Скоро вже три роки, як триває війна Росії проти України. І я все частіше думаю, чи наважився б на це Кремль, якби Україна у свій час стала членом НАТО. Мої роздуми з цього приводу тільки посилилися після відвідання штаб-квартири Північноатлантичного альянсу в Брюсселі (завдяки Літній школі журналістики газети «День» і Центру інформації та документації НАТО). Тому розмова з Ігорем КАБАНЕНКОМ, колишнім радником-посланцем Місії України при НАТО у МЗС, адміралом, експертом з питань оборони та безпеки, стала для мене можливістю поставити наболілі запитання й отримати компетентну відповідь. Крім того, нещодавно озвучені «компроміси» олігарха Віктора Пінчука про те, що «Україна не приєднається до НАТО ні найближчим часом, ні в среденьостроковій перспективі», актуалізує питання членства у Альянсі для усієї країни. Про те, якими є наші шанси стати членами НАТО та чи ефективною є «м’яка сила» — в інтерв’ю з Ігорем КАБАНЕНКОМ.
«ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД СВІДЧИТЬ, ЩО ПОЛІТИКА УМИРОТВОРЕННЯ ПРИЗВОДИЛА ДО ВТРАТИ СУВЕРЕНІТЕТУ І ТЕРИТОРІЙ»
— Пане Ігоре, як ви оцінюєте «компроміси» Пінчука, які він озвучив у своїй статті у WSJ?
— Річ у тім, що війна в Україні триває вже близько трьох років. На дипломатичному рівні справи малоуспішні, це, зокрема, Мінські протоколи, які на сьогоднішній день практично не працюють. З другого боку, Кремль продовжує використовувати гібридну тактику, стратегію цієї війни. І якщо звернутися до того, про що говорять люди, то існує певна втома населення, прагнення завершення війни. Але у згаданих вами «компромісах» відбулася підміна, гібридний підхід — використання ситуації і цих прагнень у певному політичному директорії. Замість того щоб спрямувати їх у русло справді правильних кроків: згуртування нації на відстоювання незалежності, створення привабливої для громадян суспільно-економічної моделі, формування «живучості» суспільства і держави, пропонується контраверсійний, полярний, підхід на торг елементами суверенітету та незалежності.
Історія — хороший вчитель, який фактами доводить, що умиротворення — приклад поганої дипломатії. Досвід країн Балтії, Польщі минулого століття свідчить, що політика умиротворення кінця 30-х років не принесла результатів, навпаки, вона призвела до стагнації державності, втрати територій і страждань населення. Ця дипломатія лише підсилювала апетити агресора й врешті-решт призвела до початку Другої світової війни. Не слід ігнорувати цей досвід. Саме тому посили на кшталт «не слід іти в НАТО», «відмовимось від європейських амбіцій», «запропонуємо Росії контроль над Севастополем» та інші, що спрямовані на формування квазіутворень на території України або/та торгівлю суверенними правами і елементами незалежності нашої країни, фактично є повторенням аналогічної політики. Знову експериментуватимемо?
На жаль, тема НАТО довгий час була спекулятивною в нашій країні в угоду тим чи іншим політичним амбіціям. Наприклад, за даними соціологічного опитування «Рейтинг», 47% українців підтримують НАТО, але, за іншими даними, таких людей може бути до 78%, результати багато в чому залежать від того, як саме поставлені запитання. У нас не було референдуму, в нас не було публічного висловлювання відомих особистостей, яким довіряє населення, не було розгорнутої роз’яснювальної інформаційної кампанії, тому що живучими є стереотипи з минулого, і справді треба фактами, формуванням стратегічних комунікацій на фактажі, а не на вимислі та дезінформації, пояснювати who is who. Слід виключити маніпулювання в сірій зоні людей щодо цього, тому це все — маніпулювання. Це підміна фактажу припущеннями, які видаються за те, що ніби вже відбулося.
На мій погляд, це добре, що відбувається дискусія про мир. Проте ми повинні оцінити умови миру. Чи є такі умови зараз? Насамперед прагнути до миру повинні обидві сторони. Якщо одна сторона прагне, а інша робить зовсім інші речі — це фактично шлях для того, щоб визнати поразку, це шлях для того, щоб сказати: «ОК, ми готові розмінювати нашу незалежність». Не можна цього робити, розмінювати національну гідність — в турбулентні часи завжди перемагають сильні та згуртовані нації. Незалежність та національна гідність не мають ціни і не можуть бути предметом політичного торгу. Не слід намагатися підлаштовуватися під того, хто фактично своїми діями показує, що він не рахується з Україною, — це шлях в нікуди.
Тобто принаймні три аспекти є ключовими у встановленні тривалого миру: насамперед, коли його прагнуть обидві сторони конфлікту; по-друге, умови миру повинні бути прийнятними й не розмінювати суверенітет і територіальну цілісність; по-третє, будувати дипломатію («м’яку силу») в рамках єдиної політико-оборонної стратегії у тісній взаємодії з ефективною системою національної безпеки та оборони («жорсткою силою»). Коли все зав’язано в єдине — тоді це спрацьовує.
Нам потрібна комплексна оборонна стратегія, яка базується на згуртуванні нації, гнучкому стримуванні й адекватному реагуванні.
«ВЛАДІ СЛІД БІЛЬШЕ УВАГИ ПРИДІЛЯТИ САМЕ ВПРОВАДЖЕННЮ СТАНДАРТІВ АЛЬЯНСУ»
— Як ви уже зауважили, існують різні дані стосовно того, скільки відсотків українців підтримують НАТО. На вашу думку, яка обізнаність населення про Альянс? Чи справді потрібно роз’яснювати людям про НАТО?
— Звісно, потрібно. Нещодавно була підготовлена Програма інформування громадськості про НАТО, однак мало хто відчуває на собі, як це працює. Існує достатньо багато інших програм, просто люди про них не знають. Тому це повинна бути серйозна інформаційна кампанія. Коли ми говоримо про НАТО, то йдеться про речі, які приносять реальні результати для оборони держави, для зміцнення нашого національного війська. На мою думку, ми маємо розуміти, що радянська оборонна модель — «закрий рота і виконуй наказ» — є пережитком минулого. Один із головних уроків ХХ століття свідчить, що радянська система історично програла як у політичному, економічному, соціальному, так і у військовому вимірах. Має бути інша модель, побудована на лідерстві, повазі до особистості, тобто розумінні, що основна цінність — це людина, воїн. Він повинен стати головною цінністю, рушійною силою, об’єктом первинного інтересу держави. Мають створюватися бойові системи, система логістики, мотивації — тут є багато над чим працювати.
Це є стандартами НАТО, вони на Заході, а не на Сході. Саме вони показують свою життєздатність, а не ті, в яких людина-гвинтик «затикає» всі проблеми в обороні й в інших сферах. Люди прагнуть поваги і з боку держави, і всередині Збройних сил. Крім того, треба не лише розширювати коло людей з бойовим досвідом, які пройшли навчання на Заході, були залучені до спільних програм, а й пропонувати їм ключові посади в оборонному відомстві. Доцільно прискореними темпами впроваджувати стандарти Альянсу. Владі, на мій погляд, слід більше приділяти уваги саме впровадженню — одна справа потиснути руку на вищому політично-дипломатичному рівні, але, насправді, все відбувається чи не відбувається саме на робочому рівні, там слід більше працювати. Наприклад, НАТО відкрило вісім трастових фондів допомоги Україні, але, наскільки мені відомо, з нашого боку є проблеми, щоб максимально використати ці можливості. Водночас є результати з підготовки, зі спеціальних операцій, з аеромобільних військ — це приклади success stories, які слід поширювати. Треба все це використовувати, більше про це говорити, а також про ціннісні аспекти — як це на практиці допомагає військовим. Тому що НАТО — це не військовий блок, це політико-військовий клуб, який об’єднаний на основі спільних цінностей ліберальної демократії, способів їхнього захисту. Мені доводилося чути від різних громадян: «Якби ми вступили у НАТО, то цього конфлікту не було б». НАТО — це клуб, де один за всіх, і всі за одного, де немає значення, велика чи мала країна є його членом, яка в тебе економіка — важливі цінності, вміння спільно захищати їх, і об’єднання на базі всього цього в єдиний оборонний союз.
У той час, коли наші противники використовують пропаганду на основі дезінформації і вигаданих фактів, стирання грані між фактами та вимислом, з нашого боку потрібні стратегічні комунікації. Досвід свідчить, що все одно вони перемагають, треба їх вибудовувати, треба пояснювати, більше давати правдивого фактажу, більше робити в нашій державі. Іноді кажуть: «Нас в НАТО не чекають». Це взагалі неправильній підхід. Потрібно поставити собі інше запитання: «Чого ми прагнемо? Де наше майбутнє? Яку модель ми будемо використовувати, який спосіб нашого існування? Які наші національні цінності, що нас об’єднує?». Це, на мій погляд, є принциповим. Це наш цивілізаційний вибір. Якщо це так, то ми повинні рухатися в цьому нашому виборі і на цьому шляху постійно вдосконалювати і державну систему, і політичний устрій, і економіку України, і оборонну сферу. Тоді буде результат. Вагання біля нуля вправо-вліво все одне дадуть результат нуль. Слід рухатися в обраному напрямку і робити все, щоб бути успішними на цьому шляху.
І не можна сьогодні, через три роки після Революції Гідності, пропонувати іти в бік чи назад. Більше того, якщо ми гіпотетично уявимо, що Україна стане нейтральною (не буде рухатися в НАТО), це буде крах, тому що ми залишимося взагалі на самоті з усіма не потенційними, а реальними загрозами ззовні. Нам сьогодні вкрай потрібне коло союзників — це шлях, щоб відстояти свою незалежність та стати частиною євроатлантичного співтовариства, євроатлантичної родини. Так, непрості часи і там. Однак досвід свідчить, що вагання лише пришвидшують виникнення проблем і в результаті веде до деструктивного сценарію. Треба обрати чіткий стратегічний курс і наполегливо рухатися вперед, на ходу вносячи необхідні тактичні корективи з метою імплементації кращих світових практик.
Важливою є військова культура. Саме тому на ключових посадах мають бути люди, які вірять у цінності демократії, готові їх відстоювати, які мають здібності, мають досвід для цього. Так, важливою є мова спілкування, щоб говорити з західними колегами однією мовою (в тому числі в термінології і єдиному розумні різних аспектів), але ще важливішим є переконання, прагнення того, щоб країна була у безпеці та мала перспективи. Я не бачу іншого шляху, крім того, щоб рухатися у Євроатлантичному напрямку. Не можна розмінювати на міфи цінності, територію та суверенітет.
«МИ СЬОГОДНІ НА ПЕРЕДНЬОМУ КРАЇ ЗАХИСТУ ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ»
— Щодо історії. У нас уже були втрачені шанси вступу до НАТО. Які? І чому їх не вдалося використати?
— Я думаю, що був величезний шанс у 90-х роках. Тоді населення країн Східної Європи об’єдналося заради спільних цінностей, вони чітко ідентифікували свій європейський вибір, євроатлантичний спосіб захисту ліберальної демократії. У них це спрацювало. На жаль, Україна у той час обрала багатовекторну політику. Потім у нас був шанс в першій декаді ХХІ століття, який також не було використано. Звичайно, втрачені шанси впливають на все, що відбулося надалі. Тому що саме в ті часи, в 2010 році, активізувалися дії, щоб захопити інформаційний простір у Криму і на Донбасі, щоб «підігріти» розділення країни. Багато в чому це призвело до тієї ситуації, яка існує зараз.
— Які шанси України після російської агресії вступити до НАТО?
— Гадаю, шанси у нас є, і навіть більші від минулих. Ми сьогодні на передньому краї захисту західної цивілізації. Так, це серйозний іспит для нас. Проте все більше людей на Заході розуміють важливість того, що робить Україна. Вважаю, що це чинник, який дав можливість під час Варшавського саміту затвердити Комплексний план допомоги Україні, цей безпрецедентний документ. На жаль, публічної інформації мало, яким чином ми виконуємо цей документ, що конкретно роблять. Виникає запитання: «Чому?». З боку НАТО відкрито багато дверей, які раніше були зачинені — це гарні можливості для України, які слід використовувати, знову-таки питання ефективності на робочому рівні.
«НАМ СЛІД ПОДОЛАТИ ТВЕРДЖЕННЯ: «МИ — ОСОБЛИВІ»
— Як ви ставитися до заяв нинішньої влади про те, що до 2020 року Збройні сили України перейдуть на стандарти НАТО? Це реально?
— На мою думку, це дуже амбітна заява. На жаль, сьогодні є серйозні застереження, чи вдасться цього досягти. Я особисто не бачу, щоб ці процеси були такими швидкими і такими глибокими, якими мають бути. 2020-й рік поруч, а основна робота мала бути виконана на початку. Проте головне, як на мене, має бути зміна військової культури, це можливість працювати професіоналам з переконаннями, відкритість у політиці з партнерами, союзниками. Тут ще багато треба зробити. Одне — сказати, ми втілили стільки стандартів, а інша справа — їх імплементувати, щоб не казали, що «ми — особливі».
До речі, «ми — особливі» — це річ, яка мала місце у всіх країнах Східної Європи, які переходили на стандарти НАТО. Тоді була величезна частина внутрішнього лобі, яка говорила: «Нам це не потрібно, бо у них, може, це і працює, а в нас — ні, бо ми — особливі». Але тоді політико-військовий істеблішмент цих країн швидко зрозумів, що зазначений підхід є ізоляціоністським і гальмує необхідні реформи. На жаль, подібне існує зараз в Україні. Нам треба подолати це «ми особливі». Тому що «ми — особливі» з погляду на що? Якісь стандарти озброєння, що залишилося в спадщину з радянських часів, інфраструктура і фонди — я можу це зрозуміти. Проте «особливі» у мисленні категоріями з минулого, щоб не змінюватися в бік ефективності й не давати можливості працювати людям, які мають досвід і знання?
У наших Збройних силах є значна кількість людей, свідомих того, які треба робити кроки, як це треба імплементувати, але водночас багато чого губиться через це поняття «ми — особливі», проміжних підходів та рішень («ми щось змінимо, але трошки»). Це шкодить на самому початку ідеї, тому що зміни мають втілюватися швидко і вести до кінцевого, а не проміжного, результату. Якщо зміни забирають забагато часу, то це дратує людей, послаблює саму ідею цих змін, і люди не бачать бажаного результату. Треба зрозуміти, що час «потьомкінських селищ» давно минув, необхідні практичні зміни.
— Ми сьогодні вже згадували російську пропаганду. Відомо, що пропаганда апелює до певних почуттів. Зокрема на сході, мабуть, було зіграно на розчаруванні людей в Україні. То, можливо, варто не тільки говорити про віру, а й відновлювати віру в державу?
— Це також питання привабливої суспільно-економічної моделі. На мою думку, тут важливим є політична воля, щоби змінити існуючу пострадянську модель, щоб люди відчували нехай маленькі, але зміни, які вони справді хочуть бачити. Люди повинні вірити в ті зміни, які відбуваються, бачити success stories, тоді вони гуртуватимуться біля ціннісних речей цих змін, буде формуватися живучість суспільства, тоді ми вистоїмо.
— А як ви ставитеся до ідеї зміни подання інформації в Україні? Ми сьогодні уже згадували про те, що якісь позитивні кроки не так обговорюються, як якісь певні невдачі. Можливо, потрібно представляти інформацію більш збалансовано і в самій Україні, і для світу?
— На мою думку, критична маса успіхів має бути такою, яка дозволить про це не лише говорити, а й бачити в реальному житті. Звичайно, можна говорити про якісь кроки, але люди повинні це відчути на собі. Мають бути стратегічні комунікації, які дають змогу спілкуватися на рівних, слід замінити піар на відверту і правдиву комунікацію влада — суспільство, не боятися говорити про невдачі, помилки, чому склалося так чи інакше, вивчати уроки з минулого (є така ефективна світова практика lessons learned) і корегувати відповідно до них свої дії на майбутнє.
Слід також скорочувати владну відстань (на жаль, показник владної відстані в Україні дуже високий — 92, в рейтингу Герта Хофстеде ми поряд з Гондурасом і Гватемалою), тоді люди більше віритимуть владі, формуватиметься суспільний оптимізм, який, як відомо, примножує зусилля і формує майбутнє країни.
«ПОТРІБНО ФОРМУВАТИ КОЛО СОЮЗНИКІВ»
— Повернімося до ще одної задавненої проблеми — Мінських домовленостей. Існує думка, що потрібно змінювати формат. А от, наприклад, представник Естонії в НАТО казав, що коли змінити формат, то Росія може оголосити попередні домовленості недійсними, і це дасть їй юридичне узаконення порушення Мінських домовленостей.
— Це не міждержавна угода, тож сам формат містить багато речей, які не є зобов’язальними, з погляду їхнього виконання іншою стороною. У мене особисто немає серйозного оптимізму, що вдасться просуватися в цьому форматі. Я думаю, що все ж таки в дипломатичній сфері потрібно формувати коло союзників для тиску на Кремль, для того щоб вивести російські війська з території України й відновити контроль за кордоном держави. Це є наріжною умовою. Усі інші речі мають відбуватися після цього. Тут, на мою думку, має бути центр гравітації всіх дипломатичних зусиль.
Сьогодні вже неможливо казати, як Росія це робила 2014 року, що тут якісь «зелені чоловічки», — очевидною для всіх є присутність російських військ, це не потребує доказів. Тому формат переговорів, формат діяльності має бути прив’язаний Україною до формування, підтримання, заохочення кола союзників, які насправді розуміють руйнівний характер загроз, що йдуть сьогодні зі Сходу на Захід, і готові разом пліч-о-пліч працювати, щоб це зупинити. Це непросте завдання. Сьогодні багато робиться з Москви для того, щоб зруйнувати світовий порядок, розколоти західну спільноту, відокремити певні країни, вплинути на їхню політику. Ми знаємо останні події, прес-конференцію Трампа 11 січня. Я думаю, що ми маємо працювати саме в цьому напрямку, не умиротворювати Росію, а примушувати спільними зусиллями до миру, виведення військ.
— Для України нині дуже важливо актуалізувати те, що ви називаєте «живучістю». Однією з її основних рис є інтеграція. А є якісь практичні механізми, як це зробити?
— Гадаю, в побудові «живучості» (про це, до речі, йшлося на Ризькій конференції НАТО) величезною є роль влади. Тому що влада має бути генератором, повинна задавати імпульси, механізми цього через створення привабливої соціально-економічної, політичної моделі, через зменшення владної відстані, через двосторонній діалог з громадянським суспільством та приватним бізнесом. Роль влади — об’єднавча, консолідуюча. У принципі, так є в будь-якій ліберально-демократичній країні, тому що влада створена для того, щоб координувати, консолідувати, об’єднувати. Це є спосіб виживання, формування живучості будь-якої країни. Тому що через це формується згуртованість суспільства. Тоді воно здатне протистояти всім ризикам, його важко розділити, наприклад, маніпулятивними речами, оскільки існують стійкі внутрішні переконання. Звичайно, велика роль громадського суспільства, приватного бізнесу, адже від їхньої проактивності, прагматичності, об’єднаних зусиль теж дуже багато чого залежить.
Україна–НАТО: хронологія відкладеного шансу
«НАТО — питання не грошей, а питання безпеки. Російська агресія продемонструвала, що немає іншої безпекової системи, такої як НАТО, що ефективно може зупинити агресію», — зазначив днями Президент Петро Порошенко в інтерв’ю агенції Reuters.
Але чому тоді Україна не в НАТО? І чому нинішня влада неоднозначна у своїх заявах щодо Північноатлантичного альянсу? Який шлях вже пройшла Україна і які у нас були шанси?
10 ЛИПНЯ 2002 РОКУ. ДОНЕЦЬК. СЕНСАЦІЙНИЙ ВІЗИТ. СЕКРЕТАР РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ ЄВГЕН МАРЧУК (НА ФОТО — ПРАВОРУЧ) СУПРОВОДЖУВАВ ГЕНСЕКА НАТО ДЖОРДЖА РОБЕРТСОНА ПІД ЧАС ПЕРШОГО В ІСТОРІЇ ВІДНОСИН УКРАЇНИ І АЛЬЯНСУ ВІЗИТУ ГЛАВИ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОГО БЛОКУ. ХАРАКТЕРНО, ЩО ТОДІ ВСЯ ДОНЕЦЬКА ЕЛІТА (ВІД МЕРА ОЛЕКСАНДРА ЛУК’ЯНЧЕНКА ДО ГУБЕРНАТОРА ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА) ВІТАЛА ВІЗИТ РОБЕРТСОНА. У ДОНЕЦЬКУ ТАКОЖ ВІДБУВСЯ КРУГЛИЙ СТІЛ «РЕГІОНАЛЬНІ ВИМІРИ ВІДНОСИН УКРАЇНА — НАТО» / ФОТО УКРІНФОРМ
Ще до 2000 року в України була достатньо послідовна і змістовна співпраця з Альянсом. Згадаємо, що наша країна брала участь в програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), потім була «Хартія про особливе партнерство Україна — НАТО 1997 року», діяв Комітет Україна — НАТО (КУН), також відбувалося багато різних зустрічей і робочих контактів. Формувалась атмосфера довіри між Україною і НАТО. Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено Секретаря РНБО Євгена Марчука. Далі відбулася кардинальна інтенсифікація від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України у майбутньому до НАТО.
Про намір України приєднатися до Північноатлантичного альянсу вперше на офіційному рівні було заявлено 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони країни. «У зв’язку зі змінами ситуації в Європі подальше дотримання Україною політики позаблоковості безперспективне. А в окремих випадках і шкідливе», — заявив тоді Євген Марчук. Ну і дуже важливо наголосити на позиції тодішнього президента Леоніда Кучми, бо через деякий час вона зміниться: «Ми знаємо, що всередині НАТО ніхто ніколи не воював. І я хочу, щоб ми ніколи не воювали, — ось головна мета нашої політики».
Вже у жовтні 2002 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання щодо НАТО. В результаті великих дискусій було ухвалено рішення: «Визначальним чинником успішного просування України цим курсом є підготовка України до членства в НАТО...»
Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, який було ухвалено конституційною більшістю. Проголосувала тоді навіть фракція Партії регіонів. У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки було проголошено, що у зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу».
Створював основу, представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу Євген Марчук. До літа 2003 року вже була створена вся необхідна правова база для реалізації цього курсу. Але і це ще не все. Більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», яка була схвалена РНБО. Потім вона набула чинності Указом Президента 15 червня 2004 року.
Серйозна налаштованість України на членство в Альянсі змінило ставлення самого НАТО до нашої країни. На Празькому саміті організації було введено новий, більш високий режим відносин України з НАТО — «План дій».
Відповідь Кремля не забарилася. Вже влітку 2004 року — після Стамбульського саміту НАТО — Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на одна-два дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись, Кучма дає команду негайно виключити з воєнної доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... Далі, прийшовши до влади, команда Януковича вилучила цю формулу через парламент і зі згаданого Закону «Про основи національної безпеки України».
Також треба згадати історію про Бухарестський саміт 2008 року, коли німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. І, як результат, у серпні того ж року Росія напала на Грузію і незаконно окупувала 20 відсотків території цієї країни. А 2014-го Москва, очевидно, розуміючи, що НАТО не буде реагувати, як у випадку із Грузією, незаконно анексувала Крим і тепер продовжує агресію на сході України. Так само, треба наголосити, якби свого часу другий президент Кучма не грався із зовнішнім курсом, як і Віктор Янукович, навряд чи Росія наважилася б на відкриту агресію. Україна мала б зовсім інший статус і відносини з Альянсом.
Має зробити висновки і нинішня влада. По-перше, проаналізувати новітню історію України і шлях, який вже пройшла наша країна. А по-друге, потрібно визначитися і чітко говорити про наш намір і бажання максимально швидко пройти цей шлях і надолужити втрачене.
Підготував Іван КАПСАМУН, «День»
