У Києві в черговий раз пройшов марш, серед перших персон якого вже традиційно значиться Міхеїл Саакашвілі. Інших учасників маршу назвати опозицією до влади можна хіба що умовно, адже деякі з них досі перебувають у пропрезидентських фракціях, як-от Сергій Лещенко чи Мустафа Найєм. Взагалі, виникає дивна ситуація — під Радою протестують і висувають вимоги до парламенту депутати, які мали б це робити в стінах самої Ради. Разом з тим проти Президента виступають ті, хто належить до його фракції. Причому йдеться не просто про критику Петра Порошенка. Вони вимагають імпічменту. Зазначимо — не просто змін до законодавства про імпічмент, а саме імпічменту. Саакашвілі в цьому плані висловлюється досить чітко. Можна навіть сказати, що це єдина чітка його вимога, адже всі інші його вимоги звучать шумом про «владу бариг», «злочинців при владі» тощо. Озвучує гасло про імпічмент Саакашвілі з прямим натяком на те, що він сам готовий стати «заміною» чинному главі держави. Чи такої ж думки про «альтернативу Порошенку» інші учасники сцени протесту — залишається питанням. Схоже, що кожен із них думає про власні передвиборчі дивіденди.
Якщо попередня хода називалася «маршем обурених», де тягали транспарант зі словом «імпічмент» і зібралося дійсно кілька тисяч учасників, то нинішня, не менш масова, вже прямо назвалася «маршем за імпічмент». Та й навіть саме слово «імпічмент» рясніло на плакатах куди більше.
Видно, що народ, який ходить на ці марші, здебільшого не цікавлять тонкощі законодавства і змін до нього. Ще 17 жовтня, коли відбулися походи до урядового кварталу з вимогами про політичну реформу, їхні учасники слабко уявляли, що таке Антикорупційний суд і взагалі плуталися в переліку вимог. То була перша спроба «підтягнути людей». Намети біля Ради, перекриті вулиці, велике число поліцейських (які потім за наказом Авакова зникли і залишили протестувальників на самоті та в певній розгубленості) — все це було спробою імітувати Майдан. Так вийшло, що вживання певними політиками слова «Майдан» стало для цих акцій фальстартом.
«Інститут відповідальності найвищої посадової особи — це належний і поширений в демократичному світі інститут, — коментує «Дню» кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави та права ім. В.М. Корецького НАН України Микола СІРИЙ. — Стосовно кожної посадової особи має діяти інститут притягнення до відповідальності в разі вчинення злочинів. Разом з тим, враховуючи статус найвищої посадової особи держави, абсолютно природно в демократичних країнах передбачені спеціальні механізми, які отримали назву імпічменту — тобто відсторонення від посади з подальшим притягненням до відповідальності. На сьогодні у нас активно розбудовується правоохоронний блок можливого переслідування всіх посадових осіб, крім Президента України. Це ситуація не є нормальною в тому числі з урахуванням надзвичайних повноважень, які сконцентровані в інституті Президента України» / Фото Рейтер
Взагалі технології залучення людей до мітингів прості й давні. Представники нинішньої влади до 2014 року самі брали активну участь у подібних маршах. Зігнати або зібрати натовп не важко. Для цього потрібна певна кількість «заробітчан», певна кількість місцевих активістів різного ступеня маргіналізму та адекватності, гучномовці, прапори та чіткий план пікетів з прописаними гаслами. За гаслами також далеко ходити не треба — тема реформ і боротьби з корупцією в наших умовах має довгограючий характер. Коктейль пікету, мітингу або маршу готовий. Але не Майдану.
Для справжнього протесту потрібне масове обурення. І воно справді зростає. Журналіст Дмитро ТУЗОВ справедливо зазначає у FB: «Мені здається, що найтупіше, що зараз можуть зробити лояльні до Порошенка «лідери думок», які намагаються сформувати інформаційне тло, то це поширювати інформацію про 2500 людей і про те, що всі були проплачені. Це буде справді примітивна й, на жаль, традиційна реакція, за допомогою якої Президентові хочуть забезпечити «теплу ванну». Мовляв, все йде за планом, а на купку маргіналів можна не звертати уваги».
У цьому плані Порошенку не варто довіряти комфортним навіюванням власних політтехнологів, які в соціальних мережах створюють видимість відсутності об’єктивних приводів для протесту. Рівно як не варто впадати в надмірну параною, яка зіграла злий жарт з попередником. Це той випадок, коли варто своєчасно вийти до народу з конкретними кроками, а не вкотре пірнати в маніпулятивні пасажі. Адже владі дедалі важче списувати власні прорахунки на війну. Та й із самого початку влада зробила хибну ставку на інформаційні маніпуляції, коли ще можна було гратись в обіцянки, а потім різного роду інформаційними приводами відволікати увагу від їх виконання («АТО за два тижні», «тисяча гривень на день військовим» — цим досі дорікають Порошенку).
Прикметним є те, що й Саакашвілі з’явився саме в момент першої річниці президентства Порошенка, коли народ вимагав звіту щодо згаданих обіцянок. Тоді кроки Порошенка багатьма сприймалися на «ура!». Мовляв, ось тепер підуть реформи, «як у Грузії». Проте чи можна порівнювати Грузію з Україною, чим відрізнялися перший та другий строк президентства Саакашвілі, і, зрештою, чому останній замість того, щоб займатись Одещиною, почав працювати «торпедою» проти конкурентів Порошенка, задумувались не всі. В Україні пан Міхеїл дедалі більше нагадував найманця, який, очевидно, бачив себе не лише очільником області. Чи обіцяв йому Порошенко щось більше? Ми цього не знаємо. Але знаємо, що нічого більше Саакашвілі й не отримав. Наслідок очевидний. Останній всіляко використовує свою харизму, міфи та об’єктивне обурення народу для здіймання громадських хвиль протесту. Втім, всю цю проблему, пов’язану з Саакашвілі, влада сама собі створила, починаючи з надання за одну ніч громадянства.
Та чи уявляє зараз народ, що таке реформи, що таке справжня корупція і, зрештою, навіщо потрібен закон про імпічмент?
Якщо почати з останнього, то очевидно, що вдосконалене законодавство про імпічмент (як і про референдум) потрібне для того, щоб вирішувати питання зміни влади, яка системно не виконує передвиборчих обіцянок, у цивілізований спосіб, без потрясінь та провокацій. Але складається враження, що «смачну» обіцянку Порошенко сам зберігає до наступних виборів. Провести через «свій парламент» цей закон було б ефектним кроком «демократичного Президента». Та чим більше затягує глава держави з таким кроком, тим більше балів набирають різного роду популісти, котрі, як ішлося вище, під законодавством про імпічмент розуміють імпічмент конкретного Президента.
«Конституцією України передбачено, що Президент України може бути усунений з посади лише шляхом застосування процедури імпічменту, — коментує «Дню» екс-заступник генерального прокурора України Віталій КАСЬКО. — Ця процедура у загальних рисах згадується в Конституції, проте закону для її детальної регламентації за понад 25 років незалежності України так і не було прийнято. Існування ж такої процедури є ознакою цивілізованості суспільства і частиною системи стримування та противаг для різних гілок влади. Президент на час виконання повноважень не підслідний діючим правоохоронним органам через те, що його відповідальність передбачена Конституцією. І якраз формою такої відповідальності є імпічмент. Виходить так, що застосувати цю відповідальність на практиці наразі неможливо. Звичайно, цей фактор може використовуватись і в політичній боротьбі».
«Мене складно назвати прихильником Петра Порошенко, — пише на своїй сторінці у «Фейсбуці» народний депутат із фракції «Народний фронт» Сергій ВИСОЦЬКИЙ. — Політично я останні років сім-вісім виступаю за необхідність конституційної реформи щодо перетворення України на парламентську республіку. Більш того, на закритих нарадах із самого початку цієї каденції Ради я казав про необхідність закону про імпічмент як важливого кроку до більш збалансованої системи управління... Нічого поганого в тому, що частина громадян та політиків підтримує цю вимогу, не бачу. Мирний марш за політичні перетворення також не вважаю чимось екстремальним чи поганим. Але вважаю, що солідаризуватися з відвертими маріонетками Кремля та їхніми медіарупорами — це ганьба не менша, ніж альянс Банкової з Медведчуком та Фірташем — Льовочкіним. Це свідчить про те, що мета адептів трансформацій — не самі трансформації, а досягнення влади будь-якою ціною. Навіть ціною співпраці з кремлівською п’ятою колоною. Реальна опозиція — це створення державницької альтернативи. Це створення саме проукраїнського порядку денного. Із сьогоднішніх подій можу зробити висновок, що особи, які претендують на роль альтернативи, стоять поза українським інтересом так само, як деякі діячі з Адміністрації Президента. Боротьба між різними гілками кремлівської мережі впливу на Україну, із залученням найпрогресивнішої риторики, не має нічого спільного з боротьбою за Україну».
На марші лунали заклики і щодо захисту НАБУ, зокрема його голови Артема Ситника. Та, знову ж таки, коли говорять про боротьбу з корупцією, то виникає запитання — а що знають прості громадяни про неї? Про ту справжню корупцію, яка рухає досі державні механізми у своєму напрямку. У нашій країні саджають за «хабар», а не за «корупцію». Справжня ж корупція є важелем зовсім іншого рівня. У країні, де Президент на очах у народу і світу просуває свою людину в генпрокурори через зміну до законодавства в експрес-режимі, а сам генпрокурор виступає проти одного з антикорупційних органів, чи можна говорити про якісь зміни в цій сфері? Ні. Але можна говорити на телеефірах і кричати на мітингах. Більш того, можна навіть отримувати гранти на журналістські розслідування про те, як який-небудь чиновник вимагає кілька тисяч хабара. Те ж стосується і всілякого роду реформ.
Та народ і не зобов’язаний розбиратися в тонкощах законодавства, так само як і давати ценз професіоналізму тих чи інших посадовців. Народ мислить рефлексами і в певний момент всю злобу може вимістити на образі однієї персони. А отже, влада завчасно має робити ставку на професіоналів, а не «технологів».
Поки ж влада продовжує грати за старими «добрими» правилами, а «опозиція» продовжує грати на поверхових поглядах і глибинному обуренні суспільства. У народі ж зростає справжній протест. Протест, який ні до чого доброго не призведе, якщо завчасно не зробити відповідних висновків на вищому рівні. Протест, який не буде розбиратися в нюансах законотворчості, але в руки якому інколи легко підсунути вже не коктейль із гасел, а «коктейль Молотова».
