Нещодавно медійний простір збурила резонансна доповідь американського історика та автора книжки «Криваві землі» Тімоті Снайдера, яку він присвятив темі історичної відповідальності Німеччини перед Україною(«День» №115-116, 7—8 липня 2017). Снайдер виголосив доповідь «Посеред Європи. Історична відповідальність Німеччини перед Україною» в німецькому бундестазі перед першими дебатами, присвяченими цій темі.
Тепер про болючі сторінки історії між нашими країнами говорили в Україні: 13 липня у Верховній Раді України відбулася конференція «Німеччина та Україна в Європі: відповідальність за минуле — обов’язки на майбутнє», під час якої учасники неодноразово поверталися до слів Тімоті Снайдера.
«Це дуже важливо, що німецькі парламентарії ініціювали це обговорення і що сьогодні в нашому парламенті ми продовжуємо його, — сказала голова комітету Верховної Ради України у закордонних справах Ганна Гопко. — Зараз Німеччина є для нас стратегічним партнером. Країна, і зокрема її канцлер Ангела Меркель беруть активну участь у мирному врегулюванні ситуації на сході. Німеччина зайняла доволі потужну позицію в питанні санкцій проти Росії. Гадаю, зараз для нас дуже важливою є позиція Німеччини у недопущенні будівництва Північного потоку-2».
В українському парламенті виступила також депутат Марілуїзе Бек, яка ініціювала дискусію щодо відповідальності Німеччини перед Україною в бундестазі; була співавторкою однойменної резолюції фракції Зелених, де йдеться про злочини, скоєні нацистами під час Другої світової війни на території України. Тоді у своєму виступі вона сказала: «Ми всі повинні відчувати сором за те, що німецькі чоботи колись топтали українську землю» і закликала підтримати Україну в час, коли тут триває війна. Під час виступу в українському парламенті вона нагадала, як 1943 року відбувався поділ сфер впливу в Європі, та наголосила, що зараз завданням усіх є уникнути подібного розподілу.
У свою чергу виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький наголосив на тому, що завдяки обговоренні в бундестазі вперше за довгі роки німецькі політики почали сприймати Україну як політичну і культурну сталість. «Потрібно було 25 років, щоб нарешті Україна почала виділятися з «сірої» зони як самостійна політична одиниця, суб’єкт міжнародної політики», — наголосив він.
«Історія існує для того, щоб не робити помилок сьогодення», — сказала перший віце-спікер Верховної Радий уповноважений Президента з питань мирного врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, яка долучилася до дискусії. Зокрема вона наголосила на тому, що історична відповідальність має бути не лише гаслом, а дією вже сьогодні. «Це дуже неприємні питання — про відповідальність Європи не вчора, а сьогодні, про відповідальність наших партнерів по Нормандському формату і по Будапештському меморандуму». Вона звернулася до нагальних проблем нашої держави, зокрема звільнення українських полонених і політв’язнів, яких незаконно утримують у російських тюрмах і на окупованих територіях. За її словами, звільнити їх неможливо без чіткої позиції європейських партнерів. «Ці люди сьогодні не мають права на телефонний дзвінок своїм рідним, отримати книжку, побачити своїх дружин і мам. Дехто з них навіть не бачив, як народилися їхні діти. Бо ці хлопці не втекли від мобілізації, вони пішли захищати Україну і Європу, коли їхні дружини були вагітними», — сказала Геращенко. При цьому вона зазначила, що до них жодного разу не допустили Червоний Хрест, тому незрозумілим є те, чому ЄС не зробив жодної заяви про це.
Німецький історик і представник Німецького товариства зовнішньої політики Вілфрід Їльге відзначив важливість того, що Німеччина виявила свою відповідальність перед Україною, з огляду на ті злочини, які були скоєні нею проти нашої країни у XX столітті, й при цьому підкреслив кілька моментів.
По-перше, він пояснив, що Росією зараз використовуються історико-політичні інструменти спогадів про Другу світову війну. «Вони розглядають Велику Вітчизняну війну русоцентрично, як свою війну, і це є основою їхньої інформаційної політики, яка розвивається російськими мас-медіа, особливо протягом цих трьох років. Цей воєнний міф засновується не з 2014 року, а з 2004 року, з часів Помаранчевої революції, — сказав він і додав: — Це все радикалізувалося в захопленні Криму та агресії проти Донбасу». По-друге, за словами Їльге, в Європі існує розколоте уявлення про Україну.
Підсумовуючи свій виступ, історик зазначив, що повинен бути відновлений безпековий порядок, адже без нього не буде відносин із Росією. «Говорячи про Донбас, ми не повинні забувати Крим. Ми повинні думати про те, як ми можемо допомогти Україні в правовому плані для того, щоб повернути Крим і захистити Україну перед міжнародними інституціями і організаціями, що не можна миритися з агресією проти Криму і його захопленням». При цьому він наголосив, що в питанні вирішення конфлікту ми не повинні повертатися до питання про розподіл на сфери впливу в Європі.
Представник Інституту євроатлантичного співробітництва Андреас Умланд звернув увагу на певну інституційну недорозвиненість у відносинах Німеччини та України, адже досі в Німеччині немає інституту, який би займався Україною, а в Україні немає жодного німецького університету.
Учасник Форуму трансрегіональних студій в Берліні Андрій Портнов сказав, що через останні події в нашій країні, такі як революція на Майдані, анексія Криму та війна на Донбасі, Україна «перетворилася на лакмусовий папірець ідеологічних преференцій». «Тобто прості німці розмовляють про Україну, але Україна не є суб’єктом цих розмов. Україна є лакмусом того, що ці люди думають про ЄС, Америку, НАТО, Брюссель», — сказав він. За словами Портнова, ця ситуація є дуже небезпечною, адже якщо про Україну всі говорять, але при цьому немає зростання знань та інтересу до крани як такої, то виникає величезний простір для маніпуляцій.
Крім того, Портнов вказав на кілька моментів, пов’язаних із іміджем нашої країни в Німеччині. По-перше, це брак емпатії до України, особливо коли йдеться про війну і те, що сталося з Кримом. Він вважає, що це випливає з певного набору історичних культурних стереотипів, які сформувалися в Німеччині. По-друге, це редукція історичного досвіду і асоціації з Україною до ролі Степана Бандери та всього, що з ним пов’язано. «Але фокус у тому, що ми знову маємо тенденцію редукції до правого радикалізму, який є проблемою сьогодні та який часто аналізується через призму стереотипів і уявлень ще з часів війни», — додав Портнов. По-третє, слабкість культурних асоціацій з Україною. «Якщо з Росією є безліч культурних асоціацій, починаючи від Шостаковича, то з Україною вони дуже рідкі, й навіть щодо постаті Тараса Шевченка часто треба пояснювати, хто це був». Відносно шляхів розв’язання цих проблем, то Портнов зазначив, що сподівається, що при Німецькому університеті з’явиться постійна інституціоналізована україністика і з’явиться можливість вивчати українську мову, літературу, історію.
«Якби мені п’ять років тому сказали, що ми говоритимемо про історичну відповідальність Німеччини, й у німецькому бундестазі буде така дискусія, я б не повірила, тому що п’ять-сім років тому в Німеччині важко було говорити навіть про якусь участь або роль України як серйозного гравця під час Другої світової війни», — сказала посол України в Німеччині (2008—2011) Наталія Зарудна. Крім того, вона наголосила, що у відносинах України та Німеччини є багато згаяних можливостей, адже у Німеччині є багато архівів, які німці готові надати українцям для вивчення.
«Не можна повторювати помилки минулого. Я хотіла б дожити до того дня, коли ми говоритимемо про історичну відповідальність не тільки Німеччини, а й Росії за всі ті народи, які вона пригноблювала і продовжує вважати меншовартісними», — підсумувала Наталія Зарудна.
Доктор історичних наук і викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія» Михайло Кірсенко звернув увагу на так звану позитивну відповідальність Німеччини перед Україною, абстрагувавшись від трагічних сторінок у відносинах між нашими країнами. Наприклад, німецькі лікарі та фармацевти долучилися до заснування сучасної медицини в Києві, німецькі професори були між тих, які розгорнули викладання в Київському університеті Святого Володимира; німецькі інженери та архітектори зробили величезний внесок у розбудову центру Києва — починаючи від дзвіниці Києво-Печерської лаври тощо.
Історик навів цікавий приклад, розповівши про випадок на прес-конференції колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля під час його візиту до Києва. «Канцлеру було поставлено запитання іноземним кореспондентом, чи згоден він з думкою, що Україна покликана бути мостом між Росією і Європою, на що канцлер відповів у своїй дуже енергійній, не дуже чемній, але цілком виразній манері: «Я не можу погодитися з такою дурною думкою. Німеччина потребує, щоб Україна була нормальною європейською країною, а не просто мостом між кимось», — сказав Михайло Кірсенко.
Підсумовуючи конференцію, керівник Центру ліберальної сучасності Рольф Фюкс зазначив: «Я дуже вдячний за виступ, який показав, що німецько-українську історію не можна зводити лише до жахів Другої світової війни. Існувала дуже багата історія економічних, культурних, медичних зв’язків. Це були внески, які зробили німці в Україні. Також дуже важливе сприйняття України не лише як жертви, але нації, яка має власну культуру, історію, економіку, щоб вона розумілася як суб’єкт історії, а не лише як об’єкт на великій шаховій дошці супердержав».
Ганна Гопко повідомила, що такі заходи будуть продовжені, й висловила сподівання, що в наступному скликанні німецького бундестагу подібні дискусії щодо відповідальності Німеччини триватимуть. При цьому вона подякувала українським історикам і газеті «День» за те, що на сторінках нашого видання були висвітлені слухання в бундестазі.
