Напередодні сумних роковин спостерігається спалах уваги до трагедії на Волині під час Другої світової війни. Одна з найстаріших на теренах нашої західної сусідки, Польська селянська партія, запропонувала встановити 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на Східних кресах ІІ Речі Посполитої. На розгляді в Сеймі перебувають ще два законопроекти на цю ж саму тему, подані партією «Кукіз’15» та правлячою партією «Право та справедливість».
Нагадаю, що кілька років тому в Польщі вже здіймалася хвиля вимог визнати дії ОУН та УПА на Волині геноцидом польського народу. Зрештою, 2013 року парламент Польщі ухвалив свого роду компромісну резолюцію, назвавши те, що сталося, «етнічною чисткою з ознаками геноциду», а самі організації — такими, що здійснили ці злочини. Нічого хорошого та історія до сучасних українсько-польських відносин не додала, а всередині України її використали антиукраїнські сили — ті самі, що 2014 року закликали ввести російські війська. І от новий поворот.
Майже одночасно з’являється звернення ініціативної групи «1 грудня», покликане зупинити небезпечні декларації. В документі відомі українські політичні та громадські діячі стверджують: «Убивство невинних людей не має виправдання» та одночасно пропонують відому формулу, свого часу застосовану для польсько-німецького порозуміння: «Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди, вчинені щодо нас». Зрештою, зрілість народів виявляється у вмінні піти на такий крок, адже він створює можливості для протидії злу. Значно гіршою є ситуації, коли той чи інший народ вважає себе хорошим, а всіх інших — поганими. Пояснення завжди знайдеться.
Те, що ситуація справді дуже серйозна, а загроза підриву польсько-українських відносин цілком реальна, засвідчує й підготовка до виходу на екран першого польського художнього фільму на зазначену тему — «Волинь». Режисер стрічки Войцех Смажовскі, відомий у Польщі як автор кіно, який, висвітлюючи трагічні сторінки минулого, схильний перебільшувати явище. Кажуть, що йдеться про фільми, які навряд чи глядачі схочуть дивитися родинами, — на екрані забагато примітивного зла. Але ж... — жах притягає, тим більше, якщо він показаний документально. Погано, що відео демонструватиме образ ворога, отже, може стимулюватиме екстремістські настрої як в Польщі, так і в Україні.
Попередня стрічка Смажовські — «Ружа» (2011 р.) —присвячувалася злочинам Червоної армії в Північній Пруссії та, звісно, боротьбі Армії Крайової за нову повоєнну Польщу. Червоноармійці на екрані співають чомусь доброю українською мовою, хоча з не меншим успіхом могли б співати російською чи будь-якою іншою мовою, поширеною в її лавах. Такий авторський наголос. Фільм справив неабияке враження на поляків. Нині у режисера виникли фінансові проблеми з монтажем «Волині», що надало трохи часу для осмислення майбутньої дискусії. А вона буде — надто серйозні сили, розташовані на заході та сході Польщі, зацікавлені в появі фільму.
Річ у тім, що, незважаючи на дуже позитивне налаштування переважної більшості громадян Польщі до України, Волинська трагедія залишається однією з ключових тем у суспільстві. Частина поляків досі живе споминами про неї, спадкоємці кресов’ян (мешканців східних регіонів довоєнної Польщі) об’єднуються в спілки та ведуть рахунки вбитих, що призводить до роз’ятрення давніх ран. Існують й такі настрої — в Україні немає суспільної дискусії на цю тему, українські історики не приділяють їй належної уваги, до того ж відбувається перейменування вулиць та меморіалізація місць, дражливі для масової свідомості в Польщі.
Свій внесок у розв’язання проблеми зробила газета «День»: 2004 року в її Бібліотеці вийшла книжка «Війни і Мир, або «Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...», впорядкована відомими українськими істориками — Віктором Горобцем, Володимиром Панченком, Юрієм Шаповалом за загальною редакцією Лариси Івшиної. Видання зробило спробу розглянути українсько-польські відносини в історичній ретроспективі, не оминаючи гострих проблем і неприємних запитань. Це — одна з перших (якщо не перша) подібних ініціатив, спрямована не на вузьке коло фахівців, а на широкий загал, на суспільну дискусію. Власне, сама книжка — це громадська, а не державна ініціатива. Присвячувалася вона пам’яті польського громадського та державного діяча, одного із засновників «Солідарності» та палкого прибічника дружніх польсько-українських відносин — Яцека Куроня, а передмову до польськомовного видання написав не менш відомий дисидент і журналіст Адам Михник. На його думку, книжка розповідає, чого ми можемо навчитися з історії відносин двох народів. Час цей інтелектуальний капітал взяти й державі.
Насправді аргументи українських істориків, результати їхніх досліджень Волинської трагедії неодноразово оприлюднювалися й на конференціях, і на сторінках періодичних видань. Фахівці добре обізнані з висновками одне одного. Але варто визнати, що в Польщі події на Волині висвітлюються на порядок ширше та гостріше, ніж в Україні. Остання у ХХ ст. пізнала значно масштабніші трагедії, що заступили у громадській свідомості інші. Як наслідок, справді, розмах обговорення та уваги громадянства — різний.
Свій внесок у розв’язання проблеми зробила газета «День»: 2004 року в її Бібліотеці вийшла книжка «Війни і Мир, або «Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...», впорядкована відомими українськими істориками — Віктором Горобцем, Володимиром Панченком, Юрієм Шаповалом за загальною редакцією Лариси Івшиної. Видання зробило спробу розглянути українсько-польські відносини в історичній ретроспективі, не оминаючи гострих проблем і неприємних запитань. Це — одна з перших (якщо не перша) подібних ініціатив, спрямована не на вузьке коло фахівців, а на широкий загал, на суспільну дискусію. Власне, сама книжка — це громадська, а не державна ініціатива. Присвячувалася вона пам’яті польського громадського та державного діяча, одного із засновників «Солідарності» та палкого прибічника дружніх польсько-українських відносин — Яцека Куреня, а передмову до польськомовного видання написав не менш відомий дисидент і журналіст Адам Михник. На його думку, книжка розповідає, чого ми можемо навчитися з історії відносин двох народів. Час цей інтелектуальний капітал взяти й державі.
Бо іноді складається враження, що ми роками ходимо по колу тих самих питань. Зрозуміло, що психологічно важко сприймати речі, котрі становлять «чорні плями» в історії власного народу: і українцям, і полякам. Але є деякі цілком очевидні речі. Українська держава не мала жодного відношення до Волинської трагедії. Навпаки, вона її завжди засуджувала. Тому й не може підписуватися під такого роду відповідальністю. Власне, трагедія сталася саме тому, що української державності тоді не існувало. Вона відбувалася на міжнаціональному рівні.
На особистому рівні ми всі співчуваємо загиблим польським та українським родинам. Їм — вічна пам’ять і фактографічне дослідження минулого. Зрозуміло, що вбивству невинних людей нема виправдань, хоч хто б і чому їх робив. Нова українська державність повинна засуджувати персоналії за конкретні дії, хай де б вони сталися, — на Волині, Донбасі чи в Таращанському лісі. Це — моральний фундамент правової держави й необхідна складова відмови від радянського минулого.
Та народи як такі не винні — коли вже дійшло до крові, то зупинитися важко. Вони стали заручниками геополітичної гри великих світових потуг, що відбувалися, зокрема, на їхніх теренах.
Так само ясно, що тоді (як і тепер) на теренах як Польщі, так і України діяли ворожі обом народам сили, які намагалися використати ситуацію у своїх цілях, роздмухуючи давні образи. Зрештою, їм вдалося зіткнути нації, що мали спільні інтереси. В цьому основний сенс Волинської трагедії.
Для її безпосередніх учасників різанина була абсолютно беззмістовною — дуже скоро вони в тому переконалися. Результат протиборства суперечив фундаментальним інтересам розвитку обох народів — Волинь втратила значну частину свого економічного потенціалу, від чого не могла оговтатися довгі роки, а місцевість Бещади, розташована на теренах сучасної Польщі, так і залишилася пусткою після виселення лемків під час операції «Вісла».
Отже, обидва народи стали жертвами, чого не повинно повторитися, адже вони є природними союзниками в центрі європейського континенту. Переконаний — коли хтось на політичному рівні порушує тему Волинської трагедії, прикриваючись історією та любов’ю до свого народу, то варто пошукати замовників такого підходу за межами наших країн.
За такого стану справ пропозиція ініціативної групи «1 грудня» встановити спільний День пам’яті за жертвами нашого минулого виглядає вкрай потрібною. Вона добре уписується до ідеї Європейського Союзу про історичне примирення народів як висновок із трагічних сторінок минулого. Заради принципу: «Пробачаємо і просимо пробачення». Нині точиться боротьба між тими, хто його захищає, та тими, хто прагне до руйнації такого підходу. Серед останніх найзацікавленіші сидять у Кремлі.
А щодо фільму — мабуть, українській стороні не варто вдавати, що його не існує, а зняти власне кіно про Волинську трагедію — наш погляд без купюр та самоцензури. Найкраще — про долю змішаної українсько-польської родини. Особистий вимір все розставить на свої місця.
