Здавалося б, якщо вже майже чверть століття нема «керівної і спрямовуючої» ролі Компартії, тож і поняття «номенклатура» втратило свій політичний сенс. Бо ж це було однією з головних функцій партійних комітетів усіх рівнів — добір кадрів і санкціонування призначення їх на керівні посади, від завуча школи та директора свиноферми до генерального конструктора ракетно-космічної техніки та патріарха всієї Русі. Офіційно номенклатура наче й не існувала, на різноманітні керівні посади ті чи інші персонажі або обиралися (як-от секретарі райкомів, обкомів та ЦК, депутати всіх рівнів, завідувачі кафедрами тощо), або призначалися (радянськими виконавчими структурами та різного роду главками, трестами й міністерствами), але реально всі кадри перебували у розпорядженні «директивних органів», які й вирішували, кого сьогодні зняти з посади головного районного свинаря, а завтра призначити на місце завідувача відділом культури облвиконкому.
• Відтак головним для тих, хто у часи СРСР хотів зробити кар’єру, було потрапити спершу до номенклатури найнижчого рівня, а далі крок за кроком нарощувати цей рівень. І не дай Боже випасти з «обойми». Бо ж коли хтось потрапляв у номенклатуру республіканського (не кажучи вже про союзний) Центрального комітету, то його навіть у разі провальної роботи не відсилали до заводського верстату чи на колгоспне поле, а «перекидали на іншу ділянку», іноді — з пониженням, іноді — навіть без нього. Головне тут було — не зарватися, не почати «брати не по чину», або не скоїти якийсь тяжкий побутово-кримінальний злочин — і допоки ходять ноги і ворушаться руки, гарантія керівного крісла. Плюс різного роду блага для всієї родини, аж до онуків. Загалом номенклатура була справжнім панівним класом радянського суспільства — і мала би піти з історичної арени разом із цим суспільством.
• Але що ми сьогодні бачимо? На різних рівнях політичної арени фігурують постаті, які десять, двадцять, а то й сорок років тому «потрапили в обойму»; змінюються назви їхніх посад та кольори краваток, партійні приналежності та ключові гасла у виступах по телебаченню; іноді ці персонажі на якийсь час пірнають у затінок, щоб знову з’явитися нагорі. Скажімо, Леонід Кучма як став 1981 року членом ЦК КПУ, так і залишається — попри все! — «в обоймі», офіційно представляючи Україну (тобто всіх нас, яких про це не спитали) на Мінських переговорах. А молодший колега Кучми Віктор Медведчук? Чи не з того часу, як він вигулькнув у ролі адвоката Василя Стуса (якого сам Стус, за спогадами Євгена Сверстюка, не вважав своїм захисником), тримається Медведчук на плаву і захищає дуже специфічні ідеї? А Віктор Ющенко? Хіба не встиг він наприкінці 1987 року потрапити до складу номенклатури — а відтак стати одним із постійних гравців вітчизняної політичної арени, і лише внаслідок своїх особистих якостей полишити сакраментальну «обойму»?
• А на додачу до цих іще радянських номенклатурників (Звягільський, Литвин, Симоненко — багато хто залишився неназваним) приєдналася і нова генерація «незамінних людей», віком від 35 до 50 років, які, після своїх гучних фіаско, змінивши партійну належність, знову виявляються «потрібними країні». Відтак складається враження: номенклатура не вмерла тоді, чверть століття тому, а просто набула інших форм й іншого забарвлення — синьо-жовтого, зберігши себе як причетне до влади (включно з її верхами) соціальне явище.
• Отож сьогодні, видається, не зайве згадати деякі епізоди з життя радянської номенклатури, щоб визначити, чим же є номенклатура нинішня.
• Номенклатура була панівним класом радянського суспільства. Цей клас тримав у своїх руках усі головні важелі радянської держави: економіку, публічну і залаштункову політику, зовнішні зв’язки, військо, «компетентні органи», ідеологію, офіційну культуру. Хіба що приватне життя громадян у післясталінські часи вийшло з-під контролю номенклатури (і то скільки «аморалок» розглядали тоді парткоми та профкоми!), а ще в андеґраунді творилися непересічні культурні цінності, часом істотно вищі за офіціоз. А ще виривалося із-під її влади неофіційне економічне життя СРСР, яке буяло в різних формах — від дачних ділянок городян до «тіньової економіки».
• Офіційно номенклатура не мала ніякої власності. Навіть її квартири, авто та дачі були державними, а санаторії й видання — партійними, комсомольськими чи профспілковими. Проте водночас у її корпоративному розпорядженні й управлінні перебувало все в СРСР, що належало до «загальнонародної» та «колгоспно-кооперативної» власності та «власності громадських організацій». Така ситуація призвела, зокрема, до того, що за відсутності конкуренції клас номенклатури втратив солідарність, у ньому почалися процеси жорсткої боротьби між різними групами, навики більш-менш ефективного (хай і тоталітарного) керування суспільними процесами були втрачені, натомість швидкими темпами росла «тіньова» економіка, де головними особами стали не дрібні «спекулянти» і «фарцовщики», а «цеховики» та «оптовики» — люди, які ворочали мільярдами і мільярдами тодішніх рублів.
• За Сталіна формою ерзац-селекції номенклатури був терор, який і в прямому, і в переносному сенсах не давав партійним і господарчим працівникам спати спокійно («вождь народів», як відомо, працював до світанку, а потім спав півдня, але його підлеглі мусили перебувати на робочому місці з ранку до ранку — чи треба описувати, що чекало на того, кого б не було на цьому місці у разі дзвінка йому від будь-кого з начальників?). За свідченнями тих, хто дожив до кращих часів, інсульти й інфаркти сипалися як з відра — але все одно вистачало охочих стати членами панівного класу. Щоправда, селекція за таких умов була радше негативною — виживали найтупіші та найздоровіші, що потім далося взнаки. За Хрущова порядки стали значно ліберальнішими, а за Брежнєва головним чинником, який визначав кар’єру номенклатурника, стала передусім його позірна лояльність, яка втілювалася у вміння подати начальству приємну для нього інформацію, нещадно боротися з реальними та потенційними інакодумцями й уславляти «дорогого Леоніда Ілліча».
• Коли у 1980-х до іманентних процесів саморозкладу номенклатури додалися несприятливі зовнішньополітичні та економічні чинники — почалася спершу суто номенклатурна «перестройка», яка швидко розгальмовувала спонтанну соціальну та національну активність і переросла у справжню перебудову життя суспільства. Номенклатура мала у ній загинути — але вижила...
• З неї виокремилася, з одного боку, велика група «червоних директорів» різного ґатунку і рівня, з іншого — групи «демократів» і «бізнесменів», які поспішили скочити на гребінь хвилі суспільних змін. Основна ж маса дрібних номенклатурників утратила причетність до головного, що визначало її суспільну роль: розпорядження й управління всім масивом власності. Тож довелося цій публіці йти у службовці, в обслугу «червоних директорів», клерками у профспілки чи бізнес-компанії, у викладачі вузів тощо. Відтак у першій половині 1990-х здавалося, що за номенклатурою охолов і слід. Здавалося, що на її місце в системі державного управління почало ставати чиновництво — звісно, корумповане, нераціональне, неєвропейське, не надто переобтяжене знаннями про добу соціально-економічних реформ, але в перспективі таке, яке можна перетворити на цілком раціональну європейську бюрократію, без якої не може обійтися жодна держава Європейського Союзу.
• Але сталося інакше. Після початку президентства Леоніда Кучми українське суспільство замість руху до демократії, до розвиненого і структурованого громадянського суспільства, до виокремлення системи політичних, духовних та бізнесових еліт, розвернулося в напрямі утворення кланово-олігархічного ладу; це означало, що кільканадцять осіб взяли до своїх рук (ясна річ, за участі очільників президентської адміністрації й «сім’ї» глави держави) контроль за основними промисловими, фінансовими, інформаційними й управлінськими ресурсами країни та розпорядження ними. Цих людей ніхто не обирав; їх ніхто офіційно не призначав. Просто в результаті докорінних змін за умов національної недоформованості на верхи реальної влади невідь як вискочили по-своєму нерідко непересічні люди, чиї інтереси, втім, не мали нічого спільного із національними, які займалися власним збагаченням за будь-яку ціну, хоча б і за рахунок грабунку й деградації власної країни.
• За цих обставин могло б зарадити прискорене (за допомогою державних верхів) формування системи справжніх національних еліт (політичних, бізнесових, управлінських) і потужних структур громадянського суспільства. Проте ті самі верхи, які свідомо почали формування олігархічних груп із числа «своїх», для противаги олігархам відтворили номенклатуру на засадах відданості системі і її лідеру, тобто Леоніду Даниличу, а не закону чи моралі.
• Чому слід вести мову саме про оновлену номенклатуру як один із панівних суспільних класів, а не про чиновництво чи бюрократію? Останні — це інструменти управління державним життям, які перебувають в руках законно обраної влади або незаконно встановленої диктатури. Номенклатура ж — не чийсь інструмент; вона — або монопольно правлячий клас, або самостійний учасник політичної гри. Номенклатура відверто легалізує значну кількість шкідливих для економіки і суспільства норм (скажімо, узалежнює відкриття нової бізнесової справи від величезного числа «інстанцій» чи пропускає зареєстровані в ЄС ліки через процедури постійних «перереєстрацій»), виходячи із прагнення розпоряджатися чужою власністю і контролювати її. Воно й не дивно: колись сербський дисидент Мілован Джілас наголошував: «Панівний клас — номенклатура — зацікавлений не у прибутковості виробництва, а у збереженні своєї монопольної влади». Сьогодні такої монопольної влади немає, але рефлекси залишилися в основі своїй старими.
• На відміну від радянської, нова чи то пак оновлена номенклатура має свою приватну власність, і це не лише авто, палаци під Києвом чи «хатинки» на Середземному морі. Про прибуток від своїх фірм, зареєстрованих в офшорах на підставних осіб або на родичів, номенклатура дбає. І про прибуток від чужої власності для себе — також, незалежно від збитків для суспільства, тоді як раціональна державна бюрократія зацікавлена у збагаченні своєї країни.
• Під час другого терміну адміністрація президента Кучми де-факто взяла на себе ті функції, що їх колись мав керований Сталіним оргвідділ ЦК РКП(б): підбір кадрів на місцях і в центрі, тотальний за ними контроль, створення системи прихованих і явних привілеїв для жителів «країни Номенклатурії» тощо. Правила добору до числа «старого нового класу» стали непрозорими (це засвідчують, зокрема, сотні виданих на початку нового тисячоліття документів з грифом «не для публікації»). Ну, а преференції номенклатури... Назву лише про одну з них, санкціоновану президентом Кучмою і прем’єром Януковичем. Згідно з постановою Кабміну від 18 лютого 2004 року, було затверджено порядок надання безпроцентного кредиту держслужбовцям, які потребували поліпшення житлових умов, для будівництва або придбання квартир. Такий кредит на 20 років за українських умов став фактичним заохоченням за лояльність, оскільки поправки на зміни курсу гривні в ньому не передбачалися, а банківські збитки компенсувалися з бюджету. Цікаво, як зараз справи з цим відверто корупційним «кредитом»? Утім, можна було й не витрачатися на побудову житла. У ті ж часи у Києві для одержання державної квартири через загальну чергу потрібно було чекати... 102 роки, тоді як щасливці з розряду «інші категорії» отримували її за 5—6 років.
• Іншими словами, на оновленій номенклатурі час ставити велику крапку. Але як це зробити? Чверть століття тому було багато охочих відсвяткувати кінець Номенклатурії. Та паразит на тілі суспільства виявився вельми живучим...
