Парад абсурдизму, що на повну силу розгорнувся одразу після рішення РНБО запровадити в Україні воєнний стан строком на 60 днів, можна було коротко охарактеризувати як «моління святим виборам». Для тиску на главу держави та Верховну Раду була використана «важка артилерія» – заклик трьох екс-президентів не відкладати електоральні перегони, внісши відповідні зміни до закону «Про правовий режим воєнного стану», щоб вилучити з нього «надмірне обмеження прав і свобод» і призначити «свято демократії» попри будь-які форс-мажорні обставини на 31 березня 2019 року. Цього самого вимагали і майже всі партії. «Смертельна загроза демократії! – Спусковий гачок краху економіки України! – Засіб установлення пожиттєвої диктатури одного з олігархів! – Передвиборчий трюк! – Руйнація громадянського миру! – Блеф! – Невідомо, що і навіщо!» – негайно заволали різноманітні «експерти». Олігархічні мас-медіа негайно перейнялися власною свободою, тобто правом говорити все, що потрібно їхнім господарям. А деякі впливові зарубіжні аналітики пішли ще далі, назвавши воєнний стан навіть не «загрозою», а «смертним вироком українській демократії» (хоча насправді таким вироком може стати нинішня свобода антидержавної діяльності проросійських сил).
«Веселі картинки» із засідання Верховної Ради, присвяченого ухваленню закону про запровадження воєнного стану, коментувати ми навіть не станемо. «Цирк під куполом» – це найм’якіше судження про нього у соцмережах. А голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович навіть заговорив про таке собі «прокляття 18-го року», коли українські діячі, як і століття тому, починають вважати опонентів з інших політичних таборів більшими ворогами, ніж російські інтервенти, руйнуючи цим спроби відсічі противнику і підважуючи самі основи існування незалежної держави…
В підсумку – закон у вщент обкраяному вигляді був ухвалений, разом із постановою про президентські вибори 31 березня. І знову пішли розмови про вибори, які начебто порятують українську демократію. Хоча насправді цим порятунком є вмілий захист держави від російської агресії на всіх фронтах. Чи є якісь справді позитивні результати за місяць тривання цього стану? Офіційні речники кажуть, що є. Незалежні експерти стверджують, що майже немає.
Так чи інакше, дія «напіввоєнного стану», як його прозвали мас-медіа, завершилася. На старті – офіційна виборча кампанія, хоча де-факто вона вже триває і більше схожа на ігрища з вогнем, ніж на «свято торжества демократії». Бо ж, на нашу думку, вибори 2019 року (президентські, парламентські, місцеві) є надзвичайно небезпечними для держави. Насамперед тому, що центр ваги російської політики щодо України припадає нині на організацію внутрішнього політичного перевороту чи, принаймні, розколу країни. Звісно, це може бути й комбінований варіант (що дуже полюбляють у Москві), коли об’єктивні внутрішні негаразди жертви російської агресії доповнюються, посилюються і стимулюються зовнішніми ударами, коли політична агресія ззовні й дії «п’ятої колони» всередині підтримуються в певний момент силою зброї.
Відомо, що в період виборів будь-яка держава є дещо розбалансованою, бо одна влада вже нібито пішла (вона є, як заведено казати, «кульгавою качкою»), а інша ще тільки готується взяти на себе повноваження. Особливістю України є те, що тут досі не існує виборчих механізмів, яким би беззастережно довіряло суспільство. А значить, завжди залишається небезпека продовження електоральної боротьби «іншими засобами». Тим більше, що в Україні в 2019 році збираються вибирати за законодавством часів Януковича і лише нещодавно оновили склад Центральної виборчої комісії, деякі попередні члени якої давно втратили легітимність. Та й реальних заходів протидії електоральній корупції не вжито. А тому суспільна довіра до виборчого процесу та його результатів буде низькою. Все це дає чудові можливості для зовнішньо організованих зловживань, для ефективного втручання ззовні. Якщо спецслужби РФ втручалися у вибори в США та Західній Європі, то що казати про Україну. Тут є всі підстави очікувати не просто втручання, а справжньої вакханалії.
У 2014 році бліцкриг Росії в Україні під назвою «русская весна» дав Кремлю лише частковий результат – адже Москві потрібна ціла Україна, а не лише Крим і Донбас, проте навіть Новоросії на південному сході і півдні не вийшло. Замість бліцкригу почалася виснажлива позиційна війна, санкції проти Росії повільно, але неухильно погіршують її становище і перспективи розвитку. У світі зростає якщо не ізоляція, то принаймні відчуження від РФ. Кількісні зміни поступово набувають якісного характеру, виникають серйозні проблеми в російській економіці, деградують технології (в тому числі військові, хоч як би хорохорився Путін, демонструючи мультфільми про російські суперракети). У російському інтернеті з’явилися повідомлення щодо проблем з опорами «дива путінської доби» – недавно збудованого Керченського мосту. Бо ж геологія – річ уперта, намул Керченської протоки гранітом не стане за жодних обставин. А обвал цього мосту чи щось подібне можуть стати тим шоком для росіян, який істотно підірве легітимність Путіна та панівні політичні міфологеми.
Відтак «кремлівським чекістам» категорично потрібні нові «історичні перемоги» на зовнішніх фронтах, причому з використанням формально демократичних процедур, які так полюбляє Захід. На нашу думку, Путін не зупиниться перед жодними фінансовими, організаційними й конспіративними зусиллями в ім’я того чи іншого варіанту політичної катастрофи України внаслідок президентських і парламентських виборів 2019 року, а також місцевих виборів 2020 року. Це не тільки наша думка. Про те саме ведуть мову й авторитетні західні експерти. Наприклад, екс-посол США в Україні, директор Євразійського центру при Атлантичній раді США Джон Гербст днями заявив: «Я впевнений, що Росія планує мультиканальне втручання у передвиборний процес в Україні, як це було у Криму в лютому 2014 року. Ми вже бачимо локальну агресію на землі й на морі. Без сумніву, будуть цифрові атаки, акції масової дезінформації, будуть спроби створювати псевдоавтономні утворення, як це було зі спробою створити Одеську народну республіку, на жаль, припускаю продовження замовних убивств активістів напередодні виборів… Я не думаю, що ми побачимо масову і відкриту інтервенцію Росії в Україну. З іншого боку, вона і так триває вже п’ять років. На саміті G20 в Аргентині Володимир Путін сказав, що не буде вести переговорів із чинним президентом України. Тобто це своєрідний меседж українцям від нього: хочете миру – не вибирайте Петра Порошенка… Сам факт такої заяви – вже знак втручання у виборчий процес. Ескалація війни біля берегів Керчі – ще одна ознака впливу на вибори».
Що ж відбувається в Україні напередодні офіційного початку виборчої кампанії? Маємо парад популізмів різного ґатунку, заклики до миру (себто капітуляції), гру м’язами адмінресурсу, псевдосоціологічні фальшивки тощо. А на деяких номінально «українських» телеканалах вирує справжня вакханалія антиукраїнської пропутінської пропаганди, мета якої – пересварити всі більш-менш патріотичні сили і підштовхнути країну до припинення опору російській агресії. Спроби закликати ці пропагандистські центри до порядку наражаються на їхню несамовиту істерику щодо «порушення свободи слова». Ця істерика здебільшого підтримується московськими «найвільнішими у світі» мас-медіа та деякими західними ЗМІ. Ці пропагандисти також негайно звертаються до європейських громадських організацій, урядів і парламентів, де не завжди вміють і прагнуть розрізняти журналістику та пропаганду. А у регіонах (за потурання місцевої влади) триває системний «відстріл» українських активістів, щоб залякати патріотичну громадськість, щоб патріоти боялися виходити на вулиці, залишивши їх виключно антиукраїнським силам. Між іншим, саме так діяли нацистські бойовики, забезпечуючи прихід Гітлера до влади, жорстоко тероризуючи вуличними нападами й замахами всіх своїх опонентів за безсилля поліції Ваймарської республіки. Ґауляйтер Берліна доктор Йозеф Геббельс наказав: «Вулиця має бути нашою!» – і домігся цього. Контроль за вулицями, за публічним простором значною мірою допоміг нацистам перемогти на виборах.
Додамо, що виборча кампанія розгортатиметься на тлі невдалої (м’яко кажучи) діяльності уряду України – нового карколомного підвищення цін на газ для населення та практично всіх тарифів, подальшого зубожіння того ж таки населення (за винятком хіба що «верхніх» 10%), безсоромного збагачення олігархів, починаючи з олігарха №1, слабкості чинної влади, нездатної навести елементарний порядок в країні, невміння і небажання завдати поразки внутрішньому ворогові, натомість за проведення політики Великого Договорняка з ним (свідченням чого є численні судові рішення останніх тижнів) тощо. Увесь жах полягає в тому, що разом із владою програти може ціла Україна…
Тим часом вибори, навіть чесні, аж ніяк не тотожні торжеству демократії. Згадаймо: наприкінці 1917 року Центральна Рада щойно проголошеної УНР найбільше боялася «українського бонапартизму» й обстоювала неозору свободу слова. Наслідок: на теренах України на виборах до Установчих зборів перемогли українські партії, певного успіху домоглися російські демократи, а більшовики здобули лише 10% голосів. Це не завадило їм на початку 1918-го розпропагувати позбавлене професійного командування («бонапарти»!) військо УНР і захопити майже всю територію українських губерній.
А влітку 1932 року в демократичній тоді ще Німеччині понад 52% виборців віддали перевагу тоталітарним партіям Гітлера та Тельмана, тобто вільно висловилися за скасування демократії, за ліквідацію свободи слова і за концтабори, хоч і під різними варіантами червоних прапорів. Цікаво: якби група німецьких офіцерів зігнорувала тоді результати виборів і розігнала партії нацистів і комуністів – невже це зруйнувало би перспективи демократії?
Ще цікавий сюжет: у 1944 – 1946 роках Тимчасовий уряд на чолі з генералом де Голлем, який здобув владу не на виборах, а у війні з окупантами, відновив статус Франції як великої держави та домігся утвердження демократії в країні. А потім розпочалися роки безберегої демократії, які ледь не дозволили Сталіну привести до влади місцевих комуністів, та завадили США з Планом Маршалла.
Іншими словами, демократію часом можна врятувати лише грубою силою. Повноцінний воєнний стан в Україні давав шанс мобілізувати суспільство на відсіч не лише зовнішнім, а й внутрішнім ворогам, знищивши «п’яту колону» та ліквідувавши олігархію. Та для цього і влада, і опозиція мали би бути не такими, якими вони є. Що ж, недарма Вінстон Черчилль говорив: державний діяч відрізняється від політика тим, що думає не про наступні вибори, а про наступні покоління. Чи є в Україні справжні державні діячі, здатні припинити дію «прокляття 18-го року», – ось питання, яким варто перейматися на порозі виборчої вакханалії…
