17 січня 2021 року український інформаційний простір вкотре, клонуючи новини російських ЗМІ, сколихнула новина, яка українського контексту практично не стосувалась: до Росії після кількамісячного перебування у Німеччині повертається опозиціонер Олексій Навальний. Одразу ж ключові українські Інтернет-медіа, наче за спільною командою, почали слідкувати за стрімами своїх іноземних візаві, щоб, бува, часом не пропустити якоїсь важливої деталі цього дійства.
І ось Олексій у Берліні з’являється в аеропорту. І ось сідає на літак «Пабєда» (до речі, одразу на це звернув увагу – літак «Берлін – Москва» під назвою «Пабєда», прикметна річ, звісно). І ось його в салоні зустрічають журналісти з різних куточків планети – сьогодні людина, яку путінський режим намагався отруїти, безстрашно повертається на свою Батьківщину, аби надалі продовжити наполегливу боротьбу із ворогом – подія, звісно, небуденна! І ось раптом цю, майже ідилічну для опозиційного щодо Кремля ока (в тому числі і українського) сцену порушує… ні, зовсім не Олексій. А його дружина Юлія. Зробивши це мимоволі та й почасти невимушено. Ні, вона не лаялась у прямому ефірі. Не з’ясовувала скандально ні з ким стосунки. І навіть не робила жодних політичних заяв. А просто сказала на короткому «інстаграмному» відео: «Мальчик, водочки нам принеси. Мы домой летим».
Для неознайомленого (може і на краще) із цивілізаційно-культурним дискурсом в російському суспільстві останніх 25-ти років обивателя ця фраза, вочевидь, мало що означатиме. Мовляв, «ну, може, захотіла людина випити. Стрес, всяке буває». Однак для людей, які знають, що насправді йдеться про цитату із легендарного колись для російської молоді (та й почасти загалом пострадянської) Олексія Балабанова «Брат-2», що побачив світ у 2000 році – вслід за першою частиною 1997 року. Саме з такою фразою героїня Дар’ї Лєснікової Даша–росіянка, яка свого часу полетіла до США шукаючи кращої долі, і в результаті стала повією – звертається до стюарда рейсу «Аерофлоту», на якому після численних пригод на американській землі вона і герой Сергія Бодрова Данило Багров повертаються до Москви.
Безсумнівно, що для багатьох росіян покоління рубежа 1990-х – 2000-х рр. Данило Багров – це кумир епохи. Простий російський хлопець, який, воював у Чечні. У якого батько-рецидивіст, а ще залишилася мати, а також старший брат. Останній, звісно бандит, «новий русский», наближений до рекету, але Данило його любить. Принаймні, безпосередньої ненависті не проявляє.
А ще Данило – борець за правду. «В чому сила, брате?» стало гаслом російської молоді на ціле десятиліття після гучного виходу другої частини фільму. У світі, здавалося би, «дикого капіталізму» та «прихватизації», яка окрім Росії охопила і інші колишні союзні республіки, тези Данила про те, що «за ким правда – за тим сила», а не хто має статки – той вирішує все стали справжнім «бальзамом» для душі людей, які народилися ще в СРСР, встигли свідомо застати ще «радянський порядок», а потім – крах СРСР та кризу 1990-х, яка прийшла натомість.
Подальша пострадянська демократія часів президента РФ (так почала називатися правонаступниця СРСР) Бориса Єльцина дедалі більше асоціювалася у росіян із «шоковою терапією» Єгора Гайдара, супроводжуваною стрімким зубожінням населення на тлі появи «нових росіян» – скоробагатьків, яким закон не писаний, а де писаний – там допомагали гроші та корисні зв’язки у правоохоронних органах; «ваучерами» (в російській глибинці певне і до сьогодні не зрозуміли, що воно таке було); вічно п’яним посміховиськом-президентом; Першою чеченською війною; зрештою – дефолтом 1998 року. Відтак, на тлі скорочення чисельності прихильників лібералізації Росії, які ще у 1991 році поруч із Єльциним боролися проти «путчистів» із ДКНС, а у 1993 році приєдналися до штурму Білого Дому, до кінця 1990-х рр. суттєво збільшилась частка ревізіоністів, які були не проти повернутися до «сильної руки» в Росії – із економічною стабільністю, соціальними ліфтами, суспільною справедливістю, а головне – із відновленням статусу російської держави як впливового та визначального у регіоні геополітичного гравця. І, насамперед, саме тому у 2000 році обрали російським президентом Володимира Путіна. І обожнювали кіношного борця за справедливість та правду Данила Багрова.
Вочевидь, і для Навальних він був кумиром молодості, бо якраз і юність їхня припала на ті переломні часи. Та й в Україні цитатами Данила були замальовані підлітками двори. Особливо після того, коли Сергій Бодров зник під час зйомок фільму у Кармадонській ущелині у 2002 році – написи «Бодров живий» можна було побачити на стінах і у Львові, і у Владивостоці (те саме, що з Цоєм).
Виникає логічне запитання: «Ну то що ж з тим Багровим не так»?
Справа в тому, що поруч із відвертим випучуванням лише вольових рис «простого російського хлопця Данила» росіян «підкупляло» до нього (а в інших пострадянських державах, особливо в Україні, це якось ігнорувалось) бажання навести порядок у Росії і в національному контексті – захистити «своїх» (росіян) від «чужих» (євреїв, «кавказців», американців та, зрештою, українців) у вирі подій 1990-х рр., коли росіяни частково загубили свої світоглядні орієнтири у новому світі, у якому вони втратили роль колись панівної нації на «одній шостій земної кулі». Тому, вочевидь, справжньою сатисфакцією для російських глядачів на рубежі II та III тисячоліть стали сцени, коли принаймні на екрані росіянин бореться та перемагає відвертих та прихованих ворогів – як в самій Росії, так навіть і в далеких США.
До речі, в цьому контексті українцям виділена «особлива» роль – вони взагалі зображені у «Браті-2» як недалекі українськомовні «мордовороти», які облаштувалися в американському Чикаго. І це не кажучи вже про один із кульмінаційних моментів фільму, під час якого брат Данила Віктор Багров добиває українського мафіозі зі словами «Вы мне, гады, ещё за Севастополь ответите!». Однак навіть попри це персонаж Данило Багров на довгі роки залишався еталоном мужності в тому числі і для української молоді, хоч з іншого боку уже на початку 2000-х рр. чимало глядачів називали його вітриною російського шовінізму та проявом справжнього ставлення Росії та росіян до українців та до західного світу загалом.
Ситуація в Україні кардинально змінилася із анексією Росією українського Криму та окупації частини Донбасу, що призвело до початку російсько-української війни. В 2015 р. українське Держкіно заборонило фільм «Брат-2» для кінотеатрального та телевізійного показу, публічного комерційного й домашнього відео на всій території країни через наявність у фільмі «сцен, які є принизливими для українців за національною ознакою» та з огляду на події на Донбасі та в Криму.
На скільки доречним є цитування із цієї кінострічки дружиною особи, яка називає себе російським опозиціонером – питання риторичне. Однак воно є й хорошим черговим дороговказом – якщо опозиційний до Путіна – не означає, що апріорі цілком прихильний до України. Принаймні, не цілком щирий. І не факт, що вже завтра не Путін, а Навальний питатиме у Києва: «В чому сила?». І за Севастополь може згадати. Тим паче, що «Крим – це ж не бутерброд з ковбасою», чи не так?
