Із скасуванням 1861 року кріпацтва, Російська імперія стає на шлях нових соціально-економічних взаємин та швидкого розвитку промисловості. Зрозуміло, що в нових умовах необхідно було мати детальну інформацію про трудові ресурси країни, й тому 1897 року в Росії було проведено перший в її історії загальний перепис населення.
• Утім, перший перепис населення майбутньої Московії відбувся значно раніше — одразу після входження цієї території до володінь Золотої Орди 1237 року. Проводився він у досить оригінальний спосіб: завойовники виловлювали місцеве населення по лісах, відрізали кожному одне вухо й кидали, залежно від статі, в різного кольору мішки. Потім ці вуха підраховували й визначали відповідний розмір данини з певної території. Наглядачами за збором данини призначалися так звані баскаки. Згодом відрізання вух, носів та язиків як форма покарання за різні гріхи стало поширеним явищем, а в довершеному вигляді — як публічне відрубання голови — стало однією з улюблених розваг різного роду московських правителів. До нашого часу в Москві як один із визначних пам’яток історії та культури ретельно зберігається так зване «Лобное место» на Красной площади, яку названо так від кількості пролитої на ній крові.
Відкликаючись на суспільні потреби, 1912 року за матеріалами перепису було опубліковано статистичне дослідження Н.Рубакіна «Россия в цифрах. Опыт статистической характеристики сословно-классового состава населения русского государства».
Наведена автором статистика та коментарі мають певну вагу й у наш час, особливо в порівнянні з аналогічними показниками сьогодення.
• У своїй праці Н. Рубакін наводить значну кількість статистичних даних, які стосуються лише Європейської частини (!) Росії у співставленні з показниками деяких інших країн.
Ось, наприклад, як виглядає рівень доходу на душу населення (в тодішніх рублях) для деяких країн:
Австралія — 374, США — 346, Англія — 273, Франція — 233, Германія — 184, Австрія — 127, Італія — 104, Балканські країни — 101, Росія — 63 руб.
Зауважимо, що рівень доходу на душу населення в Австралії (британська колонія) значно вищий, ніж в самій метрополії (374 і 273 рублі).
Не дивним є висновок Н.Рубакіна, який, по-суті, є вироком для Росії: «В сущности, этим все сказано. Европейская Россия, сравнительно с другими странами, — страна полунищенская». Як бачимо, про всю територію імперії за Уральським хребтом і аж до Тихого океану не йшлося, бо ж ніякої статистики там просто не могло бути.
Чи змінилося щось від часу «Великой социалистической революции»?
• Ось як виглядають показники валового внутрішнього продукту на душу населення за парітетом купівельної спроможності (ВВП по ПКС) за 2005 рік для деяких країн світу та тих, які вийшли із совєтської імперії (у доларах):
Люксембург — 70,014, Норвегія — 47,551, США — 41,674, Німеччина — 30,496, Фінляндія — 30,469, Естонія — 16,654, Латвія — 13,218, Литва — 14,085, Російська Федерація — 11,861, Україна — 5,583.
Як бачимо, нічого не змінилося: Росія й надалі залишається «страной полунищенской». Але амбіції «злиденної імперії» панують, як і раніше, й становлять загрозу для сусідніх країн.
• Далі в розділі книжки Н.Рубакіна «Много ли в России русских? Распределение населения Российской империи по племенам и национальностям» наведено кількісний склад і розподіл населення. Діаграма показує ряд різного розміру людських постатей у національному вбранні, з назвою національності та її кількості. Першою в ряду стоїть величезна похмура, бородата й злиденна постать у довгій косоворотці й лаптях. Над нею напис: «Русские, 65,5%». Надзвичайно цікавим є супровідний до діаграми текст, який краще сприймати мовою оригіналу:
«Собственно русского населения в Российской империи менее 2/3 (65,5%), около 105 миллионов, в том числе украинцы и белорусы, занимающие в России (особенно первые) положение народностей покорённых и в некоторых своих правах (например, преподавание на родном языке в народных школах) более или менее ограниченных».
Як бачимо, на початку ХХ ст. долю українців і білорусів в імперії вже вважали майже остаточно вирішеною: їх внесли до реєстру «собственно русских».
• Характерно, що без спроб приховування констатується стан українців і білорусів як «народностей покоренных». Тобто 1912 року добре знали, що ніякого «братского воссоединения» не було ніколи. Безправне загальне та освітнє становище українців та білорусів в імперії визначено в м’якій формі: «в некоторых своих правах... преподавание на родном языке... более или менее ограниченных».
Відомо, що для успішного проведення політики русифікації чиновникам, яких переводили в Україну, давали більшу запрплату, а особливо ревних навіть нагороджували медаллю «За обрусение края». Процес «обрусения» йшов системно, безперервно й надзвичайно жорстко. Тому можна уявити, якою несподіванкою та політичним шоком для ідеєносіїв імперії стало утворення 1917 року Української Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки. Етнічна війна, яку Московія століттями вела проти українського народу шляхом безперервного етноциду, лінгвоциту та прямого знищення, як виявилося, не досягла кінцевого результату!
• Ситуацію взялися виправляти нові власники імперії — більшовики, які розв’язали загарбницьку війну проти УНР і вели її з 1918 по 1923 рік. У різних формах ця війна проти українського народу тривала всі роки існування совєтської влади. Як наслідок, український народ зазнав у ХХ столітті потужної демографічної катастрофи. То були найбільші людські втрати за всю історію його існування — за деякими підрахунками, близько 20 млн. Знищено було провідну верству суспільства й цим катастрофічно підірвано генофонд нації.
Протягом ХХ століття, і особливо в часи СССР, імперія ретельно й наполегливо формувала на території України так зване «русскоязычное население». Якщо до революції кількість «русских» в Україні була десь 1,7 млн, то 1927 року — вже 2,7 млн, а згідно з переписом 1937 року, незважаючи на Голодомор 1933 року, «русских» в Укр. ССР — вже 3,2 млн; 1939-го — 4,2 млн:; 1959-го — 7,1 млн, а 1989-го — 11,3 млн. Тобто за сто років кількість «русских» в Україні зросла у 6,6 разу. У той же час кількість українців збільшилась із 23,2 млн до 28,2 млн (зростання — у 1,22 разу, без урахування західних областей і Криму). Таким чином, маємо констатувати: було докорінно й штучно змінено етнічний склад населення, особливо на півдні та сході України.
Комуно-імперські спадкоємці більшовиків винайшли цьому просте пояснення: «так исторически сложилось». Без сумніву, значна кількість сучасних росіян в Україні вважають її своєю батьківщиною, поважають її мову та історію. Але в штучно створеному «русскоязычном» середовищі московська влада й московська Церква в наш час наполегливо розпалюють ненависть до всього українського.
• Проголошення Незалежності України 1991 року стало новим потужним ударом для імперії. Як пише колишній радник В.Путіна, один із ідеологів євразійства А.Дугін: «Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию. Дальнейшее существование Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов...» (Основы геополитики. М. 1999. стр. 379.) Отже, війна, яку в наші дні веде Росія на сході України, є логічним продовженням багатовікової політики Москви щодо України та українського народу. Нічого не міняється в Москві, але змінилась Україна, й це вже назавжди!
Другою, не менш цікавою, фігурою на малюнку в книжці Н Рубакіна стоїть значно менша за розміром постать із написом: «Турки, татары, 10,6%».
• Треба думати, що йдеться про татар та турків, які сповідують мусульманство. А куди ж поділася та величезна кількість татар, які проживали в Північному Улусі Золотої Орди та прийняли християнство?
Звісно, нікуди вони не поділися — залишилися там, де й були після розпаду Золотої Орди, тобто в країні, яку вважали своєю і яку стали згодом називати Московією. Вони стали основою політичної, військової та культурної еліт нової держави — фактично її «хрещеними батьками» і з часом вже вважалися «русскими». Як писав татарин М.Карамзін, «кожного росіянина, якщо добре поскрести, так татарин і проступить».
• Відомий російський філософ, татарин за походженням, М. Бердяєв називав Росію християнізованим татарським царством. Прізвища колишніх боярських та дворянських родів говорять самі за себе: Годунови, Юсупови, Алсуфьєви, Чаадаєви, Тургенєви, Салтикови, Кутузови, Булгакови, Аксакови, Бурлуцькі, Айдашеви, Корнілови, Ордин-Нащокини, Уварови та багато, багато інших.
• А що ж з нашими братами білорусами, які, якщо вірити офіційній історіографії совєтських часів, разом із українцями віками тільки й мріяли про об’єднання з «великим российским народом», а насправді, були в стані «народностей покоренных»? Частково на це питання дає відповідь білоруський історик, публіцист Г.Саганович у своїй книжці «Невідома війна». Йдеться про події з 1654-го по 1667 рік, коли українські та московські війська вели бойові дії проти Польщі на території Білорусії. Значна частина місцевої шляхти присягнула тоді на вірність Б.Хмельницькому. А от московське військо з надзвичайною жорстокістю заходилося нищити місцеве населення, чисельність, якого було скорочено з 2,9 млн до менш ніж 1,5 млн осіб. На 80 — 90% було винищено населення Полоцька, Вітебська, Пінська та інших міст. Може, це було тимчасове запаморочення? Звісно ж, ні. Це — віками незмінний почерк Орди.
Ось ще один історичний приклад «братнього» підкорення білорусів із книжки Н.Борисова «И свеча бы не угасла» («Молодая Гвардия». 1990). Автор пише про події 1387 року, коли Смоленський князь Святослав Іванович вирушив у похід на «отобраный (?) литовцами Мстиславль — древний город смоленской землі» (мова йде про міста, які історично належали білорусам. — Авт.).
Далі автор наводить текст із Ніконовського літопису в оригіналі:
• «И много зла, идуще, учиниша земле Литовьской. Иных литовьских мужей смоляне, изымавше, мучаху различными муками и убиваху; а иных мужей и жен и младенцев, во избах запирающе, зажигаху. А других, стену развед храмины от высоты и до земли, меж бревен руки въкладываху, ото угла до угла стисняху человеки; и пониже тех других повешев, межи бревен руки въкладаше, стисняху такоже от угла до угла; и тако висяху человеци; такоже тем образом и доверху по всем четырем стенам сотворяху; и тако по многим храминам сотворяша и зажигающе огнем во мнозе ярости. А младенци на копие возтыкаху, а другых лысты (ноги. — Н.Б.) процепивше, вешаху на жердях, аки полти (половина мясной туши, по хребту. — Н.Б.) нечеловечьне без милости мураху».
Коментарі явно зайві! І таких прикладів за всю історію «братніх» відносин — безліч.
* * *
Отже, як бачимо, сухі статистичні викладки у поєднанні з приховуваними колись історичними фактами створюють грунт для політичних висновків і узагальнень щодо нашого минулого та сьогодення, допомагають визначити друзів і вічних ворогів. Можливо, колись настане такий історичний час, і ми почуємо від колишнього «старшого брата» формулу високого морального очищення — «Вибачте нас, і ми вам вибачаєм!». Але це вже утопія.
