Питання відновлення ядерного статусу піднімається політиками з певною періодичністю. На цьому тижні фракція Радикальної партії Олега Ляшка внесла до Верховної Ради законопроект під назвою «Про визнання таким, що втратив чинність Закону України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року», та поновлення прав України щодо ядерної зброї». Автори законопроекту пояснюють, що необхідність прийняття цього Закону обумовлена потребою реагування з боку парламенту України на факт порушення своїх зобов’язань за Будапештським меморандумом Російською Федерацією, неможливість передбачених Будапештським меморандумом негайних дій з боку Ради Безпеки ООН через право вето РФ, а також невиконання у своїх практичних діях іншими державами-підписантами своїх зобов’язань. Про те, чи здатна Україна до відновлення ядерного статусу і якими можуть бути наслідки подібних заяв, «День» поцікавився у експертів.
«МИ МАЄМО ЧІТКО ВИЗНАЧИТИСЬ ІЗ КОНКРЕТНИМИ ОПЦІЯМИ ПО ОБОРОНІ КРАЇНИ»
Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України, голова Центру з вивчення Росії:
— Будапештський меморандум, на превеликий жаль, на Заході трактується як документ, який не створює юридичних зобов’язань для західних країн — учасників Меморандуму. На жаль. це офіційна позиція всіх країн-підписантів. Виходить, що юридичні зобов’язання лишилися лише за Україною, яка їх чесно виконала. Зараз багато дискусій існує відносно того, чи треба було це робити, або робити частково. Гадаю, це вже питання для істориків. Мене зараз хвилює правовий статус цього документа.
Якщо він не є обов’язковим, тоді виникає запитання: чи мають виконуватися наші зобов’язання по цьому документу? Міжнародне право передбачає: якщо одна із договірних сторін не виконує свого зобов’язання, то інша має право вважати цей договір не чинним. Це означає, що ми можемо (я не кажу, що повинні) порушити питання про ДНЯЗ і повернення собі статусу ядерної держави. Інше запитання — наскільки це допоможе нам в захисті національної безпеки, чи, навпаки, створить проблеми. Є дві групи експертів, які розділилися у своїх думках. Одні говорять про те, що ми можемо поставити перед Заходом питання, які є на порядку денному. Саме про це ми маємо думати в першу чергу — не про папери, які були підписані й не були виконані, а про реальну національну безпеку України. Інші експерти вважають, що такою позицією ми створимо додаткові проблеми. І в цьому теж є доля істини. Утім, ситуація потребує ясності. Ми маємо визначити всі ті інструменти, які можуть практично забезпечити наші національні інтереси.
Треба виходити з того, що ми стали жертвою російської агресії, і проти нас ведеться війна. Які у нас були сподівання на захист? Сподівання ці полягали в тому, що ми розраховували на допомогу від підписантів на випадок загрози національній безпеці. Але на практиці допомоги, яка могла б реально протистояти агресорові, ми не отримали. І це — реальність, адже ми справді не отримуємо того озброєння, яке могло стати стримуючим елементом. Таким чином, треба подумати, як ми можемо це озброєння отримати. Озброєння буває ядерним і звичайним. Сьогодні є такі звичайні види озброєння, які за ударною силою не поступаються перед ядерним. Це можуть бути ракети середньої дальності, які мають радіус дії до п’яти тисяч кілометрів. Якщо ми реалізуємо цей напрям, то немає ніякої необхідності утримувати сили ядерного стримування. Варіантів може бути декілька, але одним із ним має бути можливість відновлення ядерного статусу, якщо інші варіанти не будуть визнані коректними. Йдеться не про те, що ми маємо оголосити себе ядерною державою. Це технічно неможливо і потребує тривалої підготовки. Але ми маємо чітко визначитись із конкретними опціями по обороні країни.
Я завжди був прихильником активної зовнішньої політики, яка ставить перед партнерами питання, а не реагує на те, що нам пропонують. Це значно продуктивніше і ефективніше. На превеликий жаль, маючи корумповану економіку, корумповану політичну систему і слабку державу, ставити питання руба для багатьох політиків не є можливим. Але це не означає, що ми не маємо вирішувати цю проблему і вести ясну та принципову зовнішню політику. Без успішної економіки, здорової політичної ситуації в середині країни і наявності відповідних еліт, з якими б рахувались у світі, неможливо зрештою гарантувати національну безпеку.
«СТРИМУВАННЯ МОЖЕ БУТИ ЕФЕКТИВНИМ І В НЕЯДЕРНОМУ ВАРІАНТІ»
Iгор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт із питань оборони та безпеки, політик:
— Якщо коротко, то порушення питання відновлення ядерного статусу України на законодавчому рівні може бути розцінено як шантаж та залякування міжнародної спільноти: ви не виконали зобов’язання за Будапештським меморандумом — ми відновлюємо ядерну зброю. Взагалі шантаж і залякування, м’яко кажучи, — не кращий спосіб відстоювання своїх інтересів на міжнародному рівні, тим більше по відношенню до партнерів, які залишаються прибічниками і лобістами України, демонструють солідарність із нашою державою і допомагають нам вистояти в цих непростих історичних умовах. Вихід же з Договору 1968 року про нерозповсюдження ядерної зброї створюватиме ціле поле загроз перетворення у країну-вигнанця.
Проголошення «відновлення ядерного статусу України» навряд зможе стримати Кремль. Навіть у разі гіпотетичного припущення щодо прийняття політичного рішення, ні завтра, ні в довгостроковій перспективі ядерна зброя у нас не з’явиться, бо крім технологій її виготовлення, які, до речі, потребують розробки і проведення низки випробувань (де і ким?), це також питання створення носіїв ядерних боєприпасів (ракет, авіаційних комплексів і т. ін.) з гарантованим виключенням можливості несанкціонованих дій, окремої системи управління їх застосуванням та захищених військових об’єктів зберігання (навіть якщо рахувати ті, що залишилися з радянських часів, то вони потребують відновлення і глибокої реконструкції). Все це вимагає величезних ресурсів — людських і фінансових, а також часу. Бо мало лише бути державою з покладами урану і ядерними електростанціями — в тому числі самою великою в Європі, — для створення ядерної зброї потрібно значно більше.
Безумовно, з огляду на події останніх років в Україні існує доцільність створення механізмів силового стримування. Але для цього слід використати ті можливості, які ми вже маємо чи можемо реально створити в короткостроковій перспективі. Стримування може бути ефективним і в неядерному варіанті — від суто військових (сили спеціальних операцій, високомобільна компонента, підрозділи кібернетичної безпеки, створення високоточної зброї дальньої дії й т. ін.) до суспільно-державних (об’єднання суспільства, бо нова генерація війн ведеться за уми і серця людей, саме це є ключовим у гібридному протиборстві) спроможностей протистояти загрозам нової генерації війн. При цьому об’єднання суспільства — вкрай важливе питання: зможемо це зробити навколо спільних суспільно-політичних цінностей і цивілізаційного вибору, виробити єдині механізми живучості суспільства та держави для протистояння деструктивним впливам ззовні — вистоїмо і переможемо. Подбаймо про це, а також про безпеку ядерних та інших потенційно небезпечних об’єктів інфраструктури України. Тут є куди спрямувати політичну волю та ресурси держави заради кращого і безпечного майбутнього.