Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Луганчанин – про повернення Донбасу

Микола ГРЄКОВ: «Нам ще треба перетворюватися на народ із державницьким баченням, а не з набором рефлексій»
13 травня, 2016 - 12:16
ФОТО З АРХІВУ «Дня»
МИКОЛА ГРЄКОВ

Офіцер ЗСУ Микола Грєков — колишній мер міста Олександрівськ, яке нині опинилося на окупованій території біля Луганська. Ситуація з окупованими землями Донбасу вимагає системного підходу з глибинним вивченням всіх можливих сценаріїв та із врахуванням місцевих особливостей того регіону. Тому не буде зайвим обговорити цю проблему з людиною, яка мала безпосереднє відношення до місцевої «старої влади» та при цьому залишилася, за його словами, патріотом України.

«ТРЕБА ЗАБУТИ ПРО МІНСЬК-1 ТА МІНСЬК-2. ПОТРІБЕН АБСОЛЮТНО НОВИЙ ФОРМАТ»

Миколо, ви досі офіційно є мером окупованого Олександрівська, що під Луганськом. При цьому ви були бійцем батальйону «Айдар», а нині — офіцер ЗСУ. Як так сталось?

— Я справді досі є мером тепер вже окупованого путінськими терористами міста Олександрівськ, тому що Верховна Рада чомусь не виконує своїх функцій — з цієї посади мене ніхто не знімав. Більше того, через бездіяльність парламенту досі офіційно працюють усі Ради, що опинилися на окупованій території. Зокрема й Луганська обласна рада. Така плутанина ще дасться взнаки згодом, тому що ті «депутати» колись вийдуть на пенсію і законно отримуватимуть гроші з державного бюджету України.

Ви — луганчанин, який перебуває в лавах українського війська. На вашу думку, які є ймовірні та прийнятні для України шляхи деокупації територій Донбасу?

— Існує декілька способів вирішення цього конфлікту. Радикальний — коли російські війська відходять і віддають український кордон нашим прикордонникам. Далі ЗСУ заходить на цю територію і ліквідує всіх бандитів, хто воював на боці ворога, або це робить сама російська армія, а потім, знову ж таки, відходить на кордон між Україною та РФ. Щоправда, часто обговорюється варіант мирного врегулювання конфлікту. В такому випадку треба забути про Мінськ-1 та Мінськ-2. Потрібен абсолютно новий формат. Цей формат має полягати в тому, щоб у переговорах брали участь саме місцеві жителі цих територій, які були вимушені залишити ті землі. І я скажу, що це не виключає й застосування силового варіанту.

«В УКРАЇНІ ДОСІ НЕ ВРЕГУЛЬОВАНО ПИТАННЯ СТАТУСУ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ З ОКУПОВАНОЇ ТЕРИТОРІЇ»

Але ж як виявити тих, хто — зрадник, і тих, хто залишився у своїй домівці на окупованій території?

— Я можу сказати — мені прикро, що колишні очільники ВЦА ображають луганчан, називаючи їх негідниками тільки тому, що вони живуть у Луганську чи Донецьку. І я не знаю, чому Президент так спокійно дивиться на такі образи. Згадаймо історію — 1933 року німці обожнювали Гітлера, а вже 1947-го вони боялися промовити його ім’я. Не виключаю, що так може статись і з Путіним. Так ось, на тій території Німеччини, яка підпадала під вплив СРСР після війни, для німців було створено опитувальник із 137-ма запитаннями. І там уже визначалося, чи була людина нацистом, чи співчувала нацистам, чи сумнівалась, чи була проти нацистів тощо. Так само й для українських громадян, які потрапили під окупацію, потрібні такі тести. Безумовно, необхідний і круглий стіл із представниками окупованих територій. Але не з тими, хто пішов проти України. Тут є одна дуже складна деталь. Наприклад, у моєму телефоні присутні номери 80% вищого керівництва «ЛНР». І це не значить, що всі вони не проти Україні. Там є й абсолютно адекватні люди. Виявляти цих людей можна й необхідно для створення місточків, для налагодження справжнього діалогу, а не штучного, який нам нав’язують.

Повторюю — такий діалог можливий і необхідний. У такій складній ситуації почати плідно розмовляти між собою можуть тільки люди, які вже колись сиділи за одним столом. У них є й спільні спогади, й спільні дискусії, й спільні справи. Саме тому я не згоден із тим, коли на Луганщині призначають не луганчан. І підкреслюю, що ні в якому разі не можна називати луганчан сепаратистами й ображати їх. Така практика призведе лише до поглиблення проблеми.

Наскільки українська владна сторона конструктивно себе поводить в цьому питанні?

— Проблем безліч. Наприклад, досі в нашій країні не врегульоване питання щодо статусу українських військовослужбовців з окупованої території. Міноборони не веде їхній облік, Міністерство соціальної політики не розробило нормальної програми щодо переселенців, а головне — щодо згаданих військовослужбовців. Ці люди фактично залишилися «бомжами» без хати, до якої вони не можуть повернутись, і без перспектив на вільній Україні. При цьому вони пішли захищати цю країну, влада якої зовсім про них не піклується.

«У НИНІШНЬОМУ ПОЛІТИКУМІ ДОСІ СТАРА І КРАПЛЕНА КОЛОДА»

Микола, на вашу адресу періодично лунають звинувачення в тому, що ви були членом Партії регіонів...

— Я є членом Партії регіонів з 2003 року, а не Опоблоку. Хочу нагадати, що одним з її співзасновників є нинішній Президент Петро Порошенко. Кожний випадок треба розглядати окремо і не спекулювати на цьому. Принципи підходу до цього питання потрібні об’єктивні й індивідуальні. Треба відповідати за свої конкретні кроки і слова. Щодо нинішнього політикуму, який в багатьох випадках вийшов з ПР, то можу сказати, що колода їхня досі стара і краплена. В країні нічого якісно не змінили.

Нещодавно з Єфремова остаточно зняли обвинувачення. Королевська виступає з ветеранами на парадах... Ці люди багато чого зробили, щоб зрештою Донбас потрапив у криваву пастку, але ніхто їх не чіпає. Чому?

— Якщо у правоохоронців немає питань до Єфремова, то народу треба дати собі відповідь щодо роботи цих органів, а не звинувачувати цю людину в соціальних мережах та на кухнях. На жаль, протягом існування СРСР і навіть незалежної України ЗМІ з народу робили натовп. Тепер натовп може лише волати, а не формувати відповідні державні структури, які б змогли знаходити злочинців і ґрунтовно їх обвинувачувати. Поки ж ми бачимо істерики з одного боку і беззаконня з іншого. Так може, народу треба почати з себе? Все ж таки нам — натовпу — треба перетворюватися на народ з державницьким баченням, а не набором рефлексій. Історія з Єфремовим — це лише дзеркало стану суспільства. У нас міністр енергетики Ігор Насалик з Тетяною Бахтєєвою вільно їздять у Донецьк. Уявіть собі українського військового, який міг би спокійно приїхати до себе додому в Луганськ? Це нереально. А Насалик з Бахтєєвою їздять. І у народу, і у влади до них жодних питань немає. Більш того, Насалик сам є представником влади. У нас левова частина суддів та працівників прокуратури на вихідні їздять на окуповану територію додому. І ніхто їх не чіпає ні тут, ні там. А хтось вже два роки не бачить свою оселю, адже за це можна потрапити у підвал. Запитайте, чому так відбувається? Саме тому я намагаюся донести основну думку — в тому, що відбувається в Україні, винні не лише Єфремов та Королевська, а й ми з вами, тому що поки що не здатні до контролю влади і побудови відповідних механізмів через громадянське суспільство, про яке заведено говорити.

«А ЧИ НЕ КУЧМА ДОВІВ КРАЇНУ ДО ВСІХ ЦИХ КРИЗОВИХ СТАНІВ?»

Це говорить про глибинну, системну кризу, яка триває не з учорашнього дня й яка вимагає негайного розв’язання.

— Більше того, триває лише поглиблення кризових моментів. Вважаю, що цей парламент восени буде розпущений, тому що їм «із таким обличчям» ніхто грошей не дасть. Інакше кажучи, у них абсолютно немає довіри народу, а народ, зі свого боку, ще не дозрів до того, щоб висувати дійсно гідних своїх представників. Перемовини у Мінську в нас веде другий президент України. А чи не він довів країну до всіх цих кризових станів? Чи не вони (в меншій мірі Кравчук) були біля витоків колапсу, до якого ми прийшли? Коли нам ставлять поляка міністром транспорту, який підробляє концертами, то, може, ми й народами з Польщею поміняємося?

РФ говорить про спільну історію з Україною, намагаючись розмити нашу ідентичність. Що робити нам із нашою історією?

— Ми живемо у викривлених координатах. Наприклад, я з радянських часів звик до того, що війна тривала з 1941 року по 1945 рік. Тепер пишуть 1939—1945. Тоді у мене виникає запитання: чому ми святкували 9 травня? Яке відношення 9 травня має до 1939 року? І, якщо ми пишемо 1939 рік, то чому не згадуємо про аншлюс Австрії й окупацію Чехії в 1938? Так як забули про Чехію, так можуть забути і про Крим, і про Донбас. Все це від того, що люди не відверті самі з собою, їм притаманно блукання у поверхневих, часто нав’язаних, рефлексіях. Звичайно, в таких «мутних водах», евфемізмах, розмитих визначеннях агресор буде знаходити способи маніпуляції нашою історією, а отже — і нашою свідомістю.

Валентин ТОРБА, «День»
Газета: 
Рубрика: