Стаття українського олігарха Віктора Пінчука в американському виданні Wall Street Journal з так званими «болісними компромісами» мала великий резонанс в суспільстві. Через два тижні вона все ще підтримує високу «температуру обговорення». Пропозиції «бізнесмена та філантропа», як він себе підписав, розкритикували відомі політики, громадські діячі і журналісти. Адже в цій публікації олігарх фактично вивів формулу компромісу заради досягнення «миру» в Україні. Тобто, умовно визнаючи українські території за Україною, де-факто він пропонує відмовитись від них на користь окупанта до кращих часів.
«...Крим — це Україна і має повернутися. Але Крим не має стати на заваді досягненню угоди, яка закінчить війну на сході на базі справедливості. Мине 15—20 років, щоб забезпечити достатнє економічне зростання, стабілізувати інфраструктуру, соціальну захищеність і фінансову систему. Тоді усі в Криму захочуть жити в Україні. ...Конфлікт на сході ініційований з-за кордону і не є боротьбою за автономію або громадянською війною. Не буде умов для чесних виборів, поки Україна не візьме під контроль всю її територію. Але нам, можливо, варто не звертати на це уваги і провести місцеві вибори. ...І давайте визнаємо, що Україна не приєднається до НАТО ні найближчим часом, ні в середньостроковій перспективі», — пише Віктор Пінчук.
Заступник голови Адміністрації Президента України Костянтин Єлісєєв в тому ж WSJ дав відповідь Віктору Пінчуку, де пояснив, що позиція української влади є діаметрально протилежною позиції Пінчука. «Не можу погодитися із його (Пінчука) закликом до компромісу, який базується на побоюваннях. Страх та слабкість — погані радники вони лише розігрівають апетити Росії. ...Ні розвороту європейської та євроатлантичної інтеграції. Це було би здачею незалежності та суверенітету України. Ні — торгівлі територією України, чи то Донбас, чи Крим. Ці території не можуть бути предметом торгівлі за мир», — заявив Єлісєєв.
Є всі підстави вважати (згадаємо останні заяви окремих експертів в Росії про необхідність бомбардування українських військових, або приклад Абхазії та Південної Осетії), що РФ добровільно не залишить окуповані території. І стосується це не лише Криму, а й Донбасу, де вже давно сформований потужний військовий анклав. Важко уявити, що Кремль добровільно виведе або залишить масу техніки разом з бойовиками. Отже мета Путіна — державність України. Тож про які «компроміси» може бути мова? Очевидно, що йдеться не про компроміси, а про односторонні поступки. І ті, хто нашіптує всілякі навіювання щодо примирення, виступає зовсім не за мир, а за «договорняк». Персона Пінчука в цьому плані досить показова. Це не просто один з найбільших представників олігархічної системи України, це зять екс-президента Леоніда Кучми. Останній, до речі, як тільки Кремль окупував кримський півострів буквально одразу (в травні 2014-го) заявив: «Крим ми вже втратили, і я вважаю, що повернути його нереально, адже Росія пішла ва-банк».
По суті, Пінчук представляє родину, яка непросто свого часу створила основні проблеми для державності України (Кучма найдовше серед усіх інших займав найвищі посади в державі — спочатку рік прем’єрства, а потім десять років президентства), вона досі впливає на українську політику. Сьогодні мало хто згадує, що перший майдан зібрався саме проти Кучми, який спочатку хотів залишитися на третій термін, а потім зробити своїм наступником Віктора Януковича. А другий, вже кривавий майдан, вийшов проти «учня» Кучми — Януковича, який пізніше таки прийшов до влади. Сьогодні, Кучма вже третій рік представляє Україну на мінських переговорах, які насамперед за своїм форматом із самого початку є програшними для України, а по своїй суті проводять позицію Кремля по фактичному контролю ним окупованих територій Криму і частини Донбасу. Як тут не згадати, що «Мінськ» підписав саме Кучма. Відповідно, пропозиції Пінчука — це по суті закономірний крок попередньої діяльності цієї родини.
«Ця стаття не випадкова, — коментує «Дню» головний редактор проекту BlackSeaNews, кримчанин Андрій Клименко. — Є дві складові причин її появи. Перше. Головне не те, як почати розмову, а те, як з неї вийти. Пінчук таким чином фактично нагадує Трампу, що вони знайомі. Він розповідає всьому світу, що він знайомий з Трампом і навіть вмикав його по скайпу на одному з своїх форумів YES. Друге. Безумовно, подібного роду речі є певною мірою зондажем — офіційних думок, громадської реакції. Не може не викликати інтерес те, що це вже другий потужний зондаж на цю тему. Перша спроба промоніторити реакцію була тоді, коли свої заяви зробив Кіссінджер. Його слова майже ідентичні тому, що написав Пінчук. Можна зробити припущення, що великі ділові круги стомились від війни і санкцій. Ці кола є, як в РФ, так і поза нею. Вони намагаються розпочати роботу з денонсації санкцій, а зробити це можна лише за умов того розкладу, який описав Пінчук. Чесно кажучи, я думаю, що готується не Мінськ-3, а Мюнхен-2017».
«Пінчук намагався змоделювати собі певну реальність. Треба розуміти, що Пінчук намагається давно приймати участь у великій політиці, — коментує «Дню» блогер, телеведучий, луганчанин Сергій Іванов. — Але його модель і прогнози не реалізувалися. Пройшли вибори в США і результати виявились не тими, на які він розраховував і в який він інвестував. Тепер він, як будь-який пристосуванець, намагається терміново переформатувати порядок денний. При цьому цю людину не цікавлять інтереси держави і те, що українці воюють. Чому він взагалі має давати нам поради? В статті написано, що він є бізнесменом і філантропом, але треба чітко вказати, що він є олігархом і зятем людини, яка підозрюється в замовному вбивстві журналіста. Більш того, його тесть збагатився виключно завдяки корупції. Не зрозуміло, чому це Пінчук бере на себе роль визначати зовнішньополітичні вектори держави?».
Пропозиції Пінчука виявилися непоодинокими. Своє бачення з приводу даної проблеми виклав у інтернет-виданні «Апостроф» дипломат, голова правління МЦПД Василь Філіпчук. В ній він покроково описує ще один «компромісний» сценарій, який він називає найбільш конструктивним. Матеріал називається «Розмінна монета чи поле бою: що буде з Україною у 2017 році. 9 кроків до врегулювання конфлікту з Росією».
Щодо Севастополя — Філіпчук пропонує: «Україна погодиться надати його в оренду РФ на 99 років за зразком оренди Гонконгу Британією у Китаю». Далі: «Севастополь визнається під формальним українським суверенітетом, але відділяється адміністративним кордоном від Криму, управляється призначеним РФ губернатором (!!! — Ред.) і є російською військовою базою». Читай — де-факто Україна має відмовитися від власної території і не визнати її окупованою. Останній момент вкрай важливий, адже саме визнання окупації покладає на агресора відповідні зобов’язання. При цьому питання санкцій проти РФ, звичайно, має бути зняте.
Наступний не менш наївний пункт стосується всього кримського півострову. «Сторони запроваджують модель Північно-Ірландського врегулювання (Угода Страсної П’ятниці від 1998 року) для визначення статусу кримського півострова, — зазначається в згаданій статті. — На 20 років встановлюється мораторій щодо статусу Криму. Півострів залишається під українським суверенітетом, але усі державні повноваження і функції за винятком зовнішньої, безпекової політики, грошового обігу передаються місцевим органам влади». І це після заяв Путіна про те, що питання Криму для нього вирішено остаточно. Тож про який суверенітет в такому разі йдеться? Прикметно, що автор статті згадує не лише про суверенітет, а й національну безпеку. А саме «Україна забезпечує управління питаннями національної безпеки, зовнішніх зносин, грошового обігу в Криму». Чи не через кримського «князька» Аксьонова буде реалізовуватись цей пункт?
Згадав дипломат і про газ — одвічне джерело збагачення українських олігархів. Філіпчук пропонує впровадження «третього енергопакету» ЄС і надання допуску «до продажу газу кінцевим споживачам, які відповідають визначенню ЄС щодо кваліфікованого оператора». Україна має погодитись виставити на продаж акції компанії «Укртрансгаз» за умови забезпечення рівного доступу усіх сторін до використання ГТС. На думку Філіпчука, усі ці заходи усунуть «енергетичні» подразники у двосторонніх відносинах з РФ.
Філіпчук пише, що «Україна та РФ мають погодитись повернутися до існуючої двосторонньої договірно-правової бази, у тому числі і до так званого Великого договору, який має бути пролонгований». Україна на думку Філіпчука має погодитись «продати або віддати у концесію ті заводи ВПК, які працюють лише на російському ринку, акціонувати з можливістю купівлі акцій Росією інших підприємств». Росія, в свою чергу, гарантуватиме контроль України над використанням продукції ВПК, яка вироблятиметься на нашій території. Гарантії РФ, схоже має забезпечувати завезеними на Донбас «градами» та танками.
Не менш дивно в цьому плані виглядає пропозиція Філіпчука про «згоду РФ вивести усіх своїх агентів впливу з Донбасу». Згадані озброєні до зубів «Мотороли», мабуть, добровільно мають розкаятись і втекти геть. Резюмуючим пунктом у Філіпчука звучить абзац про «нормалізацію українсько-російських взаємин». Терористи, які до дня «Д» не залишать українську територію, будуть знищені без переговорів. Цікаво, що в такому випадку заважає знищити терористів зараз? Не оминув дипломат і термін «стратегія реінтеграції ОРДЛО», при цьому жодним словом не обмовившись про деокупацію.
«Якщо виходити з інтересів держави, то запропоновані в згаданих статтях компроміси є неприйнятними, — коментує «Дню» екс-міністр закордонних справ України Володимир Огризко. — Причому йдеться не лише про одну статтю Пінчука і вже цілу серію публікацій. Якщо виходити з інтересів конкретного бізнесу чи конкретної залежності, то ні про які державницькі інтереси тут не йдеться. Зрештою, треба відрізняти бізнес і національні інтереси. Якщо власники бізнесу вважають, що їм краще працюється з ворогом, то тоді ним треба просто перебиратись до РФ і там працювати. Я зараз чекаю Давоса і з цікавістю подивлюся, хто буде зустрічатись з Пінчуком, після його статті в WSJ. Це буде тестом для нашого політичного класу. Дуже сумно, що один з фондів (Міжнародний фонд «Відродження». — Ред.), попри те, що він заявив, що не погоджується з позицією Пінчука, однак буде продовжувати з ним робити спільні проекти».
Заяви Кіссінджера, стаття Пінчука, пропозиції Філіпчука... виглядають багаторівневим зондажем українського суспільства та світової спільноти. Таким чином нас намагаються підготувати до «м’якої» капітуляції, коли сторона, на яку напали, замість того, щоб назвати речі своїми іменами, робить вигляд, що нічого не трапилось. А це вже удар по базовій інституції державності — суверенітету. Так інтереси окремих осіб фактично підміняють інтереси держави Україна, що є прямим ударом по національній безпеці. Виникає закономірне питання — чому окремі олігархи дозволяють собі говорити від імені України, тим самим беручи на себе питання врегулювання зовнішньої політики?
Отже, якою може бути альтернатива, яка контр-стратегія? «Необхідно речі називати своїми іменами, — наголошує Володимир Огризко. — Невизначеність в термінах спонукає до спекуляцій. Напіввійна, напівАТО, напівпереговори, напівконсультації. Зрештою, це призводить до відступу і поразки, а ворога заохочує до наступу. Така гібридність шкодить Україні. Ніхто не заважає владі не обмежуватись формальними заявами, а юридично розставити точки над «і». Ніколи не пізно виправляти свої помилки, так само, як не пізно розривати дипломатичні відносини з агресором. Ми можемо звільнити Крим і окуповані території Донбасу, якщо донесемо до наших західних партнерів дуже просту істину — Росія є загрозою не лише для України, а й для Заходу. Якщо ми не об’єднаємося проти цієї загрози, то вона буде шкодити інтересам цивілізованого світу. Якщо ми хочемо не констатувати, а діяти, то мусимо думати не про формати, а про об’єднання і стримування РФ. Якщо ж ми будемо лише робити заяви та висловлювати занепокоєння, то ситуація буде розгортатись на користь агресора».
