Верховна Рада 5 січня прийняла проект закону про внесення змін в деякі законодавчі акти відносно підвищення відповідальності військовослужбовців, надання командирам додаткових прав і покладання на них обов’язків в особливий період. Законопроектом передбачається зобов’язаність командирів застосовувати рішучі заходи для припинення скоєння кримінального правопорушення підлеглими. Цей закон фактично дозволяє командирам застосовувати зброю по відношенню до своїх підлеглих з однією умовою — без летальних наслідків.
Звичайно, підтримання дисципліни на війні, особливо в час, коли існують вагомі фактори для деморалізації, має виняткове значення. Особливо, коли ми маємо факти не тільки ухилу від своїх обов’язків військовими, але й мародерства. Але по факту на фронті ситуація буває зовсім далека від тої, якою, можливо, її собі уявляють депутати. В самому Донецькому аеропорту бували випадки, коли 24-річні хлопці повинні були командувати 34-річними. Важко собі уявити молодого командира, який тиче пістолетом в здорового дядьку, який не збирається виконувати наказ «зеленого» хлопця. І не тому, що не хоче, а тому, що знає, що варто діяти інакше.
Але це епізод. Насправді мотивація до служби в армії і до сумлінного виконання обов’язків військового полягає зовсім в інший моментах. На жаль, ми так і не створили професійної армії. Зруйнована військова інфраструктура. В катастрофічному стані перебуває матеріально-технічна база. Країна, у якої було більше танків, ніж у багатьох європейських країн разом узятих, дійшла до того, що в критичний момент із 10 машин глохне 8. Президентом особисто передаються танки, які комбати відмовляються приймати. Ми маємо літаки, які вкрай вразливі до російського ППО і які, за дивними домовленостями, ми ще й не маємо право використовувати на своїй же території.
Не зроблені докорінні висновки і в плані корумпованості державної системи. Очевидні прорахунки військового керівництва в багатьох операціях — від Зеленопілля, Шахтарська до Іловайська. Все це є причинами деморалізації, а не тільки ворожа куля чи потреба наживи. Саме ефективність використання людського ресурсу, їх доцільне залучення до виконання відповідних обов’язків і належне забезпечення є базою для умотивованості солдат. Закони ж, подібні до згаданого, лише дратують, розчаровують.
30 січня народний депутат Андрій Терерук в інтерв’ю телеканалу ICTV сказав: «Уявіть собі, що ця людина дезертує і кидає поле бою, і наражає на небезпеку життя інших бійців. Він (командир) зобов’язаний попередити їх пострілом, якщо ні — застрелити. Не бачу ніяких проблем». Депутат, мабуть, забув, що, по-перше, ніхто так і не ввів воєнного стану, а, по-друге, солдат набуває гріхів на фронті не внаслідок заблудної душі, а тому, що дехто цю війну допустив і поставив цього солдата в умови неможливості інколи не те що воювати, а й виживати. В країні, де ті, хто роздмухував війну на сході, наразі безкарними прогулюються Подолом, таке бажання карати солдат виглядає цинічно. І взагалі розмови депутата про можливість свідомого вбивства українського військового від рук іншого українського військового є, м’яко кажучи, шокуючими.
