У вівторок відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн учасників «нормандського формату» (Україна, Німеччина, Франція, Росія). Перед цим Ірина Геращенко оприлюднила селфі з літака з міністром закордонних справ Клімкіним та повідомила, що буде «наполягати на нашому варіанті «дорожньої карти»: безпека — гуманітарний блок (звільнення ВСІХ заручників) — і тільки потім політичний». Проте особливих надій у експертів і політиків на результативність чергового мінського раунду не покладали. Наприклад, представник України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи Ольга Айвазовська повідомила ЗМІ, що на зустрічі глав МЗС «нормандської четвірки» навряд чи узгодять єдиний проект дорожньої карти стосовно Донбасу. «Швидше це буде засідання, щоб «звірити годинники», — уточнила Айвазовська.
Напередодні із вуст екс-президента і представника України в Трьохсторонній контактній групі Леоніда Кучми пролунала фраза про необхідність залучення до переговорів США. Нагадаємо, що саме Великобританія і США з одного боку, і РФ з іншого, були гарантами безпеки згідно Будапештського меморандуму. Саме тому зустрічі в Мінську регулярно примушують замислитись — чому одні згадані країни опинились осторонь переговорів, а «гарант-агресор» нав’язує свій порядок денний? Виникає питання і щодо Кучми — хіба не він підписав Мінські домовленості? І як взагалі Кучма опинився в цьому процесі, представляючи інтереси держави? Можливо, зокрема через те, що в Мінську були прописані гарантії недоторканності другому президенту (про «справу Гонгадзе — Подольського» знає весь світ)? Показово і те, що, з одного боку, Кучма намагається демонструвати бурхливу діяльність в переговорах, а з іншого — здійснювати вояжі до Єкатеринбурга на відкриття Єльцин-центру, як це трапилось рік тому. Тим більше, в умовах начебто закритого повітряного простору. Чи не тому позиції України в цьому переговорному процесі такі ж «діряві», як і небо?
ФОТО REUTERS
В умовах глухого кута, яким з самого початку були Мінські домовленості, українській стороні доводиться по міліметру шукати конструктив, зокрема в питанні припинення вогню та обміну полоненими. Але в стратегічній перспективі Мінськ все одно не вирішує проблему окупованих територій. Як виходити з складної ситуації? Наскільки реальним є залучення представників США до переговорного процесу і взагалі новий формат?
«НІЩО НЕ ЗАВАЖАЄ ПОСТАВИТИ РЕБРОМ ПИТАННЯ ПЕРЕД США І ВЕЛИКОБРИТАНІЄЮ ЩОДО БУДАПЕШТСЬКИХ ГАРАНТІЙ»
Андрій СЕНЧЕНКО, народний депутат V, VI, VII скликань:
— Гарантії Будапештського меморандуму нікуди не ділися. Треба просто перестати брехати. Коли все було побудовано на брехні, починаючи з передвиборчої кампанії, а далі вже два з половиною роки президентства нам розповідають, що мир настане вже завтра, то з такої ситуації звичайно складно виходити. Але у країни немає іншої точки опори, окрім Будапештського меморандуму. Саме тому треба повертатись до цього формату і що швидше, то краще.
Ніщо не заважає поставити ребром питання перед США і Великобританією щодо виконання гарантій. Для цього треба скликати саміт і там мають відпрацьовуватись механізми врегулювання. Це напряму поки що не торкається Мінська. Просто не треба схрещувати вужа і їжака. В Мінську кожен вирішує свої політичні завдання, а в Будапештському форматі треба обговорювати виконання гарантій, які були надані Україні. Треба збиратись трьома сторонами. Звичайно, РФ за цей стіл переговорів не сяде, тому треба долучатись всім і застосовувати спільні зусилля віх країн-гарантів щодо примусу РФ. І порядок денний там має формувати не РФ, а Україна.
Звичайно, в Європі в кожного своя сорочка ближче до тіла, і вони думають, як діяти в зв’язку з виборами у Німеччині і Франції. З іншого боку, нові реалії після виборів в США примушують їх замислитись, що ігри з РФ, в які грались Олланд та Штайнмаєр, можуть привести їх до ситуації, коли вони всі опиняться на колінах.
«РОСІЯ МАЄ НИЗКУ СЦЕНАРІЇВ ІЗ ДИСКРЕДИТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»
Оксана СИРОЇД, заступник голови Верховної Ради України:
— Від самого початку було помилкою не вирішувати питання порушення територіальної цілісності України разом з учасниками Будапештського меморандуму. І США, і Великобританія мали б бути учасниками переговорного процесу. Це б суттєво посилило, перш за все, ясність тої реальності, яку РФ заперечувала і продовжує заперечувати, при цьому, нав’язуючи вже свою позицію. Головна проблема Мінських домовленостей полягає в тому, що РФ є не стороною конфлікту, а начебто «миротворцем». За таких обставин вирішити конфлікт, тобто закінчити війну, неможливо. Навпаки, будь-яке наближення до вирішення цього питання, буде щоразу призводити до подальшої ескалації. Це означає, що потрібен пошук нового формату переговорів, а це можливо лише за участю США, Великобританії та, я переконана, що необхідно залучити також Польщу або Швецію, тобто ті держави, які мають свій досвід спілкування з Росією та власний погляд на те, що відбувається.
Пастка, яку нам готують, була очевидна ще в 2013 році. Ті ідеї, які закладені в Мінську, озвучувалися ще до війни і російським МЗС, і Медведчуком. Ще до Мінська-2 ця формула була закладена в законі про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей. Це означало, що принципи Мінська-2 наша сторона впроваджувала на випередження. Ще не було тих умов, які були начебто стимулом до підписання другого Мінська, а ми вже їх виконували. Росія використовувала різні важелі для того, щоб цю модель в Україні впровадити. Якби не зусилля кількох людей в парламенті, то цю модель зрештою вдалося би реалізувати. Але сьогодні РФ не обмежується виключно цією моделлю, адже там розуміють, що бліцкриг з виборами на окупованих територіях не вдався.
Зараз активізується сценарій впровадження теми дружби з РФ, мовляв, забудемо про війну, ми ж начебто «брати». Це їм зокрема потрібно для того, щоб Україна фактично утримувала окуповані території, де при цьому буде зберігатись абсолютний російський вплив. Другий сценарій — це розмови, що нинішня влада є ще гіршою за попередню. Для цього нам показують Януковича, слова якого просто немає сенсу обговорювати, але не можна не запитати, як українське правосуддя могло допустити цю виставу. Ще один сценарій — це просування за кордоном думки про те, що українці не здатні до державотворення. Але ми маємо формувати свій порядок денний і просувати його.
