було заарештовано 148 осіб, 9 осіб, зокрема Досвітнього й Пилипенка, розстріляли, Вишня отримав 10 років таборів. У січні 1934 року у зв’язку з цією справою в Москві був арештований заступник голови бюджетної комісії ЦВК СРСР Михайло Полоз, який працював повпредом УРСР у Москві, головою Держплану й наркомом фінансів УРСР. Він був засуджений до 10 років таборів. У листопаді 1937 року розстріляний. Червоною ниткою в цій справі проходила причетність до СВУ.
До 1937 року в Україні пройшло ще 15 таких процесів. Від «Українського національного центру» до «Національної фашистської організації України».
Клеймо з трьох літер СВУ трагічно позначилося на долях не лише нашої інтелігенції, а й усього народу.
У Харкові на будинку по вулиці Римарській, 21, тепер у ньому не Оперний театр, а обласна філармонія, висить дошка на згадку про репресований цвіт українського народу.
