В кін. 80-х — поч. 90-х минулого століття все йшло до розпаду Радянського Союзу. І певним поштовхом до того, щоб розхитати народ стали події жовтня 1990 р. Другого числа в Києві на Майдані незалежності (на той час площа Жовтневої революції) почали збиратися молоді люди, головним чином студенти, які розпочали голодування і висунули свої вимоги до влади.
«Спочатку їх було лише дві, — розповідає в інтерв’ю один з організаторів і лідерів Революції на граніті Олесь Доній в інтерв’ю «Дню» (№ 132 за 31 липня 2012 р.). — Це перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі і націоналізація майна КПСС. Це був час, коли система хиталася, і саме в цей момент можна було переобрати владу. Згодом, після наради активістів голодування, постала ще одна вимога — відмова від підписання Союзного договору, тобто фактично — відновлення незалежності України. Львів’яни приїхали ще з двома вимогами — це популярна серед націонал-демократів відставка прем’єр-міністра Масола (як на мене, це ні на що не впливало) і служба українських юнаків у межах України. Організаторами акції були дві структури: Українська студентська спілка і Студентське братство Львова. Ми були більш креативні й ідейні, а численнішими й організованішими були галичани».
Як не дивно Народний Рух тоді не підтримав студентів. «Найбільший тиск на нас здійснювали не КДБ і Компартія, а Народна Рада Народного Руху, — розповідає Олесь Доній. — Першого удару в спину нам завдав якраз представник Народної Ради, який сказав, що нам не потрібні перевибори. А згодом Верховна Рада навіть ухвалила рішення, яким фактично не допускала нас до владних структур, підвищивши депутатський вік від 21-го до 25-ти років. Свою помилку Чорновіл зрозумів лише через два роки, коли було вже запізно».
Власне, відсутність єдності, зокрема підтримки молоді старшим поколінням, і стало однією з причин, що головна вимога (перевибори) так і не була виконана. А з усього переліку вимог восени 1990 р. була виконана лише одна — відставка прем’єра Віталія Масола, яка мало на що вплинула з точки зору зміни системи. Навпаки, в деякій мірі це навіть розчистило дорогу приходу до влади Леоніду Кучмі, проти системи якого в майбутньому зібралися два майдани.
«Революції у всьому світі роблять романтики. А користуються їхніми результатами негідники. Так було і є в Україні, — коментує «Дню» учасник Студентської революції на граніті, журналіст Сергій Руденко. — На моїй пам’яті було три революції — Студентська, Помаранчева і Гідності. Жодна з них, хіба за винятком Студентської, не змогла змінити систему. Бо саме проти несправедливості системи ми і боролися. Студенти змогли домогтися одного — незалежності України. Вірніше у 1990 році вони змогли зробити, аби радянська система обвалилася. З двома іншими революціями — складніше. Зміни системи не відбулося. «Система Кучми» живе і дотепер. Романтики — поза владою. У владі — ті, хто зумів адаптувати цю владну систему під себе».
Як же так сталося, що не дивлячись на всі події в Україні, втрати людей і територій, ми дотепер живемо в «системі Кучми»? «Дійсно, Студентська революція на граніті стала каталізатором відновлення української незалежності, але, на жаль, якщо говорити про результати, то вона з точки зору можливості зміни влади, є втраченим шансом для України. Тоді суспільство й контреліти не усвідомлювали необхідності цих змін, — вважає Олесь Доній. — Самостійність було досягнуто компромісом між рухом опору й переважною більшістю комуністів, які перейшли на бік ідеї незалежності. А далі партноменклатура призначила вихідців із Компартії, комсомолу (криміналітет долучився пізніше) майбутніми капіталістами. Певними моментами вони були розумнішими, нахабнішими, але незалежницького мислення в них не вистачало. І навпаки, хто мав таке мислення, був слабшим в економіці та стратегічному баченні. Ця катастрофа призвела до того, що на якомусь етапі всі партії (проукраїнські, проросійські) було скуплено людьми, яких ми тепер називаємо олігархами. Причому робили вони це не через ідеологічні симпатії, а заради необхідності впливати на політику».
Зламати цю систему люди спробували в 2004-му, коли Кучма захотів спочатку залишитися на третій термін, а коли не вийшло, намагався зробити своїм наступником Віктора Януковича. За посередництва друга Кучми і майбутнього голови Наглядової ради YES — екс-президента Польщі Александра Кваcневського, ситуацію вдалося «владнати», забезпечивши Кучмі недоторканність, а Вікторові Ющенку урізання повноважень. Далі, після великого розчарування в президентстві Ющенка, до влади на виборах приходить Янукович. І вже проти нього у 2013—2014 рр. збирається Євромайдан. І як не дивно, після цих кривавих і трагічних подій, відбувається реінкарнація Кучми — він, наприклад, замість того, щоб відповідати по «справі Гонгадзе-Подольського», стає представником України в Мінську, а більша частин політичного бомонду продовжує ходити на згаданий YES.
Отже, сьогоднішній стан країни свідчить, що після кожної революції, які по суті революціями назвати не можна, в системному плані ситуація не покращується. І винен у цьому не лише російський агресор, який напав на Україну. Причини також потрібно шукати всередині. Йдеться про те, чому суспільство не використовує протестну енергію для структурних змін?
«Все це етапи однієї досі не завершеної революції, яка напевно почалась століття тому, а може навіть трошки більше, — вважає громадський діяч, правник Геннадій Друзенко. — Сто років тому революція ставила питання суб’єктивізації і модернізації української нації через створення власної держави. Визвольні змагання, як на початку століття, так і в середині, були провалені, але лишили по собі історичну пам’ять. Як тільки зашморг Радянського Союзу послаб, то згадана революція продовжилася, і першим її сплеском звичайно можна вважати Студентську революцію на граніті. Тоді ми побачили енергію мас, особливо енергію молоді, яка здатна хоч і частково, але впливати на політичні процеси. Цікавим є те, що частина провідників тих подій згодом увійшла до українського політичного істеблішменту, але, на жаль, так і не завершила порядок денний, який був озвучений під час Революції на граніті. А це знову ж таки суб’єктивізація і модернізація української нації».
«Але всі ці завдання не були досягнуті ні тоді, ні 2004-го року, ні 2014-го року, тому очевидно ми матимемо продовження цього процесу, — каже Геннадій Друзенко. — Для цього необхідно зламати олігархічну систему, адже вона не спроможна до модернізації. Ми маємо посилити суб’єктність України на міжнародному рівні. Погоджуюсь з тим, що останні методи були кривавими. З одного боку, це був відвертий протест проти абсолютної несправедливості, якщо казати про 2014-й рік, а з іншого — позитивний порядок денний так і не був продуманий, сформований і вербалізований. І це найбільша біда, яка полягає в тому, що ми сьогодні пройшовши такі випробування не маємо спільного бачення майбутнього окрім загальних фраз про те, що ми йдемо до Європи. Як ми йдемо до Європи? Як поляки зі своїм гонором, чи як греки, умовно кажучи, позичати грошей? Такого плану у нас немає і це є найбільшою бідою. Ми маємо нарешті переробити нашу протестну енергію на «конструктивну». Якщо ми розчищаємо місце, то маємо чітко розуміти, що на цьому місці будувати. Інакше замість відродження держави починається реанімація тих самих монстрів минулого, які ніяк не хочуть нас відпускати».
Український народ має великий досвід повстань, і певні перетворення, дійсно, відбуваються. Але ті, хто володіють якостями державників, потребують уваги суспільства. І в цьому відповідальність не тільки політичної верхівки, а й представників громадянського суспільства. А головне — має бути сформований порядок денний побудови сильної держави.
