Рік, що минає, започаткував докорінні зміни. Відбулися не просто політичні, економічні чи соціальні трансформації — трагічні події в Україні розворушили в нас щось глибинне. Євромайдан і війна Росії проти України змусили українців переосмислити своє ставлення до історії, країни, сусідів..., своє ставлення до себе в минулому і майбутньому. Ми звернулися до наших експертів із запитанням — якими були філософські підсумки 2014 року?
«САМЕ УКРАЇНЦІ ПІДШТОВХНУЛИ СВІТ ДО РУХУ»
Лілія ШЕВЦОВА, провідний дослідник Iнституту Брукінгса:
— 2014 рік увійде до історії як рік, який поставив під сумнів звичні політичні аксіоми; зруйнував світовий порядок, який виникнув після завершення Холодної війни; поставив під питання безпеку в Європі і стійкість пострадянського простору. На наших очах сталося завершення одного розділу в світовому розвиткові і розпочався його новий розділ, сутність якого залишається наразі не в усьому очевидна. І цим ми зобов’язані Україні, вірніше українському Євромайдану. Саме «український чинник» викликав лавину подій, спрямованість і наслідки яких наразі важко передбачити. Ясним є лише одне: доба аморфного, болотного, гнилого міжчасся закінчилася.
Новий світовий і політичний пейзаж наразі лише починає оформлюватися, але певні його риси, вірніше траєкторія світового розвитку вже вимальовуються. Так, уже є очевидним, що Заходові не вдасться відсидітися в тепленькому куточкові, перебуваючи в комфортному напівсні та самозадоволенні. Ліберальні демократії несподівано для себе опинилися перед вибором — або продовжувати дрімати і погодитися спокійно споглядати, як світ перетворюється на дарвінівське поле ворожнечі всіх проти всіх, чи повернутися на сцену і згадати про свої цінності. Для багатьох на Заході, зізнаюся, цей вибір став шоком.
Пострадянська модель розвитку, яка спирається на персоналістичну владу, теж виявилася під загрозою, і криза в Україні стала дзвіночком, який говорить про початок нової турбулентності на просторі, залишеним СРСР. Україна лише стала найслабкішою ланкою в пострадянському ланцюзі і, розірвавши його, продемонструвала прагнення вийти з сірої зони і рухатися до нового типу державності — до Держави Верховенства Закону — rule of law state.
У той же час Російська еліта (в усякому разі її правлячий ешелон) і це найдраматичніша сьогодні історія — намагається, навпаки, повернутися в минуле, будучи неготовою до життя в 21 сторіччі. Але незалежно від того, в якому напрямку світові автори шукають свій подальший шлях — уперед у майбутнє або назад у минуле — світова спільнота прокинулася і намагається вирішувати — чи, принаймні, осмислювати — проблеми, які накопичувалися за попередні два десятиріччя.
І повторюю: саме українці підштовхнули світ до руху. Якщо самій Україні вдасться створити новий тип державності на основі Сили Закону та консолідувати свою націю на підвалині громадянськості — це буде величезним проривом. І прикладом для Росії та інших пострадянських держав. Причому, виклик, який стоїть перед Україною сьогодні, складніший і драматичніший, чим ті проблеми, з якими зіткнулися країни Балтії, — перш за все тому, що Кремль не бачить можливості для існування російського самодержавства без України, як своєї «околиці». І тому, що Захід, який був готовий інтегрувати Балтію, не готовий наразі обійняти Україну.
Так, що український прорив до ліберальної демократії сьогодні є невимірний складнішим. Цей прорив стане не лише тестом на готовність самих українців — і раніше їх еліти — до стійкості, послідовності, самопожертвування. Український прорив виявився основним цивілізаційним викликом 21 століття, яке повинне показати готовність Заходу повернутися до своїх принципів і пригадати про свою місію. Але одночасно це і тест на готовність світового Авторитарного Інтернаціоналу і його лідера — Російського самодержавства до експансії і конфронтації з ліберальною демократією.
Так, ми бачимо, зіткнення цивілізацій. Хоча багато хто на Заході не хоче визнавати цей очевидний факт і намагається нинішню кризу ввести в русло геополітичного конфлікту. Є на Заході впливові сили, які без утоми закликають до компромісу за рахунок України, — ми віддаємо Україну Росії, а взамін отримуємо спокій і безпеку для себе і business as usual. Якщо ця лінія на Заході запанує, що ж, це буде відвертий діагноз: Захід повертається до духу Мюнхена і всі ми пам’ятаємо, чим Мюнхен завершився! Хоча все ж таки гадаю, що навряд чи «акомодатори» і «компромісники» візьмуть верх — ми спостерігаємо в західному суспільстві й іншу тенденцію — посилення громадської думки і зростання розуміння серед політичного класу, до чого може призвести нова здача позицій. Там уже відчувається усвідомлення того, що нова «угода»— принципи в обмін на уявне заспокоєння — лише провокуватиме нову агресивність системи, яка намагається вижити за рахунок руйнування правил гри. Так що не вважаю, що ліберальні демократії готові програти битву за майбутнє. Інша річ — вони ще не можуть зібратися для цієї битви і в них немає лідерів, які могли б її очолити. Хоча не виключено, що Кремль робить все для того, щоб таке покоління лідерів вийшло на поверхню. Дивіться, як Кремль зумів трансформувати канцлера Меркель!
Зрештою, Україна та її боротьба вплине і на долю Росії. Я перебільшую? — скажете ви. Аніскілечки! Вже зараз битва за Україну призвела до кризи нинішнього кремлівського лідерства та підірвала російську стабільність. Режим виявився неспроможним упоратися з військовою парадигмою, до якої він загнав Росію. І ще неясно, скільки в нього залишилося ресурсів для виживання — не виключено, що ми присутні на початку агонії самодержавства. Щоправда, агонія може виявитися тривалою і, звичайно ж, болісною.
Так, Україні доводиться платити важку, неймовірно важку ціну за своє прагнення вирватися з історичної безвиході до нормального життя. Українцям доведеться пройти через важкі випробування. Але головне в тому — що українці розпочали свій шлях і навряд чи можна зупинити цю націю в її прагненні захистити свою гідність.
«РЕВОЛЮЦІЯ, ВІЙНА ТА РЕФОРМИ — ТРИ КЛЮЧОВІ ПИТАННЯ, ЯКІ ВИЗНАЧАЮТЬ 2014 РІК, ТА НА ЯКІ ДОСІ НЕМАЄ ВІДПОВІДЕЙ»
Вікторія ПОДГОРНА, політолог:
— Цей рік для України був своєрідним Рубіконом — вона зробила крок уперед від свого пострадянського минулого, крайньою точною якого був режим Януковича. І є сподівання, що ми й далі рухатимемося до побудови справжньої сучасної незалежної держави, де роль суспільства буде вищою. Я впевнена, Революція Гідності досі триває, але не на макрорівні, а на рівні кожної людини, суспільство продовжує змінюватись. І є сподівання, що українська політична нація народилася і стає сильнішою. А те, що було зроблено суспільством на Майдані, і зараз триває в зоні АТО, — це боротьба українського народу за незалежність. Майдан призвів до того, що політична активність українців стала надзвичайно високою. АТО ж призвело до того, що сформувалося широке коло людей, яке щоденно займається роботою на підтримку української армії, переселенців та постраждалих від війни. Саме це є кістяком народження справжнього громадянського суспільства, яке є запорукою незворотності демократичних змін в Україні.
Більшість людей, які сьогодні воюють, — це свідомі добровольці-патріоти. І це феномен народження справжньої української армії, яка є запорукою безпеки, територіальної цілісності та стабільності в державі. Франція також народилась як нова європейська нація, коли було створено її армію.
Але, на жаль, в даній ситуації є й мінуси. Революція відбувається, коли змінюються політичні еліти, але ми бачимо, що у нас ця зміна була несуттєвою. Слабкою ланкою української політичної нації є її політична еліта. За всі часи вона ніколи не була разом із українським народом на глибинному рівні. Вона завжди мала свої окремі інтереси, що прослідковується і сьогодні. І це є тим фактором, який гальмує процес реформ. Нинішні еліти формувалися та робили свої перші політичні кроки ще за часів Кучми. Це старе середовище пострадянської політики.
Нових же людей доволі небагато. Незважаючи на те, що 56% Ради VIII скликання — нові люди, нових серед них — 10—15%, які вийшли з інших середовищ та ніяк не пов’язані з капіталами, старими політсилами та людьми.
Далі треба демократизувати систему та проводити децентралізацію влади, під якою я маю на увазі реформу місцевого самоврядування. І питання тут в тому, що Україна залежна від купки еліт, які сконцентрували свої впливи та статки на національному рівні. Регіональні еліти є підпорядкованими певним кланам, які не дають Україні розвиватися. І дуже важливо для України, що ця реформа відбудеться, адже основа для неї була закладена цього року.
Централізована система небезпечна і з точки зору національної безпеки, бо якщо всіма ресурсами в державі розпоряджається невеличка купка людей, то достатньо тиснути на них, щоб отримати всі преференції. Ми бачимо всі ризики переговорних процесів із РФ, продовження торгівельних відносин між українськими олігархами та Росією тощо.
Реформа децентралізації може стати ефективною в тому разі, коли будуть надані широкі повноваження місцевим громадам, а не адміністраціям. Необхідно, щоб українці брали безпосередню участь у політичному процесі.
Революція — це також і зміна системи. Стара система розвивалася всі 23 роки існування України і досягла свого апогею за Януковича. Вона перетворила Україну в failed state, — як її називали деякі іноземці та підхоплювали росіяни. Тому нам треба рухатись до того, щоб створювати нову державу через системні реформи. Але з цим є проблема: в умовах, коли є новий президент та парламент, немає суттєвих ініціатив провести якісні зміни. Є лише конкуренція двох політичних центрів, яку ми спостерігали в 2005 та 2010 роках. Говорять, що це питання Конституції, і я частково згодна. Але в умовах революції, війни та тяжкої кризи люди при владі ведуть себе безвідповідально. У політиків немає стратегічного мислення, розуміння проблем, бо це потребує високого рівня аналітики та відповідальності.
Наприклад, коли формувалася коаліція, коаліційну угоду писали вкрай довго, а її оцінка була низькою — в ній бракує системних реформ. Те саме ми побачили із прийнятою програмою уряду — 14 сторінок, які де в чому суперечили коаліційній угоді. Уряд Яценюка не проявив ініціатив ні в даній програмі, ні за попередні дев’ять місяців своєї діяльності. Тому потуги іноземців у новому уряді можуть бути розчинені в загальній грі команди Кабміну або у внутрішніх суперечках.
Політикам треба розуміти, якою саме буде європейська Україна в майбутньому. Питання не тільки в галузях економіки — треба знати свої можливості, розуміти, як ми виглядатимемо у світі, як реалізуватимемо свій потенціал, якою буде ключова ідея нашого розвитку та існування, як дати розгорнутися людському потенціалу, як перейти на інший технологічний рівень. В сучасному світі вирішальну роль грає людський капітал та технології, а про ці два ключові чинники дуже мало йдеться в коаліційній угоді та ключових документах, за якими треба реформувати країну.
Сьогодні в Україні на регіональному рівні виникають серйозні ризики через відсутність реальних реформ та бажання їх проводити. Прояви цього ми вже побачили у Вінниці та Запоріжжі. І якщо ця проблема не буде вирішена, вона може призвести до дестабілізації ситуації по всій Україні — ми можемо мати нові форми прояву сепаратизму.
Революція, війна та реформи — три ключові питання, які визначають 2014-й рік, та на які досі немає відповідей.
ТРЕБА НАВЧИТИСЯ ВЕСТИ ДІАЛОГ
Андрій БАУМЕЙСТЕР, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка:
— Завершується 2014 рік. Але у мене відчуття, що ми пережили декілька років, декілька абсолютно різних відтинків часу. Тому підбити підсумки цього року особливо складно. Адже для цього потрібний спокійний аналіз і тверезий розум, а нами всіма керують емоції та пристрасті.
Безжалісний розстріл людей у самому центрі Києва, скинення бездарної влади, російська окупація Криму, війна на сході України, новий президент, новий парламент, тяжка економічна ситуація і повна невизначеність майбутнього. Які ж тут підсумки? Ми не пройшли цей шлях до кінця, ми лише на його початку.
Але минулий рік зробив якісь істини очевиднішими. Наприклад, що корупція, безвідповідальність і тупість властей не може тривати до безкінечності. Рано чи пізно приходить розплата. Але чи стала нинішня влада менш корумпованою, відповідальнішою та мудрішою? Те, що вона змушена поводитися обережніше та з оглядкою на обставини — це ще не показник її якості й ефективності. Чи не дуже багато випадкових людей в новому парламенті? Де стратегічний план розвитку країни? Чи існує взагалі такий план? Мене непокоять спроби використовувати невдоволення людей у вузьких політичних інтересах. Непокоїть невміння слухати та розуміти інших, небажання робити висновки з бездарної політики останнього десятиріччя. Нам потрібна нова суспільна угода, новий консенсус. А для цього треба навчитися вести діалог з різними соціальними групами, враховувати культурну різноманітність нашої країни. Дуже важливо користуватися нашим багатством, а не робити його джерелом небезпечних конфліктів і погроз.
Цей рік увійде в історію як початок нової епохи в міжнародних відносинах. Але поки неясно, яким буде новий світопорядок. Політика «прагматизму» і концепція «національних інтересів» повинні залишитися в минулому сторіччі. Тому що «національними інтересами» дуже легко прикрити зло та несправедливість. Росія надовго втратила довіру міжнародного співтовариства. Але тепер важливо, як поведуться країни Заходу. Чи зможуть Сполучені Штати уникнути спокуси 90-х років минулого сторіччя? Чи зможуть провідні країни показати приклад лідерства нового типу? Ми скоро про це дізнаємося.
Хочеться сказати і про те, що дає надію. Перш за все, це те, що на відміну від незрілої політики, у нас поступово формується зріле суспільство. Волонтерський рух, різні громадські ініціативи — все це повинно принести свої плоди в найближчому майбутньому. Дуже важливо, щоб політика перестала бути в нашій країні мало не єдиною реальною перспективою для активних і амбітних людей. Нинішні політики повинні докласти всіх зусиль, щоб перетворити політичну діяльність на почесну, складну та відповідальну роботу, яка не дає жодних фінансових вигод і привілеїв. Необхідно скоротити відстань між політичною владою та суспільством. Я дуже хочу, щоб найближчим часом українські політики перетворилися на нудних менеджерів, підзвітних громадській думці та громадському контролю. А в Україні перспективно було б займатися бізнесом, наукою, мистецтвом, різними ремеслами. Одним словом, мені б хотілося, щоб держава в нашій країні стала якомога менш помітною. Зате більш помітними та цінованими стали б окремі люди.
«УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ ВЖЕ МАЄ СВІТОВИЙ ХАРАКТЕР І В ТАКОМУ ВИГЛЯДІ УВІЙДЕ В ІСТОРІЮ»
Сергій ДАЦЮК, філософ, публіцист:
— Це революційно-воєнний і в цьому плані визначний рік для подальшої перспективи України.
По-перше, цього року в Україні почалася революція. По-друге, ми вступили у війну за незалежність, причому незалежність, яка належить до попереднього типу світовлаштування — за державну незалежність, та за незалежність в новому типі світовлаштування. Окрім того, що в нас є чисто патріотичні державницькі мотиви відстоювання цілісності своєї території, в нас є принципово нові мотиви, які полягають у формуванні нової суспільної організації. Йдеться про організацію громад, які виникли на Майдані, значним чином стали передумовою успіху революції та які фактично були єдино дієвими в час слабкості Української держави, а потім стали дуже дієвими в підтримці, фінансуванні та забезпеченні потреб української армії. Мережеві українські громади — це принципово нові утворення, які виступили фактично на арену історії. У цьому сенсі Україна показала світові принципово нові процеси в такій активній форми. І можна сказати, що центр Європи — саме в Україні. Це сприяло організаційним, інтелектуальним, економічним змінам у нашій державі. І реформи, які розпочались, сподіваюсь, це підтвердять.
Водночас все це призвело до змін і навколо України. Події, які відбулись у нашій державі, змінили світову систему безпеки, в якій виявилося багато проблем — в ОБСЄ, ООН та НАТО. Це також змінило розклад сил у Європі та ситуацію в Росії. Таким чином, українська революція вже має світовий характер і в такому вигляді ввійде в історію.
Хотілося б, щоб українці були гідні цього вибору так само, як були гідні його на Майдані. Необхідно, щоб ми змогли провести реформи, створити принципово нову та ефективну армію, відродити економіку й досягти її розвитку, змогли відвоювати свої території та досягти цілісності України.
Революційні зміни ніколи не охоплюють усе суспільство. Якщо взяти Велику французьку революцію чи революцію 1917 року в імперській Росії, то відносно незначна кількість людей брала в ній участь. Але хід подій втягнув у неї все суспільство. Щодо України, то якщо, скажімо, у людей сходу була доволі невизначена та значним чином орієнтована на Росію ідентичність, то війна їх значно змінила. Війна поставила для них питання: «Що таке та Росія, на яку вони орієнтувались?» та «Як вони самі мають організовуватись, щоб незалежно від центральної влади в Україні чи Росії створити свій світ ефективного самоврядування?» Хоч як би там було, але створення самоврядування на сході є корисним і для самої України, й для Росії. Саме такий оновлений схід має більше перспектив залишитися в складі України. У РФ же побачать, що російськомовні громадяни можуть досягати рівня самоврядування та мережевої організації суспільства, а отже, це передумова для революційного руху в самій Росії.
Що стосується еліти, то є декілька способів її зміни. По-перше, вона змінюється змістовно — міняє ідентичність. По-друге, еліта змінюється в кадровому плані — нові люди приходять на зміну старим. Як показує історичний досвід, чому я присвятив свою окрему роботу, в Британії, США еліту не знищували фізично, а змушували до зміни світобачення, зміни ідентичності, до розвитку і роботи на благо суспільства. Саме ці країни виявлялися найбільш розвинутими. А от ті суспільства, які нібито справили вплив на всю Європу, як, наприклад, Франція, своїх вигод від революції отримали набагато менше. Тому зміна еліт не обов’язково передбачає їхнього знищення або люстрацію (хоча люстрація для нас є необхідною). Це також переоформлення, внутрішня зміна, переродження еліти. І на користь самої України, щоб ці люди — не останні, не дурні, професійні — стали на бік революції та реформ. Я також ніколи не виступав за фізичне знищення олігархів чи відсторонення їх від економічної роботи — я завжди говорив про деолігархізацію, під якою розумів зменшення величини їхнього бізнесу. Це дещо інше завдання, аніж відібрати та поділити — треба розукрупнити й дати можливість працювати. Це — делікатне, але надзвичайно важливе завдання.
«РОСІЯ РОЗІРВАЛА БЕЗПЕКОВИЙ ПОРЯДОК...»
Едвард ЛУКАС, старший редактор журналу the Economist та старший віце-президент Центру аналізу європейської політики. Автор книжки «Нова холодна війна: як Кремль погрожує Росії та Заходу»:
— 2014-й був роком, коли світ, який ми знали, перестав існувати, хоча багато хто на Заході не зрозумів цього. Росія розірвала безпековий порядок, який базувався на Гельсінському заключному акті 1975 року. Володимир Путін публічно визнав нову зовнішньополітичну доктрину, засновану на етнічному націоналізмі.
Тим часом Захід залишався слабким і егоцентричним. Погано запроваджена єдина валюта Європи душить зростання. Політична система Америки — в глухому куті. У нас не має ніякої відповіді, окрім погроз у відповідь на кібератаки. Хаос і війна в Північній Африці та на Близькому Сході вимагає лідерства, як і страждання в Східній Україні. Чи з’явиться це лідерство 2015 року? Я не дуже сподіваюся на це.
«ВІЛЬНИЙ СВІТ — ПОВІЛЬНО, ПОВІЛЬНО, АЛЕ ПРОКИНУВСЯ»
Гергардг ҐНАУК, кореспондент DIE WELT, Варшава:
— Ми побачили цього року спробу повернути назад досягнення 1989 року: краху комунізму і східного блоку. І ця спроба, якщо говорити лише про 2014 рік, мала певний успіх, але західний світ — треба пригадати забуте старе, але добре слово вільний світ — повільно, повільно, але прокинувся. І мені здається, керівництво Росії грало вище за свою вагову категорію і результати цього ми побачимо 2015 року.
Якщо говорити про тенденції, то Росія, на жаль, повернулася до тієї доби, як говорив Солженіцин, коли російська гордість розглядається лише в категорії військової могутності і сили. Окрім того, спостерігається поворот до авторитарної поліцейської держави, коли вільній ринковій економіці все складніше розвиватися за таких умов. Відомий російський соціолог Лев Гудков щойно говорив, що Путін може утриматися два роки при владі, не більше. Я теж так гадав, уклавши з німецьким колегою парі: скільки Путін буде ще при владі. Це було влітку цього року. Колега говорив один рік, я говорив — два роки. Потім видертися з цієї нової авторитарної держави буде, звичайно, дуже складно. Мені здається, також мали рацію ті, хто на початку року говорив, що цей майдан матиме дуже велике значення для Росії, саме для змін у Росії.
Історія все рухається, я не вірю в категорії особи року. Але якщо міркувати на цю тему, напевно, потрібно звернути увагу на спроможність Меркель якось балансувати між вимогами зовнішньої політики, зовнішньої ситуації з одного боку, а зовсім іншими настроями всередині країни, наприклад.
Якщо дивитися на Україну, то, мені здається, Порошенко і Яценюк, кожен по-своєму кандидат на пост особи року в Україні. І мені здається, це добрий випадок, що хороший тандем, який вийшов і, сподіваюся, що наступний рік виправдовуватиме цю оцінку.
А що стосується Польщі, то це новий тандем у складі президента і прем’єра, де Коморовський в опитуваннях з великим відривом випереджає досить популярну пані Копач, та й усіх інших, і є найбільш популярним політиком Польщі. Тому він — серйозний кандидат у категорії Особистості року.
