В Україні триває війна. Із затишшям, із перемовинами, з популістичними заявами, з тисячами жертв і втраченими територіями, до яких офіційно додають приставку «тимчасово». Разом із тим, Україна перебуває в глибокій економічній кризі, яку виправдовують тою ж війною. Це — тло, на якому відбуваються події начебто з паралельної реальності. Наприклад, нещодавно до окупованої території завітав Андрій Куликов, ведучий програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV. На тому самому каналі, де колись виступали Царьов, Колесниченко, Корнілов та інші представники проросійської когорти, яка почувалася досить комфортно в Україні тривалий час. А деякі з них і досі регулярно з’являються на центральному українському телебаченні. Ба більше — у Верховній Раді. І це тоді як мільйони (підкреслимо цю цифру) луганчан і донеччан не мають можливості потрапити до своїх осель. Про можливість висловити вільно свою думку в Луганську чи Донецьку взагалі не йдеться.
Останнім часом усе частіше почала з’являтись інформація про поїздки українських журналістів і медіа-персон на окуповані території. Започаткувала цю підозрілу традицію адвокат Тетяна Монтян, яка ще взимку поїхала до Луганська, де скликала на зустріч в одному з кафе місцевих колег, блогерів і взагалі всіх бажаючих подивитися на неї та поспілкуватися. Нещодавно ж до Донецька поїхав і автогонщик Олексій Мочанов. За поїздкою Мочанова в Донецьк стояла начебто мета перемовин з бандитами щодо звільнення заручників. Щоправда, незрозуміло, чому вирішувати це питання поїхав саме шоумен, причому висвітлюючи свою поїздку майже в онлайн-режимі.
І от того тижня здивував загал ще один телеведучий — Андрій Куликов. Якщо Монтян позиціонувала себе не лише як блогерша, а й як політик, а Мочанов начебто бажав домовитися з бойовиками щодо звільнення свого друга, то поїздка Куликова взагалі не мала пояснень. Щоправда, останній не був таким переконаним у своїй безпеці, як Монтян, для якої така поїздка була очевидним піаром. Принаймні на словах. Сам Куликов говорить, що він керувався виключно журналістським інтересом. Мовляв, хотів подивитися на донеччан, але місто бачив мало. Зокрема Куликов говорить: «Була мета — справді такий собі експеримент журналістський, але головне було — побачити на власні очі бодай дещицю того, що відбувається в Донецьку, поговорити із тамтешніми колегами на тій території, яка зараз не контролюється Україною». Водночас виступити на одному з бандитських телеканалів у присутності злочинців він встиг. Чому злочинців, а не колег, як говорить ведучий? Тому, що зараз на окупованій території журналістики як такої не існує. Існує пропаганда. Причому зухвала й страшна у своєму цинізмі. Дивно, що саме брехунів ведучий програми «Свобода слова» називає колегами.
Саме проросійські пропагандисти є співучасниками того злочину, який коїться на Донбасі. Безумовно, журналістська діяльність не може обмежуватися кордонами. Спілкування зі всіма сторонами конфлікту — це принцип об’єктивності. Але за такими експериментами залишається головне питання — наскільки етичним є участь у телешоу на бандитських каналах, які окуповані так само, як і земля Донбасу? Наскільки етичним взагалі є сидіння з ними за одним столом з апеляцією до «розуміння одне одного»? Окрім етики, виникає ще й питання участі в інформаційній війні. По-перше, без санкції російських спецслужб жоден телеканал на окупованому Донбасі ніколи не дасть дозволу на ефір з українським телеведучим, і це треба розуміти. По-друге, такі «діалоги» не мають нічого спільного з пошуком порозуміння. Навпаки, їхньою метою є демонстрація Заходу того, що на бандитських теренах квітне демократія. А ще створення ілюзії миру і підготовка до легалізації бандитів, із якими ще рік тому дехто сів за один стіл. На тлі реінкарнації колишніх регіоналів в образі Опоблоку і суміжних політичних проектів, такі мацання всліпу одне одного, очевидно, означають пошук шляхів консервації ситуації. Тим більше — за умов примарного затишшя. Журналісти ж при цьому виступають в ролі «голубів миру», а якщо точніше, то хлопчиків на побігеньках, обслуговуючи інтереси зовсім не національних пріоритетів, а конкретних власників телеканалів. Інтереси останніх, безумовно, не обмежуються аудиторією вільної України. У багатьох із них досі залишились бізнес-інтереси і на окупованих територіях.
«АНДРІЯ КУЛИКОВА ПОВАЖАЮ, АЛЕ ПЕРЕКОНАНИЙ, ЩО В ЦІЙ ПОЇЗДЦІ ВІН ВИКОНАВ РОЛЬ ПЕТРУШКИ»
Сергій IВАНОВ, блогер:
— Той факт що деякі відомі в Україні журналісти почали відвідувати окуповані території і якимось чином намагатися донести певні меседжі до жителів цих територій, говорить про те, що ті журналісти, які працюють на певних олігархів, виконують певного роду роботу, спрямовану на створення передумов до своєрідного соціального примирення. Зрозуміло, що на окупованих територіях залишились далеко на всі сепаратисти або ті, хто співчуває зближенню з Росією. Немає сумніву, що там досі існує певний відсоток патріотів. Але подібні вояжі не розраховані на людей. Вони розраховані на відновлення статус-кво олігархів, у яких на окупованих територіях залишились активи, бізнес. Саме тому їм необхідно забезпечувати там якимось чином, якщо не мир, то хоча б спокій. Ситуація з блокадою Донбасу їх не влаштовує, тому що вони зазнають внаслідок цього збитків. Це, зокрема, такі олігархи, як Ахметов, Пінчук, Тарута, також олігархи, наближені до Порошенка... Великі гроші вимагають тиші. І зараз за допомогою цих вояжів, вкидів на кшталт Мочанова про те, що лідери терористів здатні до договорів, впроваджуватиметься мета із забезпечення функціонування бізнесу згаданих олігархів на Донбасі. Той факт, що Мочанов назвав бойовиків здатними до перемовин, само по собі є оксюмороном, адже держава не може вести перемовини з терористами. Я Андрія Куликова поважаю, але переконаний, що в цій поїздці він виконав роль Петрушки. Він спробував «почути Донбас», і я переконаний, що він його не почув. Тим більше, що він не поставив ті запитання, які мав поставити. Враховуючи ту інформацію, яку він потім надав Денисові Казанському, сказавши, що проукраїнським журналістам на Донбасі нема чого робити, бо там небезпечно, тільки підтвердило штучність і договірний характер подібних візитів.
«НАВІТЬ ЯКЩО ЖУРНАЛІСТ КЕРУЄТЬСЯ НАЙКРАЩИМИ НАМІРАМИ, СВОЇМ ПРИЇЗДОМ ВІН СПРИЯЄ ІНТЕРЕСАМ БАНДИТІВ»
Тетяна ЗАРОВНА, журналіст:
— Стороні «ДНР» вигідні подібні поїздки українських журналістів. Їм потрібно показати, що в Донецьку немає жодних терористів, що там спокійне життя. Виходить так, що цим журналістам показали лише частину життя Донецька. Це як вулицею слона водити. Природно, що їх водили певними коридорами і їм не показують негативу. Зрозуміло, що «турист» не може оцінити реальну ситуацію. Тим більше, коли його супроводжують озброєні люди. Це банда, яка прийшла в Донецьку до влади незаконним шляхом. І навіть якщо журналіст керується найкращими намірами, своїм приїздом він сприяє інтересам цих бандитів. Фактично демонструються усміхнені заручники. Безперечно, в окупованих містах є своє життя. Люди народжують, одружуються, кохають один одного. І якщо дивитися на це, то може виникнути ілюзія, що все добре. Я можу зрозуміти професійну цікавість і не можу докоряти журналістам, які прагнуть дізнатися про ситуацію зсередини. Можливо, і я б поїхала туди, якби спочатку не була мешканкою Донецька, яка знає всю «красу» того життя. Але журналістам потрібно зберігати тверезість і критичний погляд, розуміючи, що таким чином вони можуть мимоволі зіграти на користь бандитів.
«ЦЕ ПРОПАГАНДА, ЗМАНІПУЛЬОВАНА ВОРОГОМ І СПРЯМОВАНА НА КОНСЕРВАЦІЮ КОНФЛІКТУ»
Сергій ГАРМАШ, журналіст:
— У багатьох журналістів, як і у влади, немає розуміння того, що там війна. Що там вбивали і вбивають людей, катують їх. Думаю моїм донбасівським колегам, яким не за своєю волею, а через реальну загрозу життю, довелося виїхати звідти, кинувши там свої будинки, рідних — їм боляче бачити як їхня особиста трагедія для когось стає «журналістським експериментом». Багатьом у Києві вигідно забути про те, що там війна. І що люди, в гості до яких вони їдуть — не просто «ополченці», а зрадники Батьківщини, які спочатку працювали на сусідню країну і працюють на неї зараз. Природно, я не кажу про простих людей, серед яких є і патріоти України, але ж не прості люди там проводять телеефіри і дають гарантії безпеки київським «експериментаторам». «Одкровення», що там вулицями люди ходять і тролейбуси їздять — смішні. Ніхто і не малює на вулицях Донецька апокаліптичних картин. Тому, якщо Куликов говорить: «Хлопці, досить брехати один одному, говорімо правду», хай конкретно називає, хто бреше і в чому, в його розумінні, правда.
Журналісти і громадські діячі, які їдуть туди з гарантіями безпеки від терористів, яких возять і показують те, що вони повинні побачити і про що повинні розповісти, — фактично виступають агентами впливу Росії. Вільними або мимовільними. Вам відомі випадки протилежні, коли журналісти з того боку їдуть до України і пишуть про це адекватні речі в їхніх ЗМІ? Питання риторичне і воно найкращий доказ того, що наші «миротворці» в гонитві за піаром або задовольняючи професійне честолюбство, стають іграшками в руках ворога. Коли вони говорять про «примирення» після відвідин Донецька або Луганська, про те, що там «є з ким розмовляти» — вони, фактично, визнають, що це не російська агресія, виконана руками місцевих колабораціоністів, а внутрішньоукраїнський конфлікт. Вони думають, що таким чином ідуть до миру, а я думаю, що перекладаючи з Росії на Донбас відповідальність за вбивства тисяч громадян України, вони налаштовують проти Донбасу всю Україну, роблять його страховищем для країни, таким же, яким була «бандерівська» Західна Україна для Радянського Союзу і Східної України. Спілкуючись із терористами та їхніми посіпаками, вони, фактично, визнають «особливий статус» Донбасу, його окремішність. І якщо ця «окремішність» закріпиться в масовій свідомості країни, то це стане міною сповільненої дії, яка забере ще не одне життя, як на воєнному так і на побутовому рівні.
Хочете їздити і дивитися — їздіть, але дотримуйтесь чистоти експерименту: на загальних підставах, інкогніто — без гарантій від терористів. Пробирайтеся в підвали, де катують патріотів і тримають полонених, спілкуйтеся з родичами загиблих. Причому від куль і снарядів з обох боків. Докопуйтеся до зворотного боку того, що ви бачите. І якщо там їздять тролейбуси, а Ходаковський (ватажок бригади «Восток») заявляє, що на 70% бюджет ДНР складається з російських подачок, то показуйте не лише потьомкінські села, але й ті підпори, на яких вони тримаються. Тоді можна буде говорити про журналістику і об’єктивність. А те, що відбувається зараз — чиста політика і пропаганда. Пропаганда зманіпульована ворогом і спрямована на консервацію конфлікту. Це реалізація сценарію «Придністров’я-2», який робить безглуздими смерті багатьох тисяч убитих воїнів і мирних мешканців; який позбавляє вимушених переселенців перспективи повернення додому; який є поразкою України в цій війні, оскільки не повертає українську землю під контроль української держави. Тому така «миротворчість», на мій погляд, — ілюстрація прислів’я «Благими намірами вимощено дорогу в пекло»...
