Відомий історик Ярослав Грицак нещодавно вразив своєю провокативною заявою про те, що покоління 1980-х і 1990-х — «красиве, галасливе — але імпотентне». Повна цитата: «Вам не подобається Янукович — і ви виходите на вулицю. Але що після цього? Ви зникаєте з Майдану й переходите у «Фейсбук». Такими були всі протести цього покоління — Occupy у Сполучених Штатах, Арабська весна, російська Болотна площа. І що виходить у результаті? Що всі революції цього покоління не вдаються. Тому що спосіб його діяльності — красивий, але безнадійний. А поки політичні проекти у вас не сформуються — буде правити старий політичний клас. Він постійно просуватиме свої правила гри і змінюватиме їх хіба що під сильним тиском. Це те, що ми зараз і бачимо. Бо виявилось — а це зрозуміли і Петро Порошенко, й інші, — що вас можна спокійно ігнорувати. Цим поколінням, цими 15 відсотками українського суспільства, для яких важливими є цінності самовираження, можна політично знехтувати. Воно красиве, галасливе — але імпотентне. Багато галасу — й нічого» (theinsider.ua).
Звичайно, це отримало свою реакцію, зокрема від представників молодого покоління. У відповідь народний депутат Мустафа Найєм звинуватив попередників, які передали молоді корумповану країну, бо у свій час зокрема віддали її комсомольцям. «Дійсно, багато людей нашого покоління трошки було наївне і романтичне. Це правда... Але я би хотів сказати одну річ на захист нового. Пан Грицак належить до покоління, яке прийшло у нашому віці після незалежності. У них не було війни, у них не було ситуацій, коли їх змушують під час війни створювати політичні партії. Кому вони віддали країну? Комсомольцям. Чому не було створено партії, яка би зараз передала нам чисту Україну без корупції? Чому я не бачив у своєму житті прикладів, як люди йдуть у політику чесним шляхом — стають президентами, прем’єр-міністрами?» — сказав Найєм (fakty.ictv.ua).
Пізніше Ярослав Грицак відреагував: «Нашим (старшого покоління. — Ред.) завданням було утримати незалежність, а завдання молодого покоління — зробити іншу країну, і ми тут не змагатимемося». Насправді подібні дискусії були завжди. І потрібно розуміти, що у кожного покоління є свої негідники та свої герої й у кожного покоління є прорахунки та досягнення. Але в чому особливість нинішньої ситуації.
Перше — старше покоління. Воно дійсно відновило незалежність України, хоча були і свої об’єктивні обставини — розвал Радянського союзу. Але потім патріотична його частина, або націонал-демократи, як вони себе називають, програли боротьбу за подальшу розбудову реальної незалежної України. Наприклад, за словами першого президента України Леоніда Кравчука, на початку 1990-х він запропонував «Народному руху» спільно сформувати владу, але В’ячеслав Чорновіл відмовився. Були й інші показові моменти того часу, але факт у тому, що в результаті владу в свої руки взяли колишні комуністи, комсомольці та криміналітет. Сьогодні це має назву — «система Кучми», який з 1992 по 1993 рр. був прем’єр-міністром, а з 1994 по 2004 рр. — президентом України. «Саме за час його президентства виник олігархат, вкоренилася корупція, почали фізично усувати опонентів із різних сфер, зокрема тут можна згадати вбивство журналіста Гонгадзе, та було закладено багато інших «мін уповільненої дії», — коментує «Дню» народний депутат другого та третього скликань Олександр Єльяшкевич. — Проти цієї системи і самого Кучми, а потім і Януковича повставали майдани, але зламати її так і не змогли. Як результат — війна, тисячі загиблих і втрата територій».
Друге — молоде покоління. Кожне нове покоління є продовженням попереднього, тому що це — природний процес. Старші виховують молодих. Але в українських політичних реаліях ця ситуація особлива. Молодим доводиться боротися не просто зі старими правилами, а з частиною своїх ровесників, яких встигла зростити «система Кучми». І коли рахунок не на їхню користь — даються взнаки старі травми як радянських часів, бо встигли трохи «поваритися», так і нові негативні процеси років незалежності. Організувати повстання і вигнати з кабінетів частину політиків — так, це вражає, але цього замало, потрібна альтернатива. І вона поки недозріла. Відповідно в кабінети після повстань знову заходять старі політики, тільки з інших кланів. «Щодо Найєма, або його колеги Лещенка, можу сказати, що хоч вони і молоді політики, але на прикладі тієї ж «справи Гонгадзе—Подольського» давно вже демонструють, м’яко кажучи, сервільну поведінку, — каже Олександр Єльяшкевич. — Це було як під час їх роботи в «Українській правді», яку заснував Гонгадзе, так і зараз в парламенті, куди вони потрапили через владний блок БПП. А те, що вони є постійними гостями заходів Кучми-Пінчука, це взагалі окрема ганебна історія. Все це свідчить про те, що ця молодь фактично є частиною «системи Кучми», просто прикриваються реформаторською риторикою».
«ПОХОРОН ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ.16 РОКІВ ПІСЛЯ СМЕРТІ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Отже, дискусія триває, як і триває боротьба за побудову нормальної країни. Ми звернулися до експертів. Як би ви прокоментували цю дискусію? Чи допустима тут категоричність? Які прорахунки і досягнення ви б відзначили у старшого та молодого поколінь? Тема може мати своє продовження — тому долучайтеся до дискусії.
«ЗВИНУВАЧУВАТИ ОКРЕМЕ ПОКОЛІННЯ НЕ ВАРТО, БО ЦЕ ОЗНАЧАЄ — САМОМУ НЕ РОЗБИРАТИСЯ В ІСТОРІЇ»
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, український дисидент, політв’язень часів СРСР, громадський діяч:
— Проблема поколінь є дуже складним питанням. Кожному поколінню здається, що саме воно живе в складних умовах, а до нього все було просто, тому його можна легко критикувати. Якби деякі люди жити в 1960-х роках, то цікаво було б подивитись на них в тих умовах. Були «шестидесятники», яких в серпні 1965-го заарештували. Цікаво, як би повелись ті чи інші люди на їхньому місці тоді? Хтось заради власних переконань міняв комфортні умови життя, до якого він пристосувався, на тюремну камеру, а хтось пристосовувався. Це зовсім не проста річ — дати собі відповідь, чи готовий ти сісти в тюрму за те, що виступиш на захист української культури, української мови й українства в цілому. Підкреслюю — не за вбивство чи грабіж, а за те, що просто скромно виступив. Тому звинувачувати якесь окреме покоління в тому, що воно якесь нетямуще, не варто, бо це означатиме самому бути поверховою людиною й не розбиратися в тому, що таке історія, та як відбуваються історичні процеси.
У нас зараз багато людей, які обвинувачують керівництво УНР, — Грушевського, Винниченка, Петлюру називають наївними людьми, нерозумними тощо. Але ж спробуйте спочатку стати в ті умови й діяти.
Якщо хтось критикує молоде покоління, то треба задатись питанням — чому воно таке? Таке звинувачення треба обґрунтувати. У нас ще не було справжнього президента-націоналіста. У нас досі влада перехідна, напівпромосковська і напівукраїнська, тобто наполовину колоніальна, а наполовину незалежна. Як до 1991 року в нас не було українського національного простору, так і до сьогоднішнього дня його майже немає. Лише зараз почався створюватися національний інформаційний простір.
Тож хто виховував молодь? В університетах самі професори виросли в умовах комуністичної окупації. Ці ж професори, які не читали українських філософів, соціологів, націоналістів, навчають студентів. Вони незнайомі з величезним набором літератури, яка була створена в еміграції українськими вченими. Тому нове покоління частково бере вади від старого, але можна «подякувати» Путіну за його агресію, яка відкрила більшості очі. Путінська війна по-справжньому показала українцям, що таке Московія, й подала найбільший урок. Тому, звісно, українці вже не такі, якими вони були до 2013 року. Московське дикунське варварство почало виховувати людей в патріотичному дусі. «Краще загинути в бою, ніж повернутися під Московське колоніальне рабство», — так говорять наші вояки. Тому кожне покоління має відповідати за себе й думати, що воно принесе наступному.
«Я НЕ ВВАЖАЮ ПРАВИМИ ЇХ ОБОХ»
Iгор ЛУЦЕНКО, народний депутат, ВО «Батьківщина»:
— Дискусія між Ярославом Грицаком і Мустафою Найємом не є репрезентативною. В цілому я не вважаю правими їх обох. На мою думку, Грицак, на жаль, так і не усвідомив, чим є нове покоління. Він просто взяв окрему частину покоління, яка є ліберально-хіпстерською. Справді, ця частина покоління є певною мірою імпотентною, інфантильною, галасливою і медійно яскравою, але по факту безплідною. Але я не готовий підтримати Грицака в його оцінці через те, що він робить те, що не повинен робити історик, — не помічати ту частину покоління, яке зробило Майдан, яке пішло на війну і без галасу воювало. Через те, що воно про себе не кричало, воно не потрапило в політику, в медіасередовище. Тобто воно не накопичило медійних навичок для того, щоб бути поміченим паном Грицаком. Тобто є абсолютно різні частини покоління. Наше покоління має левову частину пасіонарності, на відміну від більшості з тих, хто є з покоління 60-х та 70-х років. У останніх все ж таки ще залишається генетичний код конформізму через об’єктивні умови, в яких воно виховувалося. Тоді треба було або йти «на плаху», або пристосовуватись, а отже, більшість просто не могла бути пасіонарною. На щастя, поколінню кінця 80-х і 90-х пасіонарними взагалі не потрібно було бути, адже воно розвивалося вже в умовах відносної свободи. У нас вже своя історія, яка дозволила вписати в її сторінки героїзм нашого покоління.
«СПІЛЬНИМ ДЛЯ ПЕРШИХ І ДРУГИХ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕРІШУЧІСТЬ, НЕГОТОВНІСТЬ СТОЯТИ НА СВОЄМУ Й ЗАХИЩАТИ СВІЙ ІНТЕРЕС»
Олексій СТРУКЕВИЧ, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри Вінницької академії неперервної освіти:
— Не «імпотентним», а втраченим, використовуючи відомий образ Ернеста Гемінґвея, я назвав би покоління 80-х і 90-х років. Не зі своєї доброї волі саме воно опинилося в умовах соціальної катастрофи, коли мораль, закони втратили свою силу, а люди залишилися перед лихами неконтрольованої економіки. Вийшовши з тоталітарного минулого, це покоління, природно, історично не могло самоорганізуватися, й у цьому винні ті верстви суспільства, які, тримаючи в руках державу, не зуміли створити умов для припинення злочинності й побудови громадянського суспільства. Але навіть у злиднях саме ці люди втримали і з горем навпіл утримують Україну на своїх плечах, саме вони — сучасні захисники демократії та державності.
Якщо ж говорити про недоліки, то спільним для перших та других залишається нерішучість, неготовність стояти на своєму і захищати свій інтерес — економічний, суспільний, культурний. Ми дуже часто йдемо на поступки. І хоча політику називають мистецтвом компромісів, компроміс — це не поступка, бо дуже часто доводиться поступатися своїм корінним або визначальним, через це страждаємо. Згадується той факт, коли іноземці ще в ХІХ столітті дивувалися з того, що український селянин не опускає очей перед європейським представником верхівки. Українцеві (бідному чи багатому) була притаманна гідність, яку за часів російського-радянського тоталітаризму постійно намагалися зламали, формуючи ось цю, за висловом Грицака, «імпотенцію». Однак зламати українську гідність до кінця не вдалося. А все тому, що існує соціологічна закономірність — у кожному наступному поколінні відроджуються соціальні типи, властиві для нації, — це і наша схильність до надмірної толерантності, і готовність боротися за свою державу кров’ю. Навіть попри те, що українців вибивали насильницьким чином як націю, використовували голодомори, репресії та інші державницькі інструменти селекції людей, все одно в наступному поколінні народжені від обраних формують повноцінні соціальні типи. Особливо це помітно зараз, коли нові українці починають відчувати свою європейську приналежність. І це закономірний історичний процес. Ми, слов’яни, — землероби, селяни, є частиною європейської цивілізації, а не угро-фінського світу — мисливців і збирачів.
«НЕ ВИСТАЧАЄ ПОСЛІДОВНОСТІ В ОБСТОЮВАННІ ЦІННОСТЕЙ, І ЦЕ ПРОБЛЕМА ВСІЄЇ УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ»
Вікторія ПОДГОРНА, політолог:
— Згадана дискусія вкладається в той контекст, який існує зараз взагалі в інтелектуальних дискусіях. Це не єдина дискусія, яка, на жаль, до певної міри розколює суспільство і яка має дещо скандальний відтінок. Після Майдану одразу постало питання, чи варто окремим особистостям під час формування нового парламенту 2014 року іти в політику на хвилях власного імені, а не створювати власні ідеологічні партії. Як наслідок, вони пішли в парламент окремими рядами в складі фракцій. Я тоді ще в газеті «День» говорила, що в цьому немає жодного сенсу. Тепер залишилися лише деякі люди, котрі чинять опір системі, яка їх поглинає. Таким чином, реформи програли. Відбувся реванш системи.
Вважаю, що Грицак на все це відреагував досить емоційно і звинуватив покоління загалом у тому, що воно несе відповідальність за такі походи до влади — зрештою, програш реформ і перетворення на частину старої системи, а не її зміну. В цьому сенсі я не погоджуюся з такою постановкою питання. За це не повинні відповідати всі, хто народився в 1980 — 1990-х роках. Серед них дуже багато принципових людей. Інша річ, що у нас немає нормальної дискусії в середовищі, що могло б зумовити формування політичного суб’єкта. І тут питання не в поколіннях і не в тому, хто коли народився, а в цінностях, у підходах до того, що можна запропонувати в плані концепції розвитку країни. Цього не відбулося.
Я погоджуюся з Грицаком у тому плані, що ми схильні до швидких, різких кроків, а не до системної боротьби та якісних змін. Стратегічних речей, на жаль, не здатна робити не тільки влада, а ті, хто мав би запропонувати альтернативу у вигляді стратегії розбудови держави. Хоча стратегій написано дуже багато, але питання не в документах, а в тому, як потім можна їх імплементувати й обстоювати, щоб не йти на компроміси з владою, коли цього робити не треба. Тобто не вистачає послідовності в обстоюванні задекларованих цінностей. Це проблема взагалі української спільноти, яка є постгеноцидним суспільством і виявилася вихолощеною в плані спрямованості на стратегічні дії. Україну тривалий час робили колонією, тож, як наслідок, всі стратегічні центри прийняття рішень звідси прибиралися. Нас привчали бути залежними, несамостійними. В РФ таке стратегічне бачення себе існує, а ми лише набираємо такого досвіду і формуємо своє бачення.
