Чому зазнали поразки у боротьбі з кланово-олігархічною системою представники громадянського суспільства, частина з яких на хвилі другого Майдану потрапили до влади? Це питання ми поставили в п’ятничному номері «Дня» минулого тижня («Де лінія водорозділу» від 2 лютого 2018 року) у продовження дискусії, яка розпочалась на Фейсбук-сторінці народного депутата Михайла Чумака. Якщо коротко, то причини, котрі називали експерти, до яких звернувся «День» за коментарем, зводилися до «наївності» реформаторів. Натомість представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, політичний експерт Михайло ЧАПЛИГА, який теж був учасником ФБ-дискусії, у розмові з «Днем» навів іще одну важливу рису представників громадянського суспільства, яка, на його думку, ніколи не дасть їм перемогти кланово-олігархічну систему.
— Річ у тім, що ті, кого називають активістами громадянського суспільства, — більш-менш освічені, негаласливі та професійні — свого часу дуже багато «інвестували» у власний імідж на Заході. Вони працювали над образом профі, якому не соромно потиснути руку. Відповідний імідж вони формували і для нашого суспільства. Та фактично це означає, що вони — вовки-одинаки: кожен сам за себе. Я би це назвав «егоїзмом», у хорошому сенсі. Вони знають, скільки зусиль вклали у свою освіту, самоосвіту, в просування себе. Відповідно, це люди, які знають собі ціну. Відтак, кожен з них вважає себе зіркою.
Але зірки не завжди формують сузір’я. Кожен із наших громадянських активістів — сам по собі. Можливий тільки ситуативний союз. І то, досить рідко.
А в чому сила олігархічного-кланової системи? В тому, що вона будується на принципі італійської мафії, на принципі «спільного злочину». У древніх масонів було ритуальне вбивство бика, яке об’єднувало, а мафія це переробила на свій кшталт — спільний злочин утримує всю систему. Вкрав один — повинен до цього бути причетний інший, тобто, передати гроші комусь іншому, щоб він теж був співучасником, втягнути його в це. На цьому будується сила та єдність цієї кланово-олігархічної системи. Вони всі є співучасниками одного великого злочину. У них, по суті, немає виходу. Тому що вихід із системи — це не лише втрата всього, а й, зокрема, загроза життю й безпеці його та родини. Кланово-олігархічна система — це апріорі сузір’я.
На якомусь етапі «зірка» із громадянського суспільства починає бажати самореалізації. А це для неї можливо виключно в системі органів влади. Бути просто експертом — означає вічно жити на грантах. Це, звісно, сите життя (залежно від гранту) — соціально-економічний чи політичний туризм, статки — усе це добре, але цього мало для справжньої «зірки». І вона йде у владу. А влада належить кланово-олігархічній системі, котра пов’язана спільним злочином, узурпована. І «зірки» втягуються в орбіти вже наявних сузір’їв через «комфорт», піар, похвали, гонорари... Зрештою, система ламає людину. Таких прикладів достатньо в нинішній Верховній Раді.
Або ж «зірка» цинічно використовується для легітимізації дій влади в очах суспільства. Їй обрізають повноваження. Від їхніх рішень вже нічого не залежить — і, як правило, тоді «зірки» йдуть самі. Яскравий приклад — історія Андрія Вишневського. Він був головою прекрасного потрібного проекту БПД (безкоштовна правова допомога). Але йому запропонували посаду заступника міністра, і він погодився. Зрештою — звільнився, бо нічого не міг робити.
Михайло Чаплига: В чому сила олігархічного-кланової системи? В тому, що вона будується на принципі італійської мафії, на принципі «спільного злочину». У древніх масонів було ритуальне вбивство бика, яке об’єднувало, а мафія це переробила на свій кшталт — спільний злочин утримує всю систему. Вкрав один — повинен до цього бути причетний інший, тобто, передати гроші комусь іншому, щоб він теж був співучасником, втягнути його в це. На цьому будується сила та єдність цієї кланово-олігархічної системи. Вони всі є співучасниками одного великого злочину. У них, по суті, немає виходу. Тому що вихід із системи — це не лише втрата всього, а й, зокрема, загроза життю й безпеці його та родини. Кланово-олігархічна система — це апріорі сузір’я
Чи можна «зліпити» з яскравих представників громадянського суспільства політичний проект, виграти вибори й робити зміни? Чесно кажучи, ні.
— «Зіркова» хвороба не лікується?
— Я не бачу, на жаль, перспектив. Їхній величезний мінус — вони не договороздатні, не здатні бути орговиками. Вони хороші експерти, фахівці, але не орговики.
Школи орговиків у нас не існує, є грантові програми, як управляти організацією, але виростити орговика, який знав би як працювати з політичною організацією — це, щонайменше, років 5—10 — просто суперскладно.
— Тоді хто може перемогти цього «дракона» кланово-олігархічної системи? Який алгоритм дії? Яка інституція? Якщо не громадянське суспільство, то звідки може виростити цей політичний проект?
— Політичний проект — це утопія. Я не вірю, що щось нове може виростити на чистому полі. Як показує історичний досвід — все нове народжується з старого. Як би я чинив? Я подивився б, хто з політиків має найбільший шанс стати президентом. Провів перемовини з цим політиком. У політиці немає слова огидність. Всі політики огидні, особливо, коли домагаються якоїсь високої позиції. Залишитися з чистими руками не вийде узагалі ні в кого. Потім запропонувати проект, сказавши, — добре, ми готові працювати й підтримати, якщо ви йдете туди і створюєте інститут (кадровий резерв), але закріплюєте це не словами, а внесенням відповідних змін до Закону «Про державну службу» вже сьогодні через парламент, де на відповідних засадах формується кадровий резерв, і саме ці особи обійматимуть політичні посади у керівництві держави (маються на увазі міністерські пости). Можете призначати своїх замів (старий партапарат), але на чолі політичного кабінету ви будете ставити людей саме з цього кола. Й отримати публічну заяву. Звісно, це ідеалістично звучить. Є купа механізмів, як забезпечити це, але я би йшов шляхом не контрсистемності, тобто створення чогось нового, що не здатне подолати цього монстра, я би вживлявся. Цих «створінь» дуже багато у владі й вони між собою дуже сильно конкурують. Я грав би на тому, щоб поглиблювати лінії розламів, підтримуючи ту чи іншу сторону, — грайте свою роль.
А друге — це намагатися інкорпоруватися в ту силу, яка здатна перемогти завтра, і якщо адекватно підтримувати цю силу, то завтра можна буде просто перехопити управління. Вони не вічні, вони теж смертні..
— Ну, мені здається, що десь такою логікою пояснювали свій крок і Сергій Лещенко, і Мустафа Найєм, і Луценко Ігор, але щось у них мало що путнього вийшло. Чи, може, вони не в ті сузір’я інкорпорувалися? Можливо, все ж таки, важлива і біографія, а не лише рейтинг. Адже по суті, хоч ви і кажете, що «вони не вічні», 20 років ми бачимо при владі лише Кучму... Створена ним «система» постійно відтворюється — тільки в інших людях, зокрема за рахунок втягнення громадянського суспільства та легалізацію на Заході ...
— Я років 15—20 на ринку, всіх знаю майже як «облуплених». Там немає святих, розібратися в цьому дуже складно. Логіка в кожного своя, я б абстрагувався від цього всього. Правди ми там уже не знайдемо.
...Єдиний чистий варіант — це коли США щось таке викривальне на своїй території відкриють проти чинного Президента та його оточення, і він не зможе висуватися на вибори. Тоді поле фактично стає чистим. Тоді відкриються можливості для інших... Мені незручно про це говорити, але Славік (Вакарчук. — «День») ніби хоче йти в президенти (він мій однокласник). Я категорично проти, бо коли ти не розумієшся на системі, ти стаєш заручником тих, хто тобі радить. А радників купа, навіть не здогадаєшся, що робиш злі речі. Кажуть, Славік проводив закриту зустріч в Аспені перед Новим роком і (досить погано він її провів) хвалив Гонтареву, ніби...
Та ідея Вакарчука про те, щоб абстрагуватися від усього й гуртувати освічену талановиту еліту, яка завтра може управляти державою, — справді добра... От зараз у Петра біда: йому немає кого призначити. Він тасує колоду, бо тим не вірить, а ті вже остогидли. Колись я навіть бігав у посольство США з ідеєю відкрити тут селективні програми для талановитих дітей, котрих можна вчити тут, у США, розкручувати — готувати до влади. Це — шлях еволюції. Він довгий. Але без підготовки 10—12 тисяч кваліфікованих кадрів, які здатні зайти у всі гілки влади, — виконавчої, законодавчої, судової — змін не буде.
