Визнаймо, що мовне питання майже ніколи не було серед пріоритетних проблем, які першочергово хвилюють громадян. А особливо в останні три роки. Так, соціологічні дослідження, проведені КМІС у травні 2017 року, зафіксували, що лише один відсоток опитаних найбільше збентежений статусом російської мови в Україні, ще 2% респондентів назвали міжнаціональні відносини в країні. Переважна більшість українців переймалася низьким рівнем життя (60%), економічною ситуацією (47%), питаннями безпеки в країні (21%).
Та варто лише «мовному питанню» актуалізуватися, як воно враз стає потужним мобілізаційним чинником для суспільства. Саме мовне питання відіграє в нас роль надчутливого маркера для визначення «свій-чужий», а ставлення до розвитку та поширення державної української мови було, та й сьогодні, в період творення модерної української нації, є однією з засад ідентичності.
Підтвердження цьому ми вкотре спостерігали під час недавнього «мовного шторму», епіцентром якого стало ухвалення Закону «Про освіту».
БАГАТО ГІБРИДНИХ ВПЛИВІВ І МАЛО КОМУНІКАЦІЇ
Гострі дискусії, як ми пам’ятаємо, спричинила одна стаття закону — стаття 7, яка визначає, що мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова, а особам, які належать до національних меншин, гарантується право проходити дошкільну та початкову освіту в комунальних закладах як державною мовою, так і мовою відповідної національної меншини. Чому ця стаття відіграла роль сірника, що знов розпалив мовні пристрасті?
На нашу думку, відповідаючи на це запитання, варто виділити дві складові.
По-перше, тема вочевидь зазнала гібридних впливів із боку РФ. Згадаймо, що в Москві першими назвали формулювання статті 7 Закону України «Про освіту» геноцидом. У заявах інформаційного департаменту МЗС РФ від 12 вересня йшлося, що «головною метою українських законотворців є максимальне обмеження інтересів мільйонів російськомовних жителів України, насильницьке встановлення в багатонаціональній державі моноетнічного мовного режиму». Наступним критиком «мовної» статті Закону про освіту стала Угорщина: 26 вересня, після набуття законом чинності, міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто заявив, що Угорщина блокуватиме будь-який крок, спрямований на зближення України з Європейським Союзом. І вже потім Україною покотилася бурхлива реакція національних громад. Поза сумнівом, Росія використала проксі-організації для поширення цієї негативної хвилі.
Утім, є й друга причина негативної реакції національних меншин на згадану статтю «освітнього» закону — комунікацій Міністерства освіти з зацікавленими сторонами в процесі підготовки закону, вочевидь, було не достатньо, бракувало системного діалогу з представниками меншин, насамперед у сільських районах, маленьких містечках, де й розташовано більшість румунських, угорських, болгарських шкіл. Не критикуючи в цілому філософію освітньої реформи, національні меншини невдоволені специфікою змін, які було внесено поза полем консультацій, що проводили в Україні протягом року. Адже освітня ситуація для різних національних меншин (виносячи за дужки школи з російською мовою викладання) має свої особливості.
Наприклад, угорська меншина має замкнений цикл освіти рідною мовою — від садочка до вишу. Угорські організації підтримують цю систему і не бажають у ній нічого змінювати (свого часу точилися гострі дебати щодо складання ЗНО угорською). Угорці дискутували про можливості вивчення в школах української мови як іноземної за відповідними методиками, утім, ця ініціатива не знайшла підтримки. Як не мали підтримки й ініціативи з запровадження мультилінгвальної освіти в угорських школах, що посилило б рівень інтеграції, покращило б ступінь володіння дітьми українською мовою.
У болгарських школах, радше, навпаки — було замало рідної мови: болгарська вивчалася як окремий предмет, а решту уроків викладали в сільських школах російською. Причин тому чимало: це і брак підручників, і дефіцит учителів, які вправно володіють державною мовою, хоча самі батьки зовсім не проти збільшення обсягів викладання української. Окремо запроваджувалися моделі мультилінгвальної освіти в школах для національних меншин, де викладання предметів відбувалося різними мовами. Практика таких шкіл, що методологічно спиралася на міжнародний досвід, була й у Одеській області, й на Буковині, і на Закарпатті.
Отже, хвилю обурення національних меншин спричинила не тільки «рука Москви», а й нерозумінням процесу мовної трансформації в школах, за якою стоїть брак учителів, програм, підручників. Додатково підігрівають настрої національних меншин політики, спекулюючи на стереотипах та нерозумінні процесу змін.
І тільки сьогодні уряд почав активні консультації з національними меншинами, а також із владою країн, які виступили критиками закону, — Польщі, Угорщини, Румунії. Було заявлено, що низку проблемних моментів можна вирішити через меморандуми та Закон України «Про середню освіту».
«МОВОЮ» ЦИФР — ПРО МОВУ, ЯКОЮ НАВЧАЮТЬСЯ НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ
2001 року, згідно з даними перепису населення, тільки 57% представників національних меншин та етнічних спільнот (окрім етнічних росіян) вважали рідною мову свого народу. Так, українська була рідною для 58,5% громадян, зокрема для 78% українців, 3,5% росіян і 12,5% представників інших етнічних громад, тоді як російська — для 39,5%, зокрема, для близько 22% українців, 96,5% росіян і 44% представників інших етнічних груп. Дані опитування, проведеного за 11 років, у травні 2012-го, соціологічною групою «Рейтинг», засвідчили, що українську мову рідною вважають 50% респондентів, російську — 29%, українську та російську — 20%, інші мови — лише 1%. 2017 року, за даними того самого «Рейтингу», 50,5% населення України вже використовують українську як основну мову повсякденного спілкування, 24% використовують й українську, й російську, майже 1% громадян — інші мови.
А якими мовами опановують освіту діти України? Сьогодні, за даними МОН, 90% учнів навчаються українською, 10% — іншими мовами. Зокрема, румунською в 2015—2016 роках навчалося 16 426 учнів, угорською — 15 535, польською — 1698, словацькою — 143 учні, болгарською — 68 (при цьому болгарську мову як предмет учили 8154 учні середніх шкіл), російською — 351 948 (при цьому 960 425 учнів вивчали російську мову як предмет у середній школі).
Змінюючи процес викладання в мовних практиках, можна створити додаткові можливості інтеграції для представників національних меншин. Адже статистика демонструє, що майже 40% випускників угорських шкіл не можуть здати ЗНО українською мовою, що звужує їхні можливості для самореалізації в країні.
«МОВНЕ ПИТАННЯ» ЯК ПОГРІБ ІЗ ПОРОХОМ
Показово, що під час дочасних виборів 2014 року політичні партії взяли своєрідний тайм-аут на використання мовного питання в політичній протидії. Зокрема, цим передвиборча кампанія-2014 відрізнялася від попередніх, де спекуляції стосовно статусу мови були більш актуалізовані (звичайно, йшлося саме про статус російської, мови інших національних меншин не потрапили у фокус політичних баталій та суспільної уваги).
Проте сьогодні, як продемонстрували перипетії навколо статті 7 «освітнього» закону, ситуація дещо змінюється. Політики підігрівають настрої національних меншин, спекулюючи на стереотипах та нерозумінні процесу освітньої реформи. Приміром, уже є окремі свідчення, що представники Опозиційного блоку на зустрічах із виборцями в різних регіонах, і не тільки в «російськомовних» областях, а й серед румунської громади, обіцяють скасувати положення щодо мови освіти національних меншин, що зафіксовані в Законі «Про освіту»; є дані про започаткування в різних «російськомовних регіонах» кампаній зі збору підписів громадян для скасування нового Закону «Про освіту».
Отже, мовна тема знову запитана політиками і може бути використана для мобілізації електорату та тиражування стереотипів як додатковий фактор дестабілізації.
Тому під час імплементації реформи важливо враховувати особливості навчального процесу в різних меншин, особливу увагу приділяти програмам викладання, методикам, підготовці вчителів, комунікації з батьками, місцевою владою, запроваджувати нові методики. Адже комунікація та інформування можуть стати запобіжниками фейкам про освітню реформу та про мовні практики в освіті. Закон надає можливість вивчати рідну мову як предмет під час шкільної освіти, що узгоджується з міжнародними зобов’язаннями України, приміром із Рамковою Конвенцією РЄ про захист національних меншин. Отже, слід віднайти баланс та розвивати можливості для подальшого розвитку та затребуваності української мови як інтегративної для суспільства в цілому.
