Безпрецедентна геополітична активність довкола України має дві причини. Перша – російська агресивна політика проти нашої країни, що включає військову, дипломатичну, спецслужбистську, інформаційну, енергетичну, корупційну складові. Друга - зовнішня політика України, спрямована на захист країни від Москви та зміцнення зв'язків як з колективними блоками, так і з окремими країнами. Останню також слід розділити на два пункти.
По-перше, Україна продовжує, як це записано у Конституції, рухатися до інтеграції з Європейським Союзом та Північноатлантичним альянсом. Звичайно, нашій країні ще багато чого слід зробити та реформувати, але, за словами багатьох експертів, Україна вже готова до отримання Плану дій щодо членства (ПДЧ) у НАТО. Проблема в тому, що до цього не готовий сам блок з огляду на геополітичну обстановку в Європі, позицію Росії та окремих країн-членів альянсу. Тому в Брюсселі поки що всіляко уникають називати якихось точних дат вступу України до НАТО. Приблизно така сама ситуація із вступом України до Євросоюзу. Договір про асоціацію Київ підписав ще за президентства Порошенка, але назвати точну чи приблизну дату в ЄС відмовляються.
«Традиційні союзи у геополітиці нікуди не діваються, – коментує «Дню» Валерій КРАВЧЕНКО, директор Центру міжнародної безпеки. - Якщо ми спочатку говоримо про НАТО як стратегічний альянс, то давайте подивимося, що відбувається у світі. У світі відбувається формування як альянсу, так і антиальянсу. Світ ділиться за принципами розподілу на демократії та автократії. Бачимо, наприклад, формування умовної осі Пекін-Тегеран-Москва, де режими є автократичними. Тому нехтувати традиційними альянсами, які захищають також демократичні цінності, ми не можемо. Наше стратегування має відбуватися навколо цивілізаційного вектора розвитку. І для нас це - євроатлантична інтеграція. Там наше і минуле, і майбутнє.
По-друге, коли ворог уже зайшов за поріг твого будинку і намагається пройти далі, шантажуючи весь світ, Україна не може чекати на колективну безпеку в майбутньому. Захист потрібний тут і зараз. Тому, рухаючись у структури ЄС та НАТО, наша країна паралельно активізувала стратегічне партнерство з окремими країнами та блоком країн. У вересні минулого року під час перебування президента Володимира Зеленського з візитом у Вашингтоні, було підписано низку угод про стратегічне оборонне партнерство, науково-технічне співробітництво, безпеку космічних польотів, захист інформації, а також прикордонну безпеку. Крім цього, в останні місяці ми спостерігаємо безперебійні поставки американського озброєння до Києва.
Підтримка Великою Британією України також займає особливе місце. Вже підписано низку угод про військово-технічне співробітництво, зокрема надання кредитів, які передбачають будівництво баз та техніки для Військово-морських сил України. Крім цього, в рамках надання допомоги нашій країні, Британія постачає Києву необхідне озброєння для протистояння Росії у разі подальшої атаки на Україну. І це не все, минулого тижня з візитом у Києві побував британський прем'єр Борис Джонсон, а також прем'єр Польщі Матеуш Моравецький, фактично оформивши вісь із співробітництва та безпеки Лондон-Варшава-Київ.
Окрема історія – двостороння стратегічна співпраця України та Туреччини у форматі «Квадриги», що розвивається швидкими темпами. Як у галузі військово-технічної взаємодії (в Україні вже будується завод із виробництва турецьких безпілотників), так і підписання Договору про зону вільної торгівлі між двома країнами (сторони розраховують збільшити товарообіг до 10 млрд. дол.). Більше того, останнім часом турецька сторона на чолі з її лідером президентом Реджепом Таїпом Ердоганом активно пропонує та просуває своє посередництво для Тристоронньої контактної групи, яка займається проблемою ОРДЛО, та загалом для зустрічі президентів України Зеленського та Росії Путіна на своїй території.
Крім цього, є низка регіональних ініціатив, які просуває Україна. Зокрема, це Люблінський трикутник – тристоронній альянс для політичного, економічного та соціального співробітництва між Україною, Польщею та Литвою. Не кажучи про те, що наша країна давно активно співпрацює і з Польщею, і з трійкою балтійських держав (Литвою, Латвією, Естонією). Ще одна ініціатива Києва – Асоційоване тріо – тристоронній формат для посиленої співпраці, координації та діалогу між Грузією, Молдовою та Україною, а також з Євросоюзом з питань, що становлять взаємний інтерес, пов'язаний з євроінтеграцією держав, включаючи співпрацю у рамках Східного партнерства. Також останнім часом дедалі більше говорять про необхідність пожвавити організацію ГУАМ, куди входять Грузія, Україна, Азербайджан та Молдова.
«Стратегія – це не рік та не два. В умовах, коли Росія намагається шантажувати окремі країни НАТО, де рішення ухвалюються консенсусом, для України, безперечно, важливо дивитися і на альтернативи, - каже Валерій Кравченко. - Звичайно, базовим стратегічним вектором для нас все одно залишається НАТО. Але нас цікавить насамперед питання безпеки. А це і економіка, і енергетика, зокрема. У цьому контексті ми спираємося на певні регіональні союзи серед тих країн, які краще нас розуміють. Це насамперед Люблінський трикутник. Він зразковий. Ще є формат Східного партнерства з ЄС, який ми вигадали, але він поки що не наповнений сенсами безпеки. Останнім нашим надбанням є тріо – Україна, Польща та Великобританія. Цей альянс насамперед стосується питань безпеки, але не треба мати ілюзій – там не буде «п'ятої статті» і за нас воювати ніхто не буде. Хоча і Велика Британія, і Польща знають, що таке сучасна Росія. Тобто розвиток таких невеликих союзів украй важливий для нас. Я думаю, що нам потрібно ще дивитися у бік Чорного моря, де Росія проводить потужну експансіоністську політику. І цю політику треба стримувати. Зрештою, всі ці наші малі союзи все одно мають на меті стати членом НАТО. Це наша велика інтеграційна мета за умови кращого розуміння своїх сусідів та отримання максимальної вигоди від роботи з ними. Наприклад, крім Польщі, ми маємо ще й Румунію, яка також є членом НАТО».
Звичайно, Росія теж намагається вибудовувати регіональні блоки. Це зокрема Євразійський союз, Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ), окремі угоди з такими країнами як Китай та Іран. Паралельно Москва активно бореться із зусиллями Києва щодо вибудовування своєї зовнішньої політики з дружніми країнами та блоками. Відповідно, протидія російській пропаганді та її наративам в українському інформаційному просторі – одне з основних завдань, що стоять перед владою та журналістами. Якими можуть бути українські контрнаративи:
- Вступ України до НАТО не миттєвий процес, ми маємо ще багато зробити на шляху демократичного вибору, подолання корупції, реформи армії. Це питання не сьогоднішнього порядку денного. А війну нам пропонують зараз;
- Можливо, через 10 років, коли ми прийдемо в НАТО, Росія теж зміниться і стане цивілізованою миролюбною країною. Яка нічим не загрожує своїм сусідам;
- Україна прагне НАТО не для реалізації реваншистських планів, а для забезпечення мирного та стабільного розвитку. Альянс – оборонний, а не наступальний союз.
- У НАТО налічує безліч країн, і їх рішення вступити до блоку не означало автоматично початок бойових дій;
- Ми не пов'язуємо питання повернення Криму зі вступом до НАТО і, тим більше, із кровопролитною війною. Ми пов'язуємо це питання з копіткою роботою у правовому полі;
- Війна двох найбільших ядерних держав - це завжди ризик, що звичайними озброєннями справа не обійдеться;
- США мають найбільший військовий бюджет у світі, чому їхня армія має бути слабкою?
Експерти, яких ми опитували, в один голос кажуть, що наша країна сьогодні має шанс. «Для України зараз є велике вікно можливостей, тому що на нас спрямована велика увага західного світу, – каже Валерій Кравченко. – І цим вікном треба скористатися. Захід розуміє, що Україна – це перша ланка у світових цілях не лише Росії, а й того самого Китаю. На кордоні України розпочинається свобода цивілізованого світу».
«МИ ПОВИННІ СКОРИСТАТИСЯ ТИМ, ЩО ЗАХІД, ЗАХИЩУЮЧИЙ СЕБЕ, ЗАХИЩАЄ НАС»
Володимир ОГРИЗКО, міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.):
- В ООН є чудовий статут, написані правильні слова, але після ухвалення цього статуту людство лише переходить від однієї війни до іншої. Тобто гасла правильні, але реалізації немає жодного, бо закладена в основу конструкція виявилася нежиттєздатною. Розподіл голосів у Раді Безпеки ООН підтверджує, що якась із сторін так чи інакше заблокує позицію, яка не є для неї вигідною. Тому ми бачимо анемію, атрофію та в принципі нездатність такої глобальної системи, як ООН, забезпечувати світовий порядок, попереджати війни або якось їх врегулювати. Мені здається, що за всіх часів миротворчої діяльності ООН ще жодна міжнародна криза реально не була врегульована. Максимум, що може зробити ООН – це заморозити ситуацію.
Тепер подивимося на Європу та таку організацію як ОБСЄ. Ситуація та сама. Цілком вірні тези, правильні слова та правильні документи. І при цьому принцип консенсусу в Постійній Раді, що так само робить цю організацію місцем для словесних баталій, але не місцем для прийняття рішень і того, що реально може допомогти зберегти мир.
Отже, бачимо, що ключові елементи глобальної безпеки не функціонують. Відповідно, Україна шукає відповіді на ці запитання. Однією з відповідей був потрійний союз між США, Великою Британією та Австралією. Сьогодні бачимо ще одну конфігурацію: Великобританія, Польща, Україна. Я думаю, що це далеко не остання спроба на поки що локальних платформах зафіксувати ті чи інші речі та побудувати реальний світ, який базуватиметься на правилах, які можна виконати. Правила ООН нехтуються, порушуються та не виконуються самою Росією. Тому виникає необхідність переосмислення того, що відбувається у світі, та побудови такої системи глобальної безпеки, яка буде ефективною. Зараз створюватиметься глобальна мозаїка з країн, відповідальних, демократичних та таких, що не сприймають тоталітаризм як систему. Ці країни повинні запобігти просуванню тоталітаризму. Таким новим інструментом має бути оновлене НАТО, яке набуде глобальних функцій, а не лише функцій, які воно зараз виконує в Північній Атлантиці. НАТО базується на демократичних принципах, які є прийнятними, в тому числі і в Австралії, і в Південній Америці, і в Японії. Тому цей поступовий процес триватиме. Таким чином, за певний період часу ми матимемо нову систему глобальної безпеки, яка стримуватиме глобальний тоталітаризм.
Безумовно, альянси із сусідами навіть такими, які нині не є взірцем демократії, але все одно перебувають у сфері наших інтересів, для нас вигідні. І цим ми маємо скористатися. У традиціях тієї ж Туреччини є тривалий період, коли вона будувала внутрішню та зовнішню політику на основі демократії. Тому в руслі цих союзів я все одно дивився б набагато глибше – як протистояння демократії та автократії. Це єдиний спосіб зменшити загрози воєн та протистоянь. За роки існування НАТО не було жодного випадку, коли б демократичні країни воювали між собою. Автократичні країни, навпаки, агресивні. Ми на порозі важливих змін у цьому плані. І що найважливіше для нас – це те, що Україна опинилася у центрі цих змін. Для цивілізованого світу Україна є лакмусовим папірцем того, наскільки західний світ вміє захищатись та захищати свої інтереси. Наш шанс сьогодні полягає в тому, що ми маємо скористатися тим, що Захід, захищаючи себе, захищає нас. Якщо наша влада це розуміє, то нам пощастить.
