Потрясаючу річ недавно розповіла медіаекспертка Галина Петренко в ефірі Радіо «Свобода»: виявляється, проведені громадською організацією «Детектор медіа» дослідження встановили, що більшість населення України досі не вірить, що війну на Донбасі розпочала Росія. От не вірить, і все. І справді: автор цих рядків сам торік чув на базарі, як продавець і покупець гарною українською мовою дружно кляли Порошенка та Путіна за те, що ті, мовляв, почали війну на сході України, бо це було їм вигідно. А знайомі селяни твердили, що у 2014-му війну проти «російських братів» почали «кляті націоналісти», бо хотіли «розсварити Україну та Росію». Проте я все ж думав, що йдеться про певну частину населення, а не про більшість...
Галина Петренко пояснює таку ситуацію шаленим тиском російської та проросійської медіа-пропаганди: «Є така психологічна особливість — люди починають довіряти не лише правдивій, а і знайомій інформації. Якщо вони навіть чули багато разів, що щось є неправдою, це не зменшує їхню довіру до цієї неправдивої інформації — як вода камінь точить: РФ повторює, повторює, повторює — запускає нове, не пішло щось — давайте інше. Все сукупно діє».
Так, діє. І достатньо ефективно (медіаекспертка до названих нею чинників, тобто мас-медіа та соціальних мереж додає ще й РПЦ в Україні та поза нею, про що чогось соромляться згадувати багато які оглядачі). Проте не варто забувати про свого роду колективну аутосугестію, коли в певній спільноті є фактом самонавіювання тих чи інших настроїв та некритичне сприйняття тих чи інших тверджень. Власне, маємо щось схоже з поширенням коронавірусу, коли невдовзі майже вся спільнота — за винятком осіб, що мають потужний імунітет — виявляється інфікованою. І так само дехто хворіє у тяжкій формі (готовий братися за зброю проти «осоружних бандерівців»), дехто — у легкій, виявляючи свою позицію тільки на словах, — але от на виборчих дільницях пошесть однаково виявляє себе в усіх, охоплених недугою «русского мира». І до того додаються відомі психологічні механізми витіснення неприємного та спрощення складного — особливо, коли цьому сприяє середовище...
А вкупі все рано чи пізно інтеріоризується, перетворюється на колективне і водночас особистісне підсвідоме, тобто на фальшиву історичну пам’ять — про давніші чи про ближчі часи. А відтак кожен індивід із цієї спільноти (крім осіб із потужним імунітетом) переконаний — і обстоюватиме це з піною у роті — що він сам пам’ятає те, що йому насправді втовкмачили у підсвідомість, якщо йдеться про недавні події, чи що йому це розповідали знайомі, батьки, діди тощо, якщо йдеться про давні події. Скажімо, один мій знайомий журналіст писав, що літні люди розповідали йому, що до 22 червня 1941 року ні про яку війну не йшлося, то були суто мирні часи... Не знаю, можливо, він розмовляв зі специфічною категорією пенсіонерів, бо як можна забути те, що в 1939-40 роках в УРСР було мобілізовано понад мільйон осіб, що прийшли в сім’ї десятки тисяч похоронок, що половину автотранспорту і коней забрали до війська, зрештою, що про війну з Фінляндією як саме про війну відкрито говорили сталінські мас-медіа, ба, навіть в опублікованому в журналі «Піонер», № 1 за 1941 рік кіносценарії Аркадія Гайдара «Комендант снігової фортеці» постійно вживається термін війна... Але «війни не було», і все. Чи жахіття тотальної війни з Німеччиною витіснили з підсвідомості все, що було до 22 червня? Сумніваюся. Вочевидь, сильно «допомогли» кілька десятиліть потужної радянської пропаганди про «боротьбу СРСР проти паліїв війни», «щасливе мирне життя», «передвоєнний період» і «мирно сплячі аеродроми», будь-який публічний сумнів в істинності якої суворо карався.
У полоні фальшивої історичної пам’яті в цьому сенсі опинилися і президент Зеленський зі своєю командою, які до 22 червня 2019 підготували звернення з нагоди «Другої світової, що увірвалася в наш дім». Що ж, воно не дивно, якщо твій «дім буття» — це російська масова культура з її досить талановито, але вельми паскудно під оглядом відповідності реальній історії знятими серіалами, кінострічками та концертами до відповідних річниць...
Загалом же, якщо перейти до теорії, поняття «історична пам’ять» характеризує явище національної пам’яті під оглядом його вкоріненості в канву подієвого минулого. Історична пам’ять звернена не стільки до минулого, скільки до майбутнього; навіть якщо у певні моменти соціальна спільнота вустами своїх еліт декларує «рішучий розрив із минулим», «нову добу», «радикальне оновлення всіх сторін життя» тощо, ґрунтуються такі акції на селективному доборі фрагментів історичної пам’яті та/або на конструюванні її потрібних для цього елементів. При цьому історична пам’ять на загал, у всіх випадках на перший план висуває — навіть тоді, коли це відбувається спонтанно, — здебільшого ті свої сюжети, які актуальні для чинної соціально-культурної та соціально-політичної ситуації.
Серед способів існування історичної пам’яті у тому, що традиційно зветься «масовою свідомістю», на першому місці за дієвістю, очевидно, перебувають системи міфів. Міф тим чи іншим способом, у тій чи іншій формі присутній у людському житті, адже в останньому постійно наявне щось таке, що лежить поза досяжністю критичного розуму і сприймається на віру, практично незалежно від раціональних аргументів. Історична міфологія як система оповідей про значущу для сьогодення минувшину в сучасному світі втілюється передусім у «масову культуру», як у текстуальні, так і — все більше — в аудіовізуальну продукцію. Разом із тим не випадає стверджувати, що такі процеси можуть апріорі оцінюватися негативно — йдеться про міру відповідності сенсозначущій подієвості, коли, образно кажучи, ні Колима, ні Бухенвальд не «виносяться за дужки» та не перекреслюють одне одного.
Натомість тоталітарна чи неототалітарна пропаганда, складовою якої є формування фальшивої історичної пам’яті, за своїм єством спрямована на творення не лише у масовій свідомості, а й у середовищі інтелектуалів мобілізаційної соціально-політичної міфології. В її основі здійснювана відповідними структурами цілеспрямована фальсифікація та селекція подій минулого і «правильна» їхня інтерпретація. Ці речі за відповідних режимів ініціюються та підкріплюються всією потужністю влади, в тому числі її репресивних структур. Створена у совєтські часи тоталітарна соціально-міфологічна система світобачення нині пролонгована, доповнена і закріплена російською пропагандою, вона заміщує для своїх адресатів (у м’якішому варіанті — доповнює) подієву історію, і не лише її, а й реальне сьогодення.
Така «міфологія ХХІ» століття та фальшива історична пам’ять в силу «прозорості» для електронних медіа державних кордонів активно впливають на масову свідомість не лише в Росії, а й далеко за її межами. Отож людина може бути впевнена, що діє з власної волі та самостійно оцінює минуле й майбутнє, а де-факто вона запрограмована ззовні на певне світовідношення, і в цьому криється велика соціально-політична небезпека.
Адже навіть тоді, коли фальшива історична пам’ять формується мимохіть, завдяки таланту митця, вона в підсумку не є політично безсторонньою. От, скажімо, уславлений епізод стрічки «Панцерник «Потьомкін» Ейзенштейна з дитячою коляскою, яка котиться сходами, поки солдати розстрілюють народ, спочатку був вигаданий і зафільмований митцем, а потім уже ввійшов у спогади учасників повстання на «Потьомкіні». Але це не мало серйозних суспільних наслідків. А от штурм Зимового палацу під час жовтневого перевороту 1917 року, також вигаданий і відзнятий Ейзенштейном, мав куди гірші наслідки — відтоді поняття «штурм Зимового» ввійшов у радянські підручники, а фрагменти з художнього фільму «Жовтень» вмонтовувалися в «документальні» стрічки у поєднанні зі справді документальними кадрами. А в підсумку у масової аудиторії створювалося хибне уявлення про один із ключових моментів історії ХХ століття. І що ж тоді говорити про цілеспрямоване насадження історичних міфів, яке почалося в Росії ще з 1920-х: про «дрібного злодюжку» Махна з «Червоних дияволят», про «визначного полководця громадянської війни» Сталіна з «Незабутнього 1919-го», про «подвиг 28 панфіловців» — і так далі, і таке інше.
Формувати фальшиву історичну пам’ять в Україні сьогодні намагається не лише офіційна Росія. Але роль останньої особлива. «Мета Росії, напевно, в тому, щоб підривати світовий порядок, світові демократії, впевненість людей у здатності своїх урядів вирішувати проблеми. Потреба Росії — підривати довіру громадян демократичних країн до того, що говорить їхня влада, медіа», — наголошує Галина Петренко. Що ж, це логічно. Той, хто контролює минуле, контролює і сучасне, і прийдешнє. А соціокультурне смислове минуле — це і є історична пам’ять. Горе народові, в якого вона фальшива.
