Не думав і не гадав письменник, що в день його 100-річного ювілею головну промову на відкритті його пам’ятника в Москві виголошуватиме відставний підполковник КДБ! На цьому заході Володимир Путін виголосив проникливі слова про те, що ми відкриваємо пам’ятник «нашому видатному співвітчизнику, письменнику, мислителю, фронтовику, учаснику Великої Вітчизняної війни й істинному, справжньому патріоту Росії», наголосив на «мудрості, зваженості, глибокому розумінні історії», властивих ювілярові, а також на тому, що серце, душа та думки письменника «були наповнені одночасно і болем за Вітчизну, і безмежною любов’ю до неї». Путін зауважив, що Солженіцин «розмежовував істинну, справжню, народну Росію й особливості тоталітарної системи, яка принесла страждання та важкі випробування мільйонам людей». Тут дуже показове слово «особливості». Виходить, що Олександр Ісайович був не проти тоталітарної системи в цілому, а лише проти тих її особливостей, які заподіювали страждання людям.
Цікаво, а як би класик відреагував на реалії сучасної Росії, що значно наблизилася за 18 років правління Путіна до відродження тоталітарного ідеалу? Володимир Володимирович вважає, що Солженіцин «нікому не дозволяв зневажливо, зі злістю говорити про свою Батьківщину, протистояв будь-яким проявам русофобії». Щодо зневажливо — так, не дозволяв, а щодо зі злістю — так він і сам інколи дуже по-злому говорив про Росію і росіян, і його твори — яскраві приклади вдумливої національної самокритики.
Загалом парадоксальним чином для нинішньої російської влади в творчості Солженіцина найбільш прийнятними виявилися його «гулагівські» твори. Невипадково «Архіпелаг ГУЛАГ» і «Один день Івана Денисовича» введені до шкільної програми. Засудження сталінських і ленінських злочинів російська влада вважає «особливостями тоталітарної системи». Що означає, що радянська тоталітарна система мала і «здорові риси» — це насамперед її імперська складова. Нехай ліберальна громадськість занурюється у вивчення та критику сталінських злочинів, аби не згадувала про злочини нинішнього режиму. А ось «Червоне колесо», так само як і частина публіцистики, а також ті твори, де відображений фронтовий досвід Солженіцина, сприймаються російською владою вже не так однозначно. У «Червоному колесі» Путіна та його команду приваблює беззастережне засудження будь-якої революції — як Лютневої, так і Жовтневої, а також безсумнівна ідеалізація образу Петра Столипіна, який перетворився в пострадянський період на одного з головних позитивних героїв дореволюційної Росії.
Однак те, якою Солженіцин змальовує Росію перед революцією 1917 року, владі вряд чи сподобається. Трепетно-зворушливої Росії 1913 року, «Росії, яку ми втратили» і приблизно немає в його епопеї. Так, Росія Солженіцина має паростки нового, здорового, що могло б розвиватися і що було придушене більшовиками. Але передреволюційна Росія в нього невиліковно хвора та невблаганно прагне до згубної революції. А тут паралелі з сучасністю мимохіть і напрошуються, хоча російська влада прагне їх не помічати. Що ж до фронтових творів, то Солженіцин був першим із російських письменників, хто в поемі «Прусські ночі» та в п’єсі «Бенкет переможців» зберіг ті злочини проти мирного населення Східної Пруссії, які здійснювали бійці та командири Червоної Армії 1944—1945 років і про які офіційним російським історикам наказано забути. Також Солженіцин писав і про нехтування генералами збереження солдатських життів, і про безчинства «СМЕРШ», і про багато чого іншого, що не вписується в добросердну картину Великої Вітчизняної війни, створену в путінській Росії.
Але головне, в чому думки Путіна незбігаються з Солженіциним, це питання про імперію. Олександр Ісайович не раз повторював: «Немає в нас сил на Імперію! — і не треба, і якщо звалиться вона з наших плечей: вона розтрощує нас, і висмоктує, і прискорює нашу загибель». З такою тезою Володимир Володимирович, вочевидь, не згоден. Але і Солженіцин не був послідовним антиімперіалістом. Він вважав, що Україна й Білорусь у складі імперії повинні зберегтися, так само, як і Північний Казахстан. Засуджував, за путінською термінологією, «кольорові революції» у Грузії й Україні та згадав про оточення Росії НАТО, що ніби відбувається. І дуже складно казати, як би він відреагував на нинішню російську агресію проти України, на анексію Криму, на війну в Донбасі. Адже мати письменника та родичі матері були українськими селянами, що оселилися на Північному Кавказі. І Солженіцин не раз казав, що війни між Росією й Україною бути не може і що на війну він своїх синів ніколи не спрямує. Російсько-українська війна, на жаль, факт, що відбувся. І думаю, що Олександр Ісайович, при всій своїй нелюбові до революцій, засудив би анексію Криму та війну, розв’язану проти Революції Гідності, що перемогла, приблизно тими ж словами, якими він засудив Першу чеченську війну: «Відкриття військових дій у Чечні — це тяжка політична помилка. В будь-якому разі, чи то успіх військових дій чи невдача, це принесе нам політичні втрати — і у відносинах з Кавказом, і з мусульманським світом загалом. Треба додати до цього ще й очевидну військову бездарність. Жахливо, що ці військові дії були розпочато. Цього не можна було робити жодному разі».
Ну а Путін, відкривши пам’ятник Солженіцину, вирушив до Будинку журналістів на прощання з Людмилою Алексєєвою, яка багато що зробила для правозахисту, але останніми роками почала набувати небезпечного для будь-якого правозахисника статусу офіційності. Тут мені згадалася сцена з «Сімнадцяти миттєвостей весни», як Кальтенбруннер у супроводі охорони прощається з улюбленим професором. А перед цим, на засіданні Ради з прав людини, Володимир Володимирович виявив новий приклад лібералізму. Правозахисника Льва Пономарьова, якого якраз посадили за пост у соцмережах на 25 діб (потім зменшили до 16), не відпустили на прощання з Алексєєвою. Історик і телеведучий Микола Сванідзе попросив Путіна перевірити законність арешту Пономарьова. І Путін, повторивши, що ставити рішення суду під сумнів не можна, пообіцяв попросити генерального прокурора «подивитися уважніше» на ситуацію з арештом Пономарьова. Може, Юрій Чайка скостить ще дві-три доби!
ГОЛОС З FACEBOOK
Володимир ЯСЬКОВ, поет, перекладач і блогер:
Сьогодні (11 грудня. — Ред.) минає 100 років від дня народження одного з найвизначніших російських імперців, відомого aнтиceмiтa, одного з найсамозакоханіших громадських діячів СРСР-РФ, здібного (а ще більше плідного) письменника, чий «Архіпелаг ГУЛАГ» свого часу таки продер завісу мовчання над моторошними, нелюдськими, бузувірськими злочинами російсько-радянського комунізму.
Йому не поталанило: він дожив до здійснення своєї мрії — повалення комунізму. Не поталанило тому, що за це Росія заплатила (1) відпадінням від неї 14-ти колоній, і (2) приходом до влади на місце «цивільних комуністів» чекістських катів у спілці з мафією. Не знаю, чи здивувало це його, — принаймні, не обурило.
Солженіцин помер за 4 дні до нападу Росії на Грузію. Не сумніваюся: він би підтримав ту агресію — так само як підтримав би захоплення Криму і частини Донбасу. Бо добре відома його еволюція, яку я вважаю поверненням до самого себе, до своєї сутності.
Віддавши належне в «Архіпелазі» українським повстанцям (зокрема їхній помітній, а часом і визначній ролі в табірних повстаннях), Солженіцин наприкінці життя відкинув усякий політкоректний «об’єктивізм», щоб виявити свої справжні переконання — і щодо євpeїв, і щодо yкpaїнцiв. Почавши з заперечення права yкpaїнцiв на власну державу, він завершив, як і слід було очікувати, запереченням Гoлoдoмopy. Усе, крапка.
...Коли мені нагадують про вдячність, я не сперечаюся.
Чи вдячний я Солженіцину за «Архіпелаг»?
Так.
Чи відчуваю я до нього щось бодай хоч трохи схоже на те, що відчуваю до Василя Стуса, або Варлама Шаламова, або академіка Сахарова, або Мустафи Джемілєва, або Левка Лук’яненка, або таких хлопчиків, як українець Степан Чубенко чи pociянин Влад Колєсніков? (Я вже не кажу про тих борців з радянським режимом, яких знав особисто.)
Звісно, ні.
Він з усією його печерною архаїкою залишився в далекому минулому ще за життя.
Солженіцин воював із тим, що на час його двобою вже було напівмертве. Отже — був приречений на перемогу. Він зібрав докупи півтисячі свідчень людей, що пройшли через те, що сам він щасливо оминув, — і талановито виклав те на папір. Гадаю— він сподівався відкрити очі своєму народу — на себе самого. Народ клипнув раз, вдруге — та й одвернувся: автопортрет йому не сподобався. Все, «тєма била закрита».
...І все ж мені трохи шкода Олександра Ісайовича: такі титанічні зусилля, такий час (десятиліття!) було покладено на те, щоб переінакшити, змінити одну корінну рису pociйcькoгo народу — небажання:
• небажання знати правду,
• небажання робити висновки,
• небажання відчувати небезпеку,
• небажання прагнути справедливості,
• небажання бути людьми.
Не вийшло. І не могло вийти. Бо pociяни — взірець нapoдy, що завжди перебуває в гармонії з собою і з своєю історичною долею
