Днями Дмитра Табачника оголосили в розшук. СБУ підозрює його у розкраданні державного майна в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу України). Нагадаємо, що Табачник весною цього року був у Києві одразу після самогубства Михайла Чечетова. Тоді він начебто давав свідчення Генпрокуратурі. Колишнього голову адміністрації президента Кучми помітили в аеропорту. Якби Табачник таким чином не «засвітився», то невідомо, чи повідомила б ГПУ офіційно про його приїзд. Колись існував показовий анекдот про те, що Леонід Кучма працює президентом в адміністрації Табачника. Про те, що Табачник був головою адміністрації Кучми, чомусь забувають і більше акцентують увагу на його роботі в Міністерстві освіти. Час минув, і тепер з’являються інші сумні анекдоти. Справді, історія з Клюєвим, якого спочатку відпустили, а потім оголосили в розшук, стала знаковою. Чому Табачника оголошують у розшук в той момент, коли він фактично поза зоною досяжності, а саме в Ізраїлі? Що це за ігри в правосуддя і переслідування тіней?
Інформація на сайті МВС свідчить про те, що Табачника розшукувати почали ще 8 червня 2015 року. Як повідомляв радник голови МВС народний депутат Антон Геращенко, всі правоохоронні органи «були в курсі» прильоту Табачника весною, оскільки він потрібен був «як цінний свідок злочинів епохи Януковича». Незважаючи на те, що щодо Табачника Євросоюз увів санкції, термін дії яких було вирішено продовжити до березня наступного року, він безперешкодно міг потрапляти до України і так само безперешкодно її залишати. Все це наштовхує на багато запитань, які не можливо розглядати поза розумінням системних вад в українському правосудді. А ще поза розумінням того, що правосуддя в українських реаліях частенько переплітається з політичною і бізнесовою площиною. Якось забулося вже самогубство Чечетова, якому перед цим було висунуто звинувачення. У звичайних громадян виникає закономірне питання: як сталося, що Чечетова не зберегли? Невже за такою персоною, яка була не лише «диригентом» в парламенті, а й тривалий термін перебувала головою Держмайна, не вели зовнішнього спостереження? Обікрадена країна, пошиті в дурні громадяни, війна і тисячі смертей — хіба це не привід для глибинного розслідування з викриттям конкретних персоналій? І якщо свідкам епохи Кучми — Януковича (замкнуте порочне коло нашої новітньої історії) дають піти в небуття або зникнути за кордоном, то чи не натякає це на те, що учасники злочинних процесів й досі при справах?
Чечетов і Семенюк-Самсоненко — загинули за дивних обставин. Єфремов — помісний «князь» землі луганської — «сидить» вдома в Києві начебто з браслетом, і про нього мало хто згадує. Клюєв, Табачник та низка інших проросійських персонажів — за кордоном. Натомість Янукович з Азаровим дають російським і світовим агентствам інтерв’ю. Наче і не було Революції Гідності, наче ніхто так і не зробив належних висновків.
Микола СIРИЙ, старший науковий співробітник Iнституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України:
— Чинне законодавче регулювання затримання і взяття під варту не забезпечує швидкої й ефективної дії правоохоронної системи. Але для того щоб змінити законодавство, потрібно максимум кілька тижнів. Чомусь вже минуло понад півтора року після Революції Гідності, а законодавство не змінюється. Напрошується думка, що таке законодавство є політично вигідним, адже залишає маневр для перемовин і політичних рішень. Тому абсолютно нелогічно виглядає спочатку гучна презентація намірів переслідування особи, а потім вже начебто прийняття рішення про затримання особи, яка перед цим залишила територію України. Такий стан речей не прикрашає українську державу. Коли є підстави для взяття під варту даної особи, ці дії мали б вчиняти швидко і оголошувати вже після закінчення цих дій, а не напередодні наміру. Виходить так, що подібні оголошення, виявляється, здійснюються заради самих оголошень. Винні ж особи успішно ховаються від слідства та суду. А ховаються вони саме тому, що наміри їх затримання були заздалегідь презентовані і були створені умови для того, щоб ці особи залишили територію України.
Я, наприклад, вкрай критично оцінюю ті коментарі, які звучали з вуст правоохоронців щодо самогубства Чечетова. Основний лейтмотив цих коментарів полягав у тому, що це особиста справа Чечетова — стрибати з вікна чи не стрибати. Такі заяви не прикрашають правоохоронну систему. Треба розуміти, що Чечетов був непересічною особою в механізмі протиправної діяльності, в тому числі у сфері розкрадання величезних масивів державного майна. Ця особа була надзвичайно цінною для українського правосуддя, інтересів Української держави. Україні він потрібен був живим. Він мав бути притягнутий до публічної відповідальності і свідчити. Обов’язок держави полягав у тому, щоб зберегти Чечетова для інтересів правосуддя.
