Михайло Горбачов схвалив приєднання Криму до Росії і заявив, що на місці Володимира Путіна він вчинив би так само. Суворо кажучи, про схвалення анексії півострова Михайло Сергійович і раніше неодноразово заявляв. Чи заслуговує така позиція засудження? Безумовно, заслуговує. Чи варто через ці заяви не пускати Горбачова до України й вимагати, щоб його не пускали до Євросоюзу, до чого закликають деякі гарячі голови у Верховній Раді? Ось це вже явний перебір.
Не кажучи вже про те, що Брюссель у цьому питанні Київ не слухатиме, Михайло Сергійович сьогодні — аж ніяк не діючий політик, а всього лише заслужений пенсіонер, нехай і з Нобелівською премією миру. Його вплив на сучасну російську, утім як і на світову, політику дорівнює нулю. Тому вони з Путіним щодо Криму й України перебувають в абсолютно різному становищі. Нинішній російський президент володіє всією повнотою влади для того, щоб не лише прийняти політичне рішення, а й добитися його втілення у життя. Що він і зробив, окупувавши Крим і здійснивши тим самим акт неприкритої агресії, а потім розв’язавши війну на Донбасі. А от Горбачов, звісно, може згадувати ті часи, коли він був володарем другої наддержави світу, може сварити американців за те, що вони нібито раділи розпаду Радянського Союзу (щось у той час великої радості в американських ЗМІ, та й серед політиків, я не помічав; швидше переважало занепокоєння — що буде на пострадянському просторі, як зберегти там стабільність).
Нарешті, у Михайла Сергійовича, як у людини і громадянина, є повне право схвалювати або не схвалювати політику Володимира Володимировича. У випадку з Кримом (не знаю, як з Донбасом) Горбачов путінську політику чітко схвалює. І робить це аж ніяк не через сервільність. Він дійсно багато в чому продовжує жити в радянських реаліях. І щиро вірить, що розпад СРСР — це не лише найбільша геополітична катастрофа XX століття, а ще й — історична випадковість. Тільки винить він у краху наддержави аж ніяк не себе, а інші сили — Єльцина, Америку, українських і прибалтійських націоналістів тощо. І всі пострадянські кордони для Горбачова, як і для Путіна, — суцільна умовність. От якби СРСР раптом відродився, як фенікс з попелу, тоді б Михайло Сергійович, як він сам зізнається, мабуть, готовий був би повернути Крим Україні. Але незалежній Україні — ні в якому разі б не повернув. Кримнаш — і крапка!
Але точнісінько так, як і Горбачов, згідно з даними всіх соціологічних опитувань, думає не менш ніж 80 відсотків росіян. То що, тепер усіх їх не пускати ні до України, ні до Європи, поки не одумаються? Так переважна більшість цих росіян за кордоном ніколи не були й туди зовсім не прагнуть. Отже, заборонами поїздок до Європи їх можна лише укріпити в думці, що з Кримом Путін усе зробив правильно. Переконати їх у протилежному може лише життя, й то лише після встановлення в Росії адекватнішого політичного режиму. І займе це не один рік, а можливо й не одне десятиліття. Поки ж українській стороні треба прагнути донести свою позицію щодо Криму як до світової спільноти, так і до населення Росії.
Можливо, рано чи пізно росіяни замисляться над економічною ціною анексії Криму. І тут не йдеться про антиросійські економічні санкції, запроваджені країнами Заходу. Набагато важливішою є та абсолютно об’єктивна і невблаганна обставина, що Крим як економічно успішний регіон може існувати лише в тісному взаємному зв’язку з континентальною Україною. Інакше сільське господарство там занепадає через брак води, і з тієї ж причини, а також через дефіцит електроенергії курортна галузь у Криму зараз може існувати лише на дотаційній основі. 2015 року не менш як 67% фінансування надходило до Криму з російського бюджету, а турпотік зменшився в чотири рази. І поки Крим буде у складі Росії рівень його дотаційності буде приблизно таким же, як у Дагестані й без якихось надій на великі недержавні інвестиції.
Спроба розв’язати транспортну проблему ізольованого півострова здійснюється цілком у російському стилі. Замість того, щоб оперативно наростити потужності кримських портів і зафрахтувати або побудувати більше поромів і суден, щоб розв’язати проблеми постачання, був розпочатий набагато амбітніший, але й значно витратніший (а головне — максимально корупційномісткий) проект будівництва моста між Керченським півостровом і Таманню. Зараз оголошена вартість моста через Керченську протоку — 228 млрд рублів. Але як свідчить російський досвід здійснення будівництв такого масштабу, кінцева вартість реалізації проекту буде як мінімум у 2-3 рази вищою.
Тут, поміж іншого, далася взнаки континентальність мислення російського керівництва. До всякої заморської території, що не має сухопутного зв’язку з основною територією Росії, її правителі ставляться з певною підозрою, як до не цілком своєї, що, не дай Боже, уникне контролю з боку федерального центру, а то й зовсім відділиться від Росії. Тому з такою територією прагнуть за будь-яку ціну встановити сухопутний зв’язок. Пригадаймо, скільки копій було зламано довкола спроби отримати екстериторіальний коридор зв’язку з Калінінградською областю через Литву. З Кремля міст через Керченську протоку бачиться аналогом сухопутного коридору з Кримом. Він ніби ще раз підтверджує російське право на Крим.
До того ж тут може бути й таке міркування. Якщо коли-небудь Крим повернеться до України, то їй дістанеться й уся додаткова інфраструктура кримських портів, побудована Росією. А от міст до Криму, він так і залишиться російським, і за проїзд по ньому можна буде стягувати плату (щоправда, велике питання, хто тоді стане по цьому мосту їздити). Звісно, свого часу Путін, як і Горбачов, готовий був залишити Крим Україні, за умови її вступу до Митного (Євразійського економічного) союзу й перетворення на російську маріонетку. Проте війна на Донбасі зруйнувала плани Путіна щодо реставрації СРСР, нехай у іншій формі і під іншою назвою.
